Рут Уэйр – Та дівчина (страница 15)

Офіціант кивнув і пішов, а Вілл нахилився поцілувати її. Коли його губи — досі прохолодні від свіжого вечірнього повітря — зустрілися з її губами, вона заплющила очі, відчуваючи, як уся тане: відчуття, що досі не зникло, неймовірний захват від усвідомлення, що Вілл — її чоловік.

— Кохаю тебе, — мовила Ганна і спохопилася, що ці слова вилетіли з її уст мимоволі. Вілл усміхнувся і, тримаючи її за руку, сів поруч; переплів свої сильні пальці з її, а вільною рукою взяв меню, щоби переглянути пропозиції.

«Він — мій криптоніт», — подумала Ганна, слідкуючи, як він читає й неуважно погладжує тильну сторону її долоні великим пальцем. Вона ніколи не признавалася йому в цьому, однак добре знала відчуття Супермена, коли перед ним розмахують зеленими брусочками: як сили покидають тіло, як руки й ноги слабнуть... Вона відчуває те саме, коли Вілл торкається її. Заніміння. Шаленство. Солодку млість. І так було завжди, з того першого дня в пеламській залі. Він завжди мав таку владу над нею. Іноді їй самій страшно усвідомлювати цю правду.

Вілл замовив страви й провів руками по своєму чорному волоссю, від чого воно настовбурчилось, наче їжакові голки, і зітхнув.

— Вибач, що спізнився. Розбирався зі страшною плутаниною в клієнтському рахунку, мусив усе з’ясувати. Ніяк не міг вирватися.

— Та все добре, — відповіла Ганна. Найголовніше, що він уже поруч. — Я все розумію. Зараз треба постаратися, посада партнера все-таки.

— Ну так, але саме сьогодні...

— Та нічого. Я ж не нудилася цілий день удома. Була в парку, потім у кафе. З мамою говорила. Вона хоче якось заїхати, привезти трохи одягу для вагітних. А ще... — Вона затихла. Їй було важко вимовити ці слова. — Я, я... а ще я говорила з Емілі.

— Емілі? — Вілл звів брови. Вона не зрозуміла, чи він на-правду здивувався, чи просто... підтримував бесіду.

— Так. Емілі зателефонувала, бо теж почула новини. А ти знав, що вона знову в Оксфорді?

— Я ж тобі казав, забула? Г’ю розповів.

Г’ю — єдиний з коледжу, з ким вони й досі регулярно бачаться. Віл із Г’ю — найкращі друзі ще з підготовчої школи, з часів, коли обидва були маленькими хлопчиськами в коротких штанцях. Можливо, саме тому їхня дружба витримала землетрус, що стався через смерть Ейпріл. Г’ю також живе в Единбурзі, у прекрасній парубоцькій квартирі в елегантному грузинському кварталі біля Шарлоттського скверу. Улітку вони з Віллом грають у крикет за місцеву команду, а ще Г’ю майже щосуботи заходить до книгарні й купує книжки у твердій обкладинці, які порекомендували в «Сандей Тайме». Що кілька тижнів вони втрьох зустрічаються за вечерею чи бранчем.

Однак Ганна не знала, що Г’ю спілкується і з Емілі. В Оксфорді вони не надто дружили: просто були в одній компанії, бо Вілл зустрічався з Ейпріл, Ганна була сусідкою Ейпріл, а Емілі симпатизувала Ганні. От і все, що їх об’єднувало. Г’ю був сором’язливим книгогризом, а тринадцять років, проведені у хлопчачій школі, призвичаїли його ніяковіти в присутності дівчат. Емілі ж була загонистою, гострослівною і не мала часу на старомодні люб’язності, без яких Г’ю не міг спілкуватися з жінками.

— Емілі розповіла, що він був на зустрічі випускників минулого року, — сказала Ганна. — Так дивно, ніколи не подумала б, що ці двоє бодай якось спілкуватимуться.

— Розумію... — Вілл узяв хлібну паличку й замислено захрумтів. — У Пеламі вони взагалі не спілкувалися. Мені завжди здавалося, що Емілі не сприймала його серйозно, радше як дивака.

— Бо він справді дивак, — відповіла Ганна, але незлісно, зовсім не бажаючи принизити хлопця. — Просто Г’ю... ну, він Г’ю. З розкішним розкуйовдженим волоссям і затертими окулярами. Він щось середнє між героями фільмів «Спілка мертвих поетів» і «Чотири весілля та одні похорони» — типовий образ уже дорослого хлопчика з приватної школи.

— Ну це тільки на перший погляд, — сказав Вілл, і Ганна кивнула, бо той не лише захищав свого найкращого друга, а й мав слушність.

Хоча Г’ю і може видатися дещо розніженим слабаком, та насправді він зовсім інший. Під самоіронічною личиною ховається жорстка, цілеспрямована і вкрай амбітна особистість. Саме тому він досягнув такого успіху. Віллова сім’я заможна завдяки спадкові, хоч від нього небагато лишилося — хіба земельна ділянка й кілька картин. Родина Ейпріл не мала спадщини: її батько виринув нізвідки; зухвалий хлопець з Ессексу, який заробив свій статок у місті й у потрібний момент інвестував його. А от сім’я Г’ю, попри його освіту, інакша. Батько був сімейним лікарем, а мати — домогосподаркою: «провінційні мешканці», які заощаджували гроші на освіту єдиної дитини й в усьому відмовляли собі, покладаючи великі надії на сина.

Завершивши навчання, Г’ю поставив собі за мету виправдати цю жертву — і мав чималий успіх. У Пеламі він спершу пішов слідами батька, та вже скоро взявся за прибуткову приватну справу — і тепер очолює успішну клініку пластичної хірургії в Единбурзі. Однією з його перших клієнток була мати Ейпріл. Ганна не знала, скільки він заробляє, але, судячи з його квартири, справи в нього йдуть прекрасно: такої нерухомості в центрі Единбурга не придбаєш за копійки.

— То що вона там розповідала? — запитав Вілл. Ганні довелося згадати розмову з Емілі. У шлунку знову тривожно залоскотало.

— Розповідала...

Вона замовкла, бо офіціант приніс закуски. Якусь мить вони з’ясовували, де чиї страви, а потім Вілл перепитав:

— То що вона розповідала?

— Емілі спитала, чи в мене все добре й...

— Ну? — знову перепитав Вілл. В його очах промайнули стурбованість, спантеличення і, можливо, легке роздратування — Ганні важко було зрозуміти, що саме.

— Є один журналіст. Він намагався зв’язатися з нами обома. Він Раянів друг і думає...

Боже, так важко.

Вона відклала ніж і виделку, глибоко вдихнула й видавила із себе слова, які застрягали в горлі:

— Він думає, що міг статися прогріх. Вважає, що звинувачення Невілла — судова помилка.

— Бридня! — швидко й рішуче вигукнув Вілл, навіть не обдумавши її слова. Він грюкнув долонею по столу, від чого сервіз аж підлетів і гучно забряжчав. Люди за сусіднім столом здивовано озирнулися, а Ганна здригнулася, однак Вілл не стишив голосу: — Яка маячня! Сподіваюся, ти сказала Емілі, щоб вона з ним не говорила?

— Вона вже з ним поговорила, — відповіла Ганна майже пошепки, ніби компенсуючи гучний тон Вілла, а побачивши його погляд, додала: — Не про Невілла. Вони, здається, говорили переважно про Раяна. Ти ж не думаєш, що...

Вона притихла.

«Ти ж не думаєш, що так і є?» — хотіла запитати вона, та не могла видавити цих слів. Вони болісно й безупинно крутилися в її голові, але ніяк не складалися в речення й застрягали в горлі.

— Дорогенька, — мовив Вілл, а потім відклав столове наряддя, потягнувся через стіл і взяв Ганну за руку, привертаючи до себе увагу. — Ганно, не починай. Не треба сумніватися в собі. І через що? Лише через смерть Невілла? Вона нічого не змінює: не переінакшує доказів, не скасовує того, що ти бачила.

У тому-то й річ. Вона знає, що Вілл має рацію. Звісно, що він має рацію.

Невілл помер, наполягаючи, що не винен? І що це дає? Нічого. Безліч убивць у цьому світі заперечували свою провину до останнього подиху.

З іншого боку, Невілл уже от-от міг би домогтися умовно-дострокового звільнення, якби все було за правилами, і він визнав свою провину й відсидів визначений термін. Натомість після вбивства Ейпріл він роками протестував проти обвинувачень і марно подавав апеляції, одну за одною. Це не призвело ні до чого, хіба тільки його ім’я постійно фігурувало в ЗМІ, а людський гнів не вщухав.

Невже винний справді робив би собі таку ведмежу послугу?

— Ганно? — озвався Вілл. Він стиснув її руку, щоб вона подивилася йому у вічі. — Ганно, дорогенька, ти ж розумієш, правда? Це не твоя вина.

— Я знаю, — відповіла вона. Потім забрала руку, заплющила очі й почала розтирати головний біль, що наростав у переніссі під окулярами. Та замруживши очі, вона побачила не Віллове сповнене любові й турботи обличчя, а Невіллове. І не того Невілла, який переслідував її з університетських часів — злого, готового войовничо захищатися, — а того, якого побачила вчора. Стурбованого, засапа-ного від переслідувань старого, що витріщається з екрана з якимось благальним страхом в очах.

І вона знає... що там казав Вілл? У будь-якому разі то була брехня.

Це вона винна в усьому — абсолютно в усьому.

ДО

— О, Ганно! — погукав доктор Маєрс, коли дівчина згорнула свою теку й підвелася. Консультація закінчилася, тож вона намірялася йти. — Залиштеся на хвильку, будь ласка. А ви, Майлзе, вільні.

Напарник Ганни кивнув і зник, а вона ніяково завмерла на місці, розмірковуючи, що саме доктор Маєрс хоче їй сказати. Знову щось не так? Цього разу він, здається, був задоволений есеєм, на противагу деяким її попереднім спробам...

Лише за якусь мить Ганна зрозуміла, що доктор Маєрс щось каже, а вона пропускає його слова повз вуха.

— ...невеличка вечірка, — почула вона, — я влаштовую їх наприкінці кожного триместру. Запрошую кількох особливо перспективних студентів, і всі знайомляться; це доволі весело.

Ганна затамувала подих, не роблячи передчасних висновків, аби не помилитися. Особливо перспективні студенти. Доктор Маєрс каже про неї? Він не говорив би про вечірку, якби не хотів її запросити.