Рут Уэйр – Та дівчина (страница 48)
Поліціянти допитували Ганну до світанку, а потім дали пакунок з її речами й дозволили поспати в чужій кімнаті, десь у Старому дворику. Наступного дня її знову допитали, а потім переселили до іншої кімнати, що була в галереї, із кращою звукоізоляцією, бо ж її ридання заважали сусідам спати. Приїхали Ганнині батьки, вона довго плакала на маминих плечах, а потім знову переїхала — цього разу на розкладний диван у маминому готельному номері. Почалися літні канікули, але Ганні не дозволили покинути Оксфорд, так само як і Г’ю.
Емілі, Раяна й Вілла теж допитали, але швидко відпустили додому. Нікого з них не підозрювали. Раян весь вечір провів у барі, що підтвердили б численні свідки, включно з Ганною та Г’ю. Вілл був не в коледжі, а вдома, у Сомерсеті, аж до недільного ранку. Емілі весь вечір просиділа в бібліотеці коледжу, її картку перевірили — вона не виходила звідти до 23:00. Лише потім вона й ще кілька студентів, відірвавшись від книжок, вийшли з’ясувати, що ж сталося, чому поліція топче газони та щодуху летить до Нового дворика.
У Ганни й Г’ю все було інакше. Їх ніхто не підозрював, однак вони були свідками. Саме вони знайшли тіло Ейпріл, а Ганна скаржилася керівництву на головного підозрюваного за кілька днів до загибелі подруги.
Лежачи вночі поруч із мамою, яка вже заснула, Ганна розмірковувала про те, що сталося, що вона могла б зробити інакше, а що, можливо, впустила... Ганна усвідомила, що її життя розділилося на дві частини:
У житті «до» вона була щаслива. У житті «після» — розбита.
ГАННА БАЧИЛА БАТЬКІВ ЕЙПРІЛ ЛИШЕ раз. Вона саме виходила з поліційного відділка, надавши чергові свідчення, як повз неї пройшла висока білявка у величезних сонцезахисних окулярах, а за нею — чоловік у сірому костюмі, що натягнувся на його череві. Їхні обличчя були скам’янілими й похмурими. Щось — Ганна не зрозуміла що, можливо, форма губ і підборіддя тієї жінки — спонукало її дістати телефон і ввести в пошуковій стрічці «батьки Ейпріл Кларк-Клівден». Так, це були вони. Мати Ейпріл — Джейд Райда-Клівден, батько — Арнольд Кларк, колишній міський банкір, а тепер приватний інвестор.
Були в мережі й старіші світлини, на яких містер Кларк сідає в таксі, махає рукою та самовдоволено посміхається або потискає руку після успішних бізнесових угод; місис Кларк-Клівден, що заходить до спа-салону або виходить із крамниці «Гарродс», стріляючи поглядом у фотографа. Та найбільше Ганнину увагу привернула найсвіжіша знимка, яку зробив якийсь папараці одразу після новини про смерть Ейпріл. На тій фотографії вони йшли до автівки й скидалися на людей, що живуть у якомусь нічному жахітті. Ганна розуміла,
Її охопило імпульсивне бажання наздогнати їх, поспівчувати, запитати, чи в них усе гаразд, хоча таке запитання було б відверто дурним: про яке «гаразд» може йтися? Померла їхня донька. Вони переживали найстрашніше, що взагалі може статися з батьками.
Однак не змогла. Просто стояла, прикипівши до місця, і дивилася на них, аж поки ті зникли за дверима поліцій-ного відділка.
А тепер, через десятиліття, Ганна замислилася.
Їй стало цікаво, як живуть містер і місис Кларк-Клівдени. Цікаво, як її мати, та професійна нікчема, як її зневажливо називала сама ж Ейпріл, упоралася зі смертю дитини. Цікаво, чи справді її батько був таким сильним й егоцентричним, як вважала Ейпріл. Чи опанував себе й просто живе далі, заробляє гроші та керує бізнесом? Чи його світ зруйновано?
Ці думки не покидали Ганну ані на мить, навіть коли прийшла разом із Г’ю до зупинки, сіла в автобус, обернулась і побачила, як він, махаючи їй на прощання, стояв під вуличним ліхтарем, а довкруж падав дощ.
ПІСЛЯ
Наступного ранку в голові Ганни роїлися ті самі думки. Вона лежала під теплою ковдрою біля Вілла, думаючи про Ейпріл, її батьків і вчорашню розмову з Г’ю.
Сьогодні субота — у Вілла вихідний, але не в Ганни — тож вона тихесенько встала з ліжка, намагаючись не розбудити його, коли він повертався на інший бік.
— Доброго ранку.
Вона зупинилася, обернулася й щільніше затягнула на собі халат. Без ковдри було холодно — перші подихи зими вже відчувались у повітрі.
— Доброго ранку. — Вона почувалася дещо ніяково, бо їхня вчорашня сварка досі висіла в повітрі. — Вибач, я намагалася вийти тихо.
— Та нічого. — Вілл трохи підвівся й потер сонні очі. — Ти коли вчора прийшла?
— Не дуже пізно. Десь о десятій. Ти вже спав, не хотіла будити.
На якусь мить запала тиша.
— Вибач, що був таким козлом, — мовив він.
Водночас Ганна запитала:
— Хочеш знати, про що ми говорили з Г’ю?
Вони обоє дещо невпевнено розсміялися, а потім Вілл винувато усміхнувся.
— Чесно? Не дуже.
Ганна кивнула. Він не хотів ворушити болючих спогадів, а вона розуміла його, бо теж так жила понад десять років. Та після смерті Невілла Ганна почувалася інакше, хоча й сама не розуміла чому.
— Треба вставати, — мовила вона, глянувши на телефон. — Хочу щось спланувати на завтра. Щось класне. Може, прогуляємося до Трону Артура?
— Гаразд, — відповів Вілл, усміхнувшись. Ганна розуміла, що він намагається все виправити, загладити біль, якого вони завдали одне одному. — Кохаю тебе.
— І я тебе кохаю.
ЇДУЧИ В АВТОБУСІ НА РОБОТУ, Ганна перевірила пошту. Один лист підтверджував доставлення бюстгальтера для вагітних і легінсів, які замовляла онлайн. У другому їхній із Віллом улюблений ресторан дарував купон, чинний до кінця листопада.
Третій лист був від мами, з темою "Вихідні 12-13".
Ганно, була рада тебе чути. Запитаннячко: що скажеш, якщо я трохи погостюю у вас на вихідних, 12-13 числа? Уже маю речі, про які ми говорили. Хочу віддати, поки тобі не знадобився новий одяг. Скорочуй, використовуй повторно, переробляй! Мама <3
Ганна, стримуючи усмішку, збиралася швиденько відповісти, аж раптом на екрані вигулькнуло сповіщення про новий лист. Вона глянула на ім’я відправника, і всередині все перевернулося. Ґерайнт Вілльямс, тема: «Новини«.
Проігнорувавши мамине повідомлення, Ганна відкрила лист від Ґерайнта й одразу відчула тремтливий поштовх усередині. Її хвилювання впливає і на дитину.
Дорога Ганно, щиро сподіваюся, що у Вас усе гаразд і що наша нещодавня розмова не сколихнула надзвичайно неприємних спогадів.
Вибачте, що знову пишу, але Ви просили повідомити, якщо вивідаю щось важливе. Про дещо таки дізнався. Чи навіть про декого — Новембер Рейн. Думаю, Вам варто з нею зустрітися, оскільки вона має певну, ймовірно, важливу інформацію про результати розтину. Я не хочу писати тут забагато. Гадаю, Вам краще почути все з перших вуст, бо у Вас можуть виникнути запитання.
Розумію, що пишу трохи запізно, але чи могли б Ви прийти на зустріч сьогодні? Річ у тому, що Новембер живе в Лондоні, але зараз перебуває в Единбурзі з робочим візитом.
Увечері вона відлітає. Отже, сьогодні, ймовірно, остання можливість зустрітися з нею віч-на-віч.
Будь ласка, дайте мені знати. Я також увесь день в Единбурзі й можу зустрітися в будь-який час. Новембер працює, але сказала, що знайде час до 17:00, а після їхатиме до летовища.
Будь ласка, повідомте мені.
Ґерайнт
Паскудство. Ганна заблокувала телефон, втупилася очима просто перед собою та роздратовано гризла ніготь.
«Привіт, Ґерайнте, — почала друкувати вона й зупинилася, на мить задумавшись. — Я сьогодні працюю. Ви могли б розповісти мені про все трохи докладніше? Чи є якась причина, чому ми не можемо обговорити все телефоном? Ганна».
Через хвильку вона знову зібралася відписати мамі, але в поштовій скриньці вигулькнув новий лист.
Перепрошую, Ганно. Я Вас добре розумію, але й сам не знаю всіх подробиць, тема надто делікатна. Плюс, думаю, Новембер дуже хоче зустрітися з Вами й пояснити все особисто. Причини цілком очевидні.
Ганна заплющила очі, відчуваючи хвилю розчарування і дратівливості водночас, але не могла нічого вдіяти, хіба що відмовитися зустрітися із цією жінкою.
Хай там як, але Ганна
Зрештою Ганна розплющила очі й, притлумлюючи роздратування, натиснула «Відповісти». Не було сенсу відштовхувати Ґерайнта, не познайомившись із тією загадковою особою.
Добре. Вирватися складнувато, але я зустрінуся з Вами ближче до обіду. Розмова буде короткою, бо я не можу лишити свою колегу в крамниці надовго. Де ми могли б перетнутися? Якщо можна, то десь неподалік крамниці.
Ганна