Сара Джио – Бунгало (страница 15)
Рука впала вниз, і я кивнула.
—Обіцяю, — мовила, запевняючи себе, що Кітті нетреба цього знати, принаймні поки що. — Ні пари з вуст.
— Чудово. Провести тебе?
—Так. Напевно, вони думають, що я втопилася.
—Або що тебе з’їла акула, — усміхнувся Вестрі.
Красу острова не звести до бірюзових вод і зелених пагорбів. Це лише поверхнева врода. По-справжньому місце захоплює дух своїми історіями. А вони чатують на кожному кроці.
— А Вестрі милий, — сказала Кітті, щойно ми зайшли в кімнату й зачинили за собою двері.
— Щось таке, — невиразно відказала я, знявши капелюх і запихаючи його на верхню полицю.
—Звідки він?
Я знизала плечима.
— Не знаю. Ми мало говорили. Він провів мене із чемності. — Кітті вищирила зуби, і я знала це, навіть не обертаючись. Я вирішила змінити тему: — Здається, ви з Ленсом знайшли спільну мову.
—Так, — відповіла Кітті, спершись на узголів’я ліжка. — Він мені подобається. Сильно. От тільки, — вона замовкла й похитала головою, — от тільки мені неприємно, як він говорить про полковника Донаг’ю. Міг би проявити більше поваги, еге ж?
Я знизала плечима, не певна, хто з них є меншим злом — зухвалий солдат чи владний полковник.
— Та це дрібниця, — вела далі Кітті. — У Ленса так багато чеснот.
Я подумала: «О так, наприклад бравада. Донжуанство з острів’янками. Самозакоханість». А вслух тільки мовила:
—Так, чимало чеснот.
—Енн, — трохи ніяково мовила Кітті. — Я ніяк не могла вибрати момент, щоб розповісти тобі. Але після танців полковник Донаг’ю...
Хтось щосили затарабанив у двері, і ми з Кітті отетеріли.
—Так? — Я відчинила двері.
У коридорі стояла захекана Ліз.
— Мері забрали до санчастини, — сказала вона. — Мерщій.
Ми кинулися за Ліз сходами на вулицю й побігли стежкою. Санчастина розташовувалася недалеко, але ми встигли захекатися.
Медсестра Гільдебренд нахилилася над ліжком Мері, поруч стояв доктор Лівінстон — невисокий чоловік з рідким волоссям і в окулярах. Мері була неприродно бліда. Очі заплющені, але груди слабко здіймалися. Ми зрозуміли, що вона ще дихає.
—О господи, — прошепотіла я. — Що трапилося?
Лікар узяв шприц і вколов прозору рідину їй у руку. Коли голка проштрикнула шкіру, Мері навіть не здригнулася.
—Її знайшли в кімнаті, — озвалася медсестра Гільдебренд, — на підлозі біля ліжка. Вона лежала непритомна не менше як шістнадцять годин. Малярія. Заразилася першого ж дня на острові.
—Малярія, — повторила я.
Слово здавалося таким чужим, але ось вона, хвороба, просто перед нами, погрожує відібрати життя в чудової дівчини, з якою ми щойно познайомилися, у якої все життя попереду та яка приїхала на цей острів, щоб розпочати все з чистого аркуша, а не померти.
—Лихоманка спала, — сказав доктор Лівінстон, — але, на жаль, хвороба знесилила серце. Нам залишається тільки чекати.
Мої руки тремтіли.
—Але вона видужає, — мовила я. — Вона видужає. Вона мусить видужати.
Лікар не підвів очей.
Я думала про Мері, бідну Мері. Висока, можливо, трохи зависока. З нерівними зубами. З розбитим серцем. Наречений покинув її, і їй було самотньо.
—Кітті, — гукнула я, — збігаєш у казарму? Захопи, будь ласка, мої окуляри та якесь чтиво, усе, що знайдеш, навіть інформаційні бюлетені.
Кітті кивнула.
— Ми чергуватимемо біля неї. Можна я підсуну ліжко й залишуся на ніч? — запитала я медсестру Гільдебренд.
Вона схвально кивнула.
***
Кітті повернулася з двома журналами, трьома книжками (дві належали Ліз, одна — Стеллі), інформаційним бюлетенем Збройних сил і підручником для медичних сестер. Про всяк випадок.
—Добре. — Я оглядала книжку з пошарпаним корінцем. — По черзі їй читатимемо. Без упину, доки Мері не отямиться або не...
Кітті стиснула мою долоню.
—Енн, ти не врятуєш її, якщо...
—Я не дозволю їй померти на самоті, — сказала я і витерла сльозу. — Жодна людина на таке не заслуговує.
Кітті кивнула.
Я відклала книжку та взяла «Воґ» з Рітою Гейворт на обкладинці. Розгорнула першу сторінку й прочитала рекламу: «Мрієте про ідеальну фігуру до весни? Почніть боротьбу із зимовими запасами вже зараз — більше не доведеться переплачувати за одяг. Стандартні розміри сидітимуть на вас як влиті. Уживайте «Байл Бінз» на ніч, щоб безпечно й поступово худнути уві сні...»
Чотири години сторінка за сторінкою я читала кожне слово, яке наверталося на очі, аж доки не став зраджувати зір. Тоді естафету перейняла Кітті. Коли сонце сіло, вона увімкнула настільну лампу й за кілька годин, коли сів голос, пересунула її до мене.
Ми прочитали три журнали й три чверті роману, коли крізь вікна санчастини пробилися перші промені сонця і повіки Мері затріпотіли.
Вона повільно розплющила очі й знову заплющила їх, протягом кількох хвилин ми нетерпляче спостерігали, як Мері ворушила то рукою, то ногами, а тоді нарешті знову підняла повіки й глянула прямо на мене.
—Де я? — кволо мовила вона.
—У санчастині, — відповіла я, пригладивши за вухо пасмо її солом’яно-жовтого волосся та стримуючи сльози. — На тебе малярія напала. Але ти вже видужуєш.
Очі Мері блукали кімнатою, зупинилися на Кітті, а відтак повернулися до мене.
—Я бачила дивний сон, — сказала вона. — Наче йшла назустріч ясному світлу, але мене постійно переслідував і манив назад голос.
—І ти повернулася?
—Не з власної волі. Я хотіла йти далі, але з кожним кроком голос кликав гучніше.
—От і добре. — Я піднесла до губів Мері склянку води, а потім накрила її холодні руки рядном. — Люба, у нас іще буде багато-багато часу, щоб поговорити про це. Але зараз тобі треба відпочити.
* * *
Хоч похвали від медсестри Гільдебренд ми не дочекалися, та від чергування вона нас звільнила. Я та Кітті зраділи шансу відпочити.
Я проспала до полудня і прокинулася від дзвону, який скликав на обід. Шлунок бурчав, але втома була сильніша і спокушала не вилазити з ліжка.
—Кітті! Ти спиш?
Не почувши відповіді, я повернула важку голову до її ліжка. Та замість сплячої подруги побачила заправлені простирадла та дві акуратні подушки біля узголів’я.
Де вона? Я сіла, потягнулася і помітила записку під дзеркалом.