Сара Джио – Бунгало (страница 12)

—Готова, — відповіла я і рушила до дверей.

***

Ленс ганяв, як скажений. Але Кітті, ніби так і має бути, тішилася на передньому сидінні. Я, Стелла й Елліот тиснулися на задньому, наче консервовані огірочки Максін. Ноги стали пітніти та прилипати до гарячої тканини сидіння, а рука, якою я хапала капелюх, коли Ленс тиснув на газ, заціпеніла. Ця кам’яна вибоїста дорога не для слабкодухих. Курява клубилась, і я шкодувала, що не взяла шарф.

—Спочатку в центр, — тоном запопадливого екскурсовода гукнув Ленс, — а потім на пляж.

Кітті радісно писнула, а Стелла увіп’ялася поглядом в Елліота, який очей не зводив з дороги.

—Ти часто буваєш у містечку? — солодко запитала вона.

Він не відповів.

—Я ПИТАЮ, — уже голосніше повторила Стелла, перекрикуючи двигун, - ТИ ЧАСТО БУВАЄШ У МІСТЕЧКУ?

Елліот спочатку остовпів, а тоді спантеличено глянув на нас, ніби не тямлячи, хто й чому таким криком запитує.

—Ні, рідко, — коротко відповів він і знову втупився просто себе.

Стелла образилась і схрестила руки на грудях. У повітрі пахнуло багнюкою і солодким нектаром незнайомих квітів.

—Бачите? — Ленс махнув рукою на загороджену територію зліва. Він скинув швидкість, і я змогла хоч на мить відпустити капелюх. Рука вже затерпала. — Це ванільна плантація. Практично всю на світі ваніль вирощують на цьому острові.

Хтозна, правда це чи вигадка, якою Ленс хотів вразити Кітті, але від самої лише думки, що я можу потрапити на справжню ванільну плантацію, захоплювало дух. Я подумала про Максін. Невже вона щаслива жити у Віндермері й день у день чути від моїх батьків «Дякую, Максін» і «На сьогодні все, Максін»?

— Власник — американець, — вів далі Ленс. — Він одружився з острів’янкою.

Стелла витріщила очі:

—Я гадала, що вони всі канібали.

Елліот відірвав погляд від дороги й багатозначно подивився на мене. А тоді повернувся в задуму.

Ми їхали далі. Уздовж дороги під буйними пальмами траплялися примітивні хижі з дощок і мотлоху. Іноді на узбіччі копирсалася курка або пробігала гола дитина, але дорослих не було видно. А мені так кортіло побачити туземців, про яких розповідала медсестра Гільдебренд.

«Джип» петляв північним узбережжям острова, ми проїхали невеличку бірюзову бухту з пришвартованим на виході кораблем. Наче на сторінках «Робінзона Крузо». Одразу після неї Ленс зупинився на узбіччі та сказав:

— Приїхали.

Ступивши на запилюжену дорогу, я побачила, що попереду вирує життя. Ніхто б і не сказав, що за кілька кілометрів звідси тривають воєнні дії. Довгі ряди столів вгиналися від екзотичних фруктів та овочів, саморобних прикрас, цигарок і пляшок кока-коли. За столами сиділи чи то сонні, чи то знуджені (а може, і сонні, і знуджені) практично голі продавці, власники оливкової шкіри й таємничих очей. Навколо роїлися солдати й витрачали тяжко зароблені гроші на дурнички, які впадали їм у вічі.

—Дивіться, — охнула Стелла, показуючи пальцем на аборигенку, яка прямувала до нас. Поміж її голих грудей гойдалася груба коса. Шмат зеленої тканини, зв’язаний на поясі у вільний вузол, здавалось, от-от сповзе. Вона йшла до нас, наче до знайомих, і я помітила квітку над лівим вухом. Спробувала відвести очі, але марно: її груди з темними сосками притягували погляд, як магніт.

Поява жінки справила схоже враження на Стеллу, Кітті, Елліота й особливо Ленса.

—Містере Ленс, — мовила жінка, поклавши на землю свою торбину. Говорила вона лагідно й тихо, із сильним акцентом. Більше ніж вісімнадцять їй не даси. Острів’янка нахилилася до торбини, її груди загойдалися сюди-туди, а потім випрямилася, простягнувши Ленсові пачку «Лакі Страйк», і додала: — Ваші цигарки.

Звідки Ленс знає цю жінку, радше навіть дівчину?

—Дякую, — сказав Ленс. — Атея тут єдина може вполювати «Лакі Страйк». Щочетверга відкладає пачку для мене.

Кітті пильно простежила, як він поклав пачку в нагрудну кишеню.

Атея стояла, гордо напнувши голі груди. Ніякої скромності. Її очі палали. Вона не зводила їх з Ленса.

— Ви прийдете сьогодні? — запитала вона, не помічаючи ніякової атмосфери.

— Ні, не сьогодні, Атеє. — Він неприродно махнув головою. — Будь чемною і постарайся роздобути ще. Я повернуся за кілька днів.

Він уклав монету їй у долоню, а тоді взяв під руку Кітті.

—Ходімо, оглянемо решту ринку.

— Це якось дивно, — прошепотіла мені Стелла.

Таки дивно. Але я не збиралась обговорювати це з нею, адже Кітті могла почути.

—Ленс купив сигарети в жінки. Що тут дивного?

Стелла вишкірила зуби й зупинилася біля столу з кольоровим намистом.

—З тобою все гаразд? — запитала я Кітті, коли Ленс відійшов на безпечну відстань.

—Звісно. А що?

Добре. Отже, зустріч її не засмутила. Тоді не питатиму далі.

—Та нічого. Переживаю, щоб у тебе не було теплового удару.

Кітті вдихнула вологе повітря на повні груди й тріумфально всміхнулася.

—Мені тут так добре.

* * *

На пляжі Стелла розстелила покривало, пильнуючи, щоб їй дісталося місце біля Елліота.

—Я вмираю з голоду, а ти? — Вона спробувала заволодіти його увагою.

—Я добре поснідав, — пробурмотів він, сперся на велетенський корч, викинутий на пісок прибоєм, і, насунувши капелюх на обличчя, урвав розмову.

Тепер ми були на іншому боці острова, неподалік бази. І хоч місце для пікніка обрали в затінку пальми, білий пісок досі віддавав тепло. Я сіла, незручно підібгавши ноги, а Кітті розклала на покривалі скомпонований з дарів ринку обід: хлібину, гроно яскраво-жовтих мініатюрних бананів, чотири пляшки кока-коли й кавалок сиру.

Спершу ми їли мовчки, задивившись, як хвилі розбиваються об берег. Кітті вказала рукою на море й висловила вголос те, про що думав кожен:

—Важко повірити, що тут іде війна. Хіба можна руйнувати такий красивий куточок?

Кивнувши, я взяла ще один банан. Банани на острові відрізнялися від бананів удома. Ці мали інший смак — терпкіший і з лимонною ноткою.

—Але вона йде, — констатувала я.

— І при тому серйозна, — додав Ленс. — Учора японці збили три наші літаки.

Стелла стривожилася:

—Думаєш, бої перекинуться на острів?

—Можливо, — похмуро мовив Ленс. — Але полковник Донаг’ю в це не вірить. Він дурень. Закладаюся, ми спатимемо в казармах, коли японці налетять на острів і закидають його бомбами.

Кітті занепокоєно глянула вгору, а тоді похитала головою.

—Полковник Донаг’ю захистить цей острів.

Ленс знизав плечима.

—Хай буде по-твоєму, — гірко всміхнувся він, — я провів би операцію краще навіть із зав’язаними очима.

Надто хвалькувате твердження як на двадцятип’ятирічного солдата, але Кітті його самовпевненість не збентежила. Вона сперла голову на Ленсові коліна. Той задоволено усміхнувся.

Елліот похропував. Стелла про щось міркувала.

—Пройдуся, — мовила я, підводячись. Кітті вдавала, що дрімає. Я поправила капелюх і зняла черевики. — Невдовзі повернуся.

Але ніхто не зреагував.

Я ішла пляжем і зрідка зупинялася, щоб розглянути камінець або мушлю чи помилуватися пальмами, які замість того, щоб рости прямовисно, тягнулися до моря. Вітри й тропічні циклони роками виточували їхні стовбури, але мені хотілося думати, що дерева чули поклик океану. Раптом пригадалися слова Вестрі про те, що острів змінює людей. Чи стане мені сили опиратися?

Загрузнувши в пісок по кісточки, я пересувала ноги далі. Як добре після ринку під тиху колискову хвиль побути наодинці з думками. Здавалося, що порожній пляж тягнеться в безкінечність. Я побрела ближче до води, насолоджуючись дотиками прохолодного, поцілованого морем піску. Кожен крок залишав глибокий відбиток.