Рут Уэйр – Та дівчина (страница 49)
Прекрасно. Якщо події розгортатимуться не так, як хотілося б Ганні, у неї буде залізобетонна причина припинити розмову й утекти.
Звісно, їй доведеться обговорити все з Робін, хоча в суботу вона завжди має перерву ближче до обіду: покупці починають сходитися приблизно о дванадцятій, а ще в крамниці щосуботи підробляє Іліс — приходить об одинадцятій і виручає на касі.
Відповідь надійшла миттєво.
Чудово. 11:30 влаштує? Новембер зупинилась у готелі «Ґранд Каледонія», недалеко від Королівської милі. Ми могли б зустрітися там. У фоє є кав’ярня. Знаєте це місце?
Ганна звела брови. Звісно, вона знала готель «Ґранд Каледонія». Безсумнівно, найдорожчий в Единбурзі. Не зовсім те місце, яке вибрав би журналіст, приїхавши сюди по роботі. Ґерайнт, наприклад, скидається на типаж чоловіка, що зупинився б у готелі «Голідей Інн». Та все ж іти туди хвилинок із десять, і кава там, безумовно, смачна.
«Звісно, — відписала вона. — Зустрінемося там».
ПРИЙШОВШИ, ГАННА ЗАСТАЛА РОБІН у крамниці: щосуботи вона відчиняла її, а Ганна затримувалася ввечері. Коли вона розповіла колезі, що хотіла б узяти перерву трохи раніше й піти з другом на каву, та безтурботно кивнула.
— Та, звісно ж, без проблем. До того часу вже прийде Іліс, і ми легко відіб’ємося. Не поспішай.
Сильно дощило, погода була паршивою, а тому покупці не квапилися до крамниці. Об 11:20 Ганна взяла пальто й парасольку в кімнаті для персоналу, пообіцяла Робін та Іліс, що швиденько повернеться, і подалася на зустріч. Дорогою до «Лонмаркету» дощ усе сильнішав. Дійшовши до «Гранд Каледонії», вона змокла як хлющ.
Тремтячи, Ганна зупинилася під золотобережним піддашком, струсила воду з парасольки, і швейцар відчинив перед нею величезні блискітливо-чорні двері. Раптом у її голові різко блиснув спогад про вечір в оксфордському приватному барі, коли добрий літній швейцар запропонував їй викликати таксі коштом батька Ейпріл. Ганна заплющила очі. Такі думки зараз недоречні. Вона вже й так пошкодувала, що вплуталась у все це, навіть не розпитавши в Ґерайнта про подробиці. Якщо під час розмови в голові ще й роїтимуться болісні спогади про Оксфорд...
— Чи можна взяти вашу парасольку, мадам? — запитав швейцар, і Ганна похитала головою, бо знала, що так забуде її.
— Ні, дякую, я краще візьму її із собою. Ви не проти?
— Звісно, ні, — мовив він і дав їй пластиковий футлярчик. Ганна засунула туди парасольку й зайшла до готелю, розмірковуючи, що хай зараз із парасольки вода не тече, але це станеться пізніше.
Ганну зустріло просторе фоє: всюди мармур і золото, як у банковій залі, а посередині під стелею — величезна люстра. Масивні сходи звертали праворуч. Глянувши вгору, вона побачила, що там проходить якась фотосесія — гігантська золота парасолька відбивала світло на закручені сходи, на тлі яких когось, очевидно, фотографували.
— Прекрасно, — почула вона. — А тепер зіприся спиною на поруччя. Нахили голову.
Кав'ярня ховалася за сходами. Крокуючи мармуровою підлогою, Ганна з болем усвідомила, що з її плаща капає вода, а волосся збилось у «щурячий» хвіст.
Вона обійшла сходи й побачила Ґерайнта, що сидів за столиком і друкував на телефоні. Угледівши її, одразу ж підвівся й засяяв на обличчі.
— Ганно! Дякую, що прийшли. Можна пригостити вас кавою?
Ганна завмерла. Інтуїція підказувала їй не брати нічого в Ґерайнта, але, з іншого боку, саме він запросив її. Ба більше, якщо платитиме він, їй не доведеться чекати на рахунок, якщо раптом захоче швидко піти.
— Звісно, — зрештою мовила вона. — Ем... безкофеїнове капучино й... мабуть, біскоті, якщо тут є.
Їй трохи наморочилось у голові. Низький цукор, мабуть: під час останньої консультації акушерка попередила її, що таке може бути, й порадила потрохи, але частенько перекушувати.
— Новембер щойно написала, — сказав Ґерайнт, — через п’ять хвилинок буде. Вони саме закінчують. Гаразд, я тоді сходжу по напої. Зараз повернуся.
Він пішов до стільниці, а Ганна сіла й, гризучи нігтя, задумалася, навіщо вона погодилася на пригощення.
Ґерайнт, повертаючись до столика з величезним зеленим смузі та біскоті, подивися кудись за Ганнину спину.
— Ох! Прекрасно. Тепер усі на місці, — радісно мовив він. — Ганно, це Новембер Рейн. Новембер, це та сама Ганна де Частейн. Ти радше знала її під іменем Ганна Джонс.
Ганна підвелася й обернулася. Всередині неї все обірвалося.
Перед нею стояла струнка й невимовно красива, безперечно й безсумнівно...
ПІСЛЯ
Якусь мить Ганна була певна, що знепритомніє. Усе навколо поринуло в темряву, а у вухах загуло. Вона вхопилась обома руками за край столу, щоб встояти, і переконувала себе, що це якась омана.
— Ганно? — почула вона занепокоєний голос Ґерайнта. — Ганно? Усе гаразд?
— Привіт, — мовила дівчина й рушила до них, ховаючи мобільний у кишеню шовкових гаремних штанів. Її лабутени зацокотіли по мармуровій підлозі. Вона простягнула руку до Ганни. — Вітаю. Я Новембер, дуже приємно познайомитися.
Ганна поволі отямлювалася, хоч і не розуміла, чи це завдяки голосу дівчини — дуже схожому на голос Ейпріл, але
— Хто... хто ви така? — мовила Ганна, а її захриплий голос мимоволі прозвучав різко, з ноткою докору.
— О боже, — пробубнів Ґерайнт, ніби лише зараз зрозумів, що накоїв. — Я дуже перепрошую, я мав би сказати, думав, що ви знали. Новембер — сестра Ейпріл.
Ганна примружилася, а потім дуже повільно сіла. Новембер сіла навпроти неї, а на її обличчі виринула м’яка сумна усмішка, яка так нагадувала усмішку Ейпріл, що в Ганни аж серце затерпло. Проте на її щоках не було тих самих ямочок, що чомусь заспокоїло Ганну: незаперечний доказ, що перед нею геть інша людина. Тепер Ганна зауважила, що ця дівчина надто молода, радше схожа на Ейпріл зі спогадів, а не на ту, якою вона мала би бути зараз — якби була жива. Цій дівчині десь двадцять два чи двадцять три роки, не більше.
— Шкода, що ми не познайомилися раніше, — мовила Новембер. — Я, звісно ж, чула про тебе від Ейпріл. Я постійно канючила в неї, щоб взяла мене до Оксфорда, але тоді я була просто меншою шмаркатою сестричкою. А потім, думаю, батьки хотіли захистити мене від ЗМІ. Мене ніколи не пускали до суду чи ще кудись. Нічого дивного — тоді мені було лише одинадцять чи дванадцять.
— Так... так, правда шкода, — мовила Ганна. Вона досі намагалася все осягнути. Сестра Ейпріл... Через стільки років. Як Ґерайнт її назвав? Новембер Рейн? — Вибач, Ґерайнт сказав, що твоє прізвище Рейн. Змінила?
— Ох... — Новембер дещо сором’язливо усміхнулась і прибрала з очей білосніжне волосся. Її довгі сережки-пір’їнки сягали кінчиками оголених засмаглих плечей. — Щось таке. Рейн — це, так би мовити, псевдонім. Я інфлюенсерка в інстаграмі, а брати прізвище Кларк-Клівден... Звучить бундючно, ще й має свою... історію. Рейн... Тут я трохи пожартувала із цим словом. Знаєш, як у тій пісні
Звісно. Раптом Ганна склала все докупи: фотосесію, готель, вроду Новембер, довершену ніжним макіяжем. Вирване з контексту ім’я ні про що не говорило, але навіть Ганна, яка дуже рідко заходить в інстаграм — хіба щоб покатувати себе спогадами про Ейпріл — чула про б’юті-інфлюенсерку Новембер Рейн.
— Я весь тиждень була в Единбурзі, позувала для Дольче й Ґаббани, якось так випадково склалося. Потім Ґерайнт написав мені в інсті, що ти тут живеш, спитав, чи могла б я зустрітися...
Дівчина знизала плечима. Тієї миті офіціант приніс Ґерайнтове американо й Ганнине капучино. Бесіда на якийсь час стихла: всі троє розбирали свої напої, Ганна відмовилася від цукру.
Офіціант пішов, і Ганна глибоко вдихнула. Вона стільки всього мала запитати в Новембер, так багато хотіла обговорити, але мусила одразу братися до самої справи, бо часу було обмаль.
— Новембер, вибач, що запитую так різко, але я зараз на короткій обідній перерві. От-от доведеться піти. Ґерайнт сказав... він сказав, що ти знаєш щось... про розтин...
Новембер кивнула.
— Так. Просто не все. Ясно, що ніхто не розказував дванадцятирічній дівчинці про ті кошмарні подробиці, але я підслуховувала під дверима й усяке таке. Багатьох речей не згадали в суді — наркотики, вагітність...
Ганна затамувала подих. То це правда?
— Як... о... о боже, — Ганна знервовано видихнула. — Перепрошую, просто забагато нового. То вона точно була вагітна?
— Або була незадовго до того, — відповіла Новембер. — Цього я так і не зрозуміла. Хай там що, але гормонів було достатньо, щоб результат виявився позитивним. І мені здається, що вони намагалися зробити тест ДНК, щоб визначити батька, але не знаю, чи змогли. Може, протестували замало людей або не взяли достатньо ДНК Ейпріл для хорошого профілю.
Ганна заплющила очі. Раптом усе в голові прояснилося. Вона пригадала, як поліція брала мазки та відбитки пальців у неї, Вілла, Раяна й інших. «Елімінація за допомогою ДНК», — казали вони. Тоді Ганна думала, що вони просто хотіли виключити тих людей, які без лихих намірів бували в кімнаті Ейпріл. Тепер вона задумалася, чи крилося в тому всьому щось більше, щонайменше пов’язане з хлопцями.