Сара Джио – Бунгало (страница 17)

—Та нема що розказувати.

— Не вигадуй, — заохочував мене Вестрі. — Історія є в кожного.

Я похитала головою.

—Народилась у Сіетлі. Увесь час жила там. Здобула диплом медсестри, приїхала сюди.

—Ось так, — театрально промовив Вестрі. — Усе життя вклалось у три речення.

Мої щоки спаленіли.

—Ну, даруй. Моє життя не аж таке цікаве, як твоє.

—Закладаюся, ти блефуєш. — Він зміряв мене очима. — А твій наречений? — спитав Вестрі та вказав на мій перстень. — Чому ти не вийшла за нього, перед тим як поїхати?

Як він сміє таке питати?

—Тому що... — Але я замовкла, не доказавши. І перелічувала подумки практичні причини: тому що я не хотіла поспішати, тому що мати мріяла про розкішну церемонію в готелі «Олімпік», тому що... Та всі вони були не надто переконливі. Ніщо не заважало нам просто піти в мерію і розписатися. Джерард пропонував так учинити. Я могла стати місіс Джерард Ґодфрі без тихоокеанської одіссеї, яка на рік розлучила нас. Чому я не вийшла за нього?

—От бачиш, — озвався Вестрі. — У тебе є історія.

—Повір, — запротестувала я, — ти створюєш драму на рівному місці.

—Побачимо.

І Вестрі підморгнув мені.

* * *

Коли я повернулася, Кітті в кімнаті не було. Подзвонили на вечерю, і я вирушила в їдальню сама, на хвилину забігши до санчастини, щоб провідати Мері. Вона сиділа на ліжку й через соломинку цмулила апельсиновий сік.

— Привіт, Енн, — прожебоніла вона слабким, але життєрадісним голосом. У ньому з’явилася сила, якої не було зранку.

— Привіт. Я саме йду на вечерю. Тобі щось принести? Мабуть, рідка їжа вже набридла?

— Набридла, — кивнула Мері. — Усе віддала б за рулет і кілька шматочків масла.

— Буде виконано, — усміхнулась я.

Із санчастини я вийшла на стежку до їдальні. Неподалік ріс гібіскус, з якого ми з Кітті зривали квіти в перший вечір. Дорога пролягала повз відпочинкову пристань. На воді гойдався десяток пришвартованих каное, на яких солдати у звільненні могли випливати в море. І хоч на Бора-Бора було відносно безпечно, а ворог не атакував (принаймні поки що), човнами мало хто користувався.

Придивившись, я помітила дві фігури, що виходили з каное. Розбурхані кучері могли належати тільки Кітті, але чоловік, що допоміг їй вибратися на пристань, — не Ленс. Я оторопіла, бо це був полковник Донаг’ю. Він поклав весла в каное, а Кітті не припиняла всміхатися йому. Тримаючись за руки, вони дійшли до газону, попрощались, і Кітті заквапилася до жіночої казарми.

Побігти за нею? Та ні, зрештою вона збрехала мені про свого кавалера. Імовірно, подруга гадала, що я засуджуватиму її. І я таки засуджую. Проте не хочу, щоб Кітті думала, що я шпигую за нею. Ні, вона сама розповість, коли настане час. Тому я пішла в їдальню і попросила кухаря накласти тацю для Мері.

Стелла заздрісно похитала головою. Першого дня я розізлилася б, але тепер розуміла, що в неї просто така манера спілкування.

—Ого, щастить тобі із чоловіками, — сказала Стелла й переможено зітхнула. — А я здалась. Елліот занадто прив’язаний до тієї жінки вдома. Він то блукає на самоті й фотографує пляж, то сидить у казармі й пише вірші про неї. Видно, є в тій жінці щось особливе. Ну і нехай. Зате вчора ввечері я познайомилася з пілотом. Його звати Вілл, такий нічогенький.

Ліз підійшла до нашого столу й поставила тацю.

— Мері вже краще?

—Так, дякувати Богу, — відповіла я. — Поволі набирається сил.

Ліз пильно глянула на конверт у руці.

—Сьогодні їй прийшов лист. Я мимоволі помітила ім’я відправника. Мері казала, що її екснареченого звуть Едвард, еге ж?

Я кивнула.

—Можна глянути?

Узявши конверт, я повернулася до світла. У ньому не було нічого незвичайного, окрім відправника: це справді був Едвард. Едвард Натон з Парижа.

— Енн! — гримнула Кітті. — Не смій читати її листа. Це особисте.

— Мені доведеться, якщо він загрожує її стану. Послухай, цей чоловік практично покинув Мері біля вівтаря й перетворив її життя на такий хаос, що вона мусила тікати на острів на протилежному кінці світу. Тільки уяви, що може заподіяти Мері його лист.

Інші дівчата погодилися й кивнули. Кітті злагідніла.

—Слухай, я не збираюся його читати. Лише відкладу на деякий час. Зараз серце Мері слабке. Їй слід набиратися сил. І я не хочу, щоб лист завадив їй одужати.

—Гаразд, — сказала Кітті. — Але, коли йдеться про чуже кохання, краще не втручатися.

Це вона мене так попереджає?

Я невдоволено зморщила ніс і заховала лист у кишеню сукні.

—Я не втручаюся, — мовила я безпосередньо до Кітті. — Тут ідеться про здоров’я.

Кітті відсунула тарілку.

—Дівчата, мені вже не лізуть ці пересмажені яйця. Іду працювати. Медсестра Гільдебренд каже, що роботи сьогодні додасться.

***

Усю дорогу до санчастини я переживала через слова Кітті, але коли повідомили, що з іншого острова до нас транспортують пораненого пілота, то геть забула про ранкову сварку. Це буде наш перший реальний пацієнт. Адже Вестрі був тільки моїм.

Літак приземлився о десятій п’ятнадцять. Справа виявилася серйозною: осколкове поранення голови. Кітті, яка привезла солдата в операційну, працювала нарівні з лікарем, вибирала з рани шматочки закривавленого металу й викидала їх у лоток. Її рука жодного разу не здригнулася. Ліз вибігла блювати, а Кітті хай би що. Вона так уміло та легко проводила маніпуляції, що після зміни лікар попросив її залишитися ще на годину й допомогти з хворим. Кітті одразу погодилася.

А я, щойно зміна закінчилася, рушила до казарми. Хотілось якнайшвидше покинути стерильну санчастину та відпочити в затишному бунгало. У кімнаті я спакувала торбинку: ножиці, голка, нитка та великий шматок блідо-жовтої тканини, який знайшла на смітнику біля місця роботи. Чудовий матеріал для штор, добре, що я встигла вихопити його з-під носа чергових солдатів, які приходять забирати сміття.

Цього разу Вестрі в бунгало не було, тож я видобула книжку з ключем, згадуючи, як він обирав схованку, відімкнула дверцята й поклала торбинку на крісло із червоного дерева.

Я одразу взялася до роботи — виміряла ширину вікон і прикинула довжину та ширину штор. Тоді розклала тканину на підлозі, прогнала з неї маленьку ящірку й узялася кроїти. Підігнула краї, насолоджуючись пташиним співом. Праски, на жаль, не було, але для хатинки на пляжі й так згодиться. Тим паче тепле вологе повітря саме розгладить брижі на шторах.

Шиючи, я думала про палкого та спонтанного Вестрі. Цілковита протилежність Джерарда з його спокоєм і стриманістю. Чому Джерард не може розслабитись і жити на повну? Голка з ниткою прохромлювали тканину, а я розуміла, що сумніви, які закрадалися в Сіетлі, у тропіках роз’ятрилися дужче. Особливо гризло мене те, що Джерард ухилився від війни. Він міг би піти всупереч батьковій волі та діяти шляхетно. Чому не вчинив так?

Вішаючи першу пару штор на лозину, я згадала про полотно, заховане під ліжком. І воно цілковито захопило думки. Про що ця картина? Хто цей художник?

Хто тут мешкав? Любитель пригод на кшталт Вестрі? Я уявила, як Вестрі залишається на острові. Можливо, він одружиться з аборигенкою. Такою, як ми з Кітті й Ленсом зустріли на ринку. Що в неї було за ім’я? Ага, Атея. Та чи буде він щасливим? Чи ощасливить його така жінка? Я засміялася. Так, з одного боку. Але чи стане вона йому рівнею в інтелектуальному плані? Пристрасть згасає, кохання живе далі. Мені так хотілося, щоб Кітті теж це зрозуміла.

Тут, у бунгало, потемніло, я визирнула з вікна й побачила сірі, розбухлі від вологи хмари. Вони наближалися до острова, готові вивергнути воду на землю, хоче вона цього чи ні. Я пробіглась очима пляжем: чи не йде до бунгало Вестрі? Але його не було, і я нарешті згадала про нашу поштову скриньку, точніше порохняву дошку на підлозі. Тоді підійшла й підняла її, заглянула всередину й одразу знайшла білий конверт.

Я нетерпляче розірвала його.

Люба місіс Кліо Годж!

Мабуть, ви не розумієте, хто така місіс Кліо Годж. Це ви, моя дорогенька. Кодові імена потрібні на випадок, якщо нас викриють. Не забувайте, ми живемо в часи війни. Отже, ви будете Кліо. Я буду Грейсон. Подобається? Спочатку я думав узяти прізвище Крякенкущ, але ми вмирали б від сміху після кожного звертання і залишилися б без листів. Тому якщо ви пристаєте на мою пропозицію, віднині ми Годжі.

Щиро ваш містер Годж

Р. S. Загляньте до шухляди. Там сюрприз.

Я захихотіла, відчинила шухляду і знайшла всередині апельсин. Його пориста шкірка аж світилася проти темної махагонової рамки. Я втягнула носом квітково-цитрусовий аромат, а відтак перевернула аркуш на чистий бік і написала відповідь Вестрі:

Любий містере Грейсон Годж!

Сьогодні я попрацювала над шторами, сподіваюся, вони видадуться вам стерпними. Як гадаєте, нам потрібен килим? Красивий перський? А книжкова поличка? І меблі, щоб сидіти? Можливо, нам пощастить, і море вимиє на берег якусь канапу. Дякую за апельсин, він прекрасний.

Щиро ваша місіс Годж

Р.S. Ваша фантазія вражає. Заради Бога, де ви взяли прізвище Крякенкущ?Я ледве тамую сміх.

Відповідь я поклала в заглибину, притиснувши дошкою, а потім вийшла з бунгало й замкнула двері. Уже здійнявся вітер, хмари над головою темнішали та грізно насувалися. Оббираючи на ходу апельсин, я поквапилася на базу.

Та не встигла я відійти далеко від бунгало, як у чагарях поряд із пляжем почулося шарудіння. Кожен м’яз і жила в моєму тілі скам’яніли. Що це? Хтось стежить за мною?