Рут Уэйр – Та дівчина (страница 42)

— Ай, тихо будь, друже. Дай їм п’ять хвилинок.

Вони причаїлися в зеленкуватому мороці, тьмяність якого розбавляло світло холодильників за баром і глухе сяйво вказівників аварійних виходів. Коли головні двері зі скрипом відчинилися, натовп миттєво збурився, але Г’ю швидко всіх заспокоїв, прошепотівши: «Це я, вони позаду». Потім прослизнув за столик, до Ганни.

У повітрі зависла напружена тиша. Раптом Ганнин телефон завібрував. Хтось зайшовся нервовим сміхом. Вона сиділа навпочіпки, а тому мусила докласти зусиль, щоб дістати його з кишені. То, певно, Емілі написала — попередила, що запізнюється, але вже біжить. Точно, Емілі.

Але вона не бігла.

«Вибач. Робота».

Ганна витріщилася на це повідомлення, шокована і розлючена водночас. «Вибач. Робота». А більше вона нічого не хоче сказати? Іспити ж позаду. Ейпріл нібито її подруга. Та часу на роздуми вже не було.

Двері до бару знову відчинилися, цього разу широко, впускаючи струмінь літнього нічного повітря. Ганна почула знайомий голос Ейпріл.

— ... а я сказала йому, що жарт дурний, що це вже занадто. А що зі світлом?

— Сюрприз! — Вигук рознісся всім приміщенням, і світло спалахнуло. Групка акторів у костюмах стояла просто у дверях — всі вони, як і належить у такій ситуації, сяяли від приголомшення. Ейпріл верещала й затуляла обличчя руками, дуже вправно вдаючи подив від такого дійства, хоча Ганна добре знала, що Ейпріл допомогла все підготувати — від списку гостей і до точних пропорцій фірмового коктейлю «Медея».

— Боже мій! — повторювала вона й обіймала всіх по черзі, витираючи, Ганна була певна, удавані сльози. — Людоньки! Ви що! Не можу повірити, що ви все це придумали!

— Вітаю тебе, Ейпріл. Ви всі неймовірні, усі, — мовила Ганна, підійшла до Ейпріл і обійняла її, відчуваючи шорстку перуку на своїй щоці й сподіваючись, що теракотовий макіяж не залишиться на її одязі. — А особливо ти, — прошепотіла вона.

— А ти така крута, що все це організувала, — прошепотіла у відповідь Ейпріл. Потім відійшла й закрутилася на місці, розвіюючи своєю тогою. — Ну як тобі мої манатки?

— Люкс! Хоча й не думала, що прийдеш у костюмі. Чого так надумалася?

— Та що, завіси опустилися аж о дев’ятій тридцять. От я й подумала: нащо гаяти час, коли вже можна випити. Луїс і Клем принесли змінний одяг у сумці. Про Роллі й Джо не знаю.

— Якщо хочеш, збігай до кімнати й перевдягнися, — запропонувала Ганна. — 3 тостами можемо й почекати.

— А будуть тости? — з удаваним жахом запитала Ейпріл, а Ганна вишкірила зуби.

— Та жартую!

— Ні, най буде! Хочу здобути всю славу. Ти не хвилюйся, я піду нагору через одну сек. Бо спершу випити хочу. Де там мій коктейль?

— Ходімо, я пригощу тебе й інших акторів першими келихами.

— Ні, — твердо відповіла Ейпріл. — Це я тебе хочу пригостити. Бандо-бандо! — загукала вона, намагаючись перекричати дедалі гучніший шум голосів та музики й замахала рукою до групки акторів. — Ідіть до бару, я хочу вас пригостити!

МАЙЖЕ ЧЕРЕЗ ГОДИНУ Ейпріл, що сиділа на чолі столу посеред бару, підвелася. В одній руці вона тримала телефон, у другій — келих із шампанським, а сама похитувалася. Ганна навіть подумала, що її подруга намірялася вилізти на стіл, але та просто вигукнула, перекричавши гучний гамір:

— Увага, мої шалапути! — Вона обвела рукою стіл, а люди, що сиділи за ним, обернулися — веселі й трохи п’яні — до неї. — Я хочу виголосити тост. Цей рік майже скінчився, він став кайфовим початком нашого нового життя. Правда ж?

— Так, так! — вигукнув хтось, і всі підняли келихи.

— Той старий пердун, голова коледжу, сказав би нам, певно, що ми приперлися до Пеламу працювати, учитися або морочитися ще з якоюсь академічною фігнею. А я хочу сказати, що це брехня! Ми тут не для роботи. Ми тут для... дружби.

Вона притихла й вказала келихом на Ганну, і та відчула, як її щоки залив рум’янець.

— Бо друзів, хороших друзів, торба як важко знайти, — провадила далі Ейпріл. Вона була, безсумнівно, п’янюча, навіть трохи хиталася, але трималася дуже добре. — Друзів, які прикриють твою спину, друзів, які ніколи не зрадять. Коли знайдете такого друга, тримайтеся за нього. Правильно кажу?

— Однозначно! — крикнув хтось з іншого боку столу.

— Ну добре, тоді за це і вип’ємо. За друзів. За справжніх друзів! — вигукнула Ейпріл і підняла келих, розливши червоний напій собі на руку.

— За справжніх друзів! — заволали всі за столом.

— За тебе, Ейпріл, — сказала Ганна, підійнявши келих.

Ейпріл легенько й по-театральному вклонилася, від чого перука сповзла на одне око, а потім усміхнулася до подруги.

— А тепер, ви вже даруйте, піду до свого будуара перевдягнутися, — оголосила вона.

— А хіба не пізно? — із сумнівом запитала Ганна. — Уже майже одинадцята. Нас скоро витурять звідси.

— Чорта пухлого, — урочисто мовила Ейпріл і тицьнула пальцем на Ганну: — А ти не смій драпнути до ліжка, коли я повернуся до тебе спиною, юна леді. Я вернусь і гулятиму до останнього. Надіюся, що ви всі будете тут. Я говорю про кожного з вас, — сказала вона, обводячи звинувачувальним поглядом невеличкий натовп, що скупчився навколо столу. — Сьогодні субота, майже кінець триместру. І ви, ботанчики, можете хоч раз гарно гульнути!

По цих словах, драматично махнувши тогою, Ейпріл зникла за дверима. Г’ю звів брову й глянув на Ганну, яка спершу зайшлася сміхом, а потім відчула себе зрадницею.

— Та бачу-бачу. Але ти ж її знаєш. І це ії вечір. А ще вона була розчарована, що Вілл не прийшов.

— А я розумію, чого він злиняв, — пробурмотів Раян. — Увесь тиждень вона ставилася до нього, як до лайна.

— Ага, саме хотів сказати. Вона, може, і класна акторка, але й добряча скалка в дулі, — додав один з акторів, що грав у п’єсі. Ганна не знала його імені напевно, але пригадала, що Ейпріл, здається, називала його Луїсом. — Я і тижня не витримав би її. Респект тому хлопові, що терпів цю королеву драми майже весь рік.

— То, може, вони розійшлися? — втрутилася Клем. Ганні здалося, що так дівчина спробувала зам’яти розмову про вади Ейпріл. — Той тост і балачки про дружбу. Щось типу «жіноча солідарність понад усе». Зазвичай людина так каже тоді, коли її кидонули.

— То Ейпріл тепер знову на ринку вільних дів? — поцікавився Роллі. — Мені ставати в чергу? Вона ще та скалка в одному місці, але ж гаряча штучка!

— А що значить «знову на ринку»? Як я чув, вона з нього не йшла, — сказав його друг з кумедно-хтивим голосом. Вони обидва зайшлися диким реготом, але Ганна не сміялася. І Раян теж. Його обличчя палало громовим гнівом.

Пролунав перший дзвінок. Ганна підвелася:

— Я йду до бару, бо вже час останніх замовлень. Комусь щось брати?

— Мені одну пінту, — відрубав Раян.

— Кому ще?

— Я буду «Гіннесс». Щира дяка, — сказав Луїс.

Клем похитала головою.

— Я хотів би плящину чогось, — мовив Ролл, ніби перед ним стояла барменка. — Що там вони мають? «Сол»? «Естреллу»?

— Я запитаю, — коротко кинула Ганна.

— Я буду лагер, — сказав Г’ю, — але піду з тобою, бо ти сама не донесеш.

Ганна кивнула, почекала, поки Г’ю вибрався з-за вузької лавки, а потім розвернулася й рушила через велелюдну кімнату до бару. Годинник над стійкою показував, що вже за три одинадцята. Ейпріл не було вже майже двадцять хвилин, а бар от-от мав зачинятися. Дійти до Нового дворика й повернутися назад можна за кілька хвилин. Гаразд, за десять хвилин, якщо знімати перуку й макіяж. Ейпріл передумала? Чи запросила когось до себе?

— Що кому?! — крикнув бармен навпроти. Ганна підняла руку.

— Так-так, я наступний! — вигукнув кремезний хлопець у футболці для регбі й проштовхнувся вперед.

Незабаром пролунав другий дзвінок, і Ганна здалася.

— Думаю, потяг пішов, — сказала вона Г’ю.

— Ага. Які плани? Спатусі?

Ганна кивнула. Вони повернулися до столу, за яким досі сидів Раян та інші.

— Вибачте, не змогла доступитися до бару.

— Треба було послати того хлопа! — сказав друг Луїса. — Останні замовлення потребують трохи м’язів.

Усмішка Ганни згасла.

— Я, мабуть, піду спати, бо реально замахалася. Вибачте, що йду першою. Знаю, що зануда. Було дуже приємно познайомитися, — сказала вона групці акторів.

— Що? — Раян відірвався від захопливої розмови з хлопцем, якого Ганна ніби вже бачила в клавді. — Вибач, що ти сказала?

— Тоді ти — довбаний марксист, безсумнівно! — вигукнув його співрозмовник, наче їхня бесіда не переривалася.

— Я додому! — відповіла Ганна, підвищивши голос. — Вибач, що не принесла тобі пінти, не змогла навіть доступитися до того бару.

— Та нічого, — озвався Раян. — Слухай, Річе, якщо ти хочеш називати базову перерозподільну фіскальну політику марксизмом...