Рут Уэйр – Та дівчина (страница 13)

І так було не лише з есеями. Кілька тижнів тому Ганна застала Ейпріл, коли та репетирувала свою роль у п’єсі, яку мала грати з драматичним гуртком перед Різдвом. Вона зачаровано завмерла у дверях, відчуваючи мороз поза шкірою. Ейпріл не була якоюсь самозакоханою «звіздочкою». Мабуть, слова «та сама дівчина» таки влучні. Хай там що вони означали, однак були про неї.

— Знаєш, — озвалася вона до Раяна, а тоді побачила будиночок чергових і дещо пригадала: — Ой, вибачте, я чекаю на листа від мами. Хочу глянути, чи він ще не прийшов. Зачекаєте дві секундочки?

— Тільки швиденько, — відповіла Емілі, а Ганна кивнула й побігла сходами нагору.

Усередині було тепло й душно, стояв сильний запах — щось на кшталт смороду від змокрілих ганчірок і затхлого поту. Вона підійшла до рядів комірок і зазирнула до своєї.

Нічого, окрім нагадування з бібліотеки про задавнений борг. Дивно, адже листи від мами зазвичай приходили щоп’ятниці. Може, його не туди поклали? Це вже не вперше... Вона саме хотіла заглянути у верхні й нижні комірки, коли почула позаду писклявий голос:

— Щось шукаєте?

Вона, підскочивши з переляку, обернулася й побачила чергового. Того самого, який провів її до кабінету доктора Маєрса. Він вийшов з-за столу й зупинився поруч — так близько, що Ганні стало ніяково. Вона відступила.

— Ні, я просто чекаю на лист. Мама пише мені щотижня.

Але, мабуть, він ще не прийшов.

— Саме отримав його. Хотів ось покласти до вашої комірки, — мовив черговий і простягнув їй лист, затиснувши його двома пальцями. Ганна потягнулася до нього, але, на її подив, чоловік відсмикнув руку, затримав конверт просто над її головою і спробував скорчити жартівливу гримасу.

Ганна насупилася. Черговий знову простягнув їй лист, а коли вона потягнулася до нього, знову сіпнув рукою.

Цього разу Ганна схрестила руки на грудях, поглянула на нього й відмовилася виловлювати лист. Її серце закалатало. Така поведінка була недоречною, дивною і непрофесійною, і вона не розуміла, чого він хоче, й не знала, що робити далі. Дівчина з тривогою пригадала перший день, коли він хитав ключами над її долонею замість того, щоби просто віддати їх.

— То я можу забрати свій лист? — зрештою запитала Ганна й роздратувалася, що її голос затремтів на останньому слові. Вона виглянула у вікно. Емілі стояла там само й дивилася на неї. Перехопивши погляд Ганни, вона підняла руку з годинником і показала на нього.

— Я знаю, — ледь чутно мовила Ганна, намагаючись показати виразом обличчя, що її справи кепські. Вона не могла вийти й прямо попросити Емілі або Раяна допомогти їй — це було б надто жалюгідно. Та дуже хотіла, щоб хтось із них прийшов по неї. — Я можу, будь ласка, забрати свого листа? — повторила вона, цього разу наполегливіше й роздратованіше.

— Звісно, — відповів Невілл, широко посміхнувся і простягнув лист утретє. Цього разу, коли Ганна із шаленим стукотом серця потягнулася до нього, він не відсмикнув руки, а дозволив їй поволі витягнути конверт з-поміж своїх пальців. — Просто треба було сказати чарівне слово. Люблю ввічливих дівчаток.

Якусь мить Ганна не знала, що відповісти. Ввічливі дівчатка? Це сексизм? Він загравав з нею? Чи це була просто якась дика батьківська маячня, бо вона нагадувала йому доньку?

Невілл шкірився до неї, ніби чекав на відповідь, але замість чемної подяки Ганна рвучко розвернулася, штовхнула двері будиночка так сильно, аж вони вдарилися об стіну, і вискочила надвір. Її миттєво огорнула прохолода нічного повітря, але щоки палали від суміші гніву й сум’яття.

Згодом, розповідаючи про це Емілі та Раяну під час офіційної вечері, Ганна сама дивувалася, що таке відбулося з нею.

— І він справді так сказав? — недовірливо перепитала Емілі. — Що він любить ввічливих дівчаток?

— Так, саме так і сказав, — відповіла Ганна. — Жах, правда? Я ж не накручую себе?

— Щоб воно згоріло, та звісно ж, що жах. Гидота яка!

Тобі треба поскаржитися на нього комусь.

— Та що ви, йому років п’ятдесят, якщо не більше, а може, і шістдесят, — втрутився Раян. — Моєму дідові стільки, і вони всі такі, хіба ні? Старенькі хлопи. Інше покоління. Ти маєш поставитися до цього з розумінням. Він нічого поганого не мав на увазі.

— Може, і не мав, але насправді це вже достобіса занадто! Ганно, ти ж обіцяєш мені поскаржитися на нього?

— Нажалітися на те, що він трохи старомодний? А мені подавати до суду на прибиральницю за те, що вона назвала мене голубчиком?

— Це різні речі, і ти це прекрасно знаєш! — огризнулась Емілі.

Вони сперечались і далі, відходячи від суті проблеми: Емілі нарікала на сексизм і патріархат, а Раян підбурював її, удаючи, що не розуміє, про що вона каже. Ганна своєю чергою поринула в роздуми, прокручуючи в голові слова друга. Бо річ у тім, що він, мабуть, має рацію. Джон Невілл, імовірно, направду не мав нічого поганого на увазі. І Ганна не могла уявити, що поскаржиться на нього, як наполягала Емілі. Бо що їй казати? «Він не віддав мені лист відразу, і я зніяковіла?»

Саме цей момент ключовий: він не сказав і не зробив нічого конкретного. Хоча ті слова про дівчаток були дивними, але вона більше не мала жодних закидів проти нього. Та все-таки він змусив її почуватися некомфортно — Ганні довелося випрошувати лист, який по праву належав їй. Його поведінка скидалася на гру-демонстрацію своєї влади над нею. Від цього в Ганни пішов мороз поза шкірою. Вона зловила себе на тому, що крадькома витирала маминого листа об своє коліно, хоча й знала, що це безглуздо.

Після вечері Раян та Емілі подалися на зустріч з її подругами, які навчалися в іншому коледжі. Ганна допила залишки замовленого вина зі знайомими дівчатами з клавду, а згодом і ті пішли до сусіднього бару. Тоді вона зрозуміла, що сидить в залі сама, якщо не враховувати викладачів, які досі пили каву й розмовляли за високим столом, і персоналу, який прибирав посуд.

Біля дверей вона занепокоєно глянула на золотисте світло, що лилося з вікон будиночка чергових, і замислилася, коли в них починається нічна зміна. Джон Невілл ще там? Чи побачить він, коли Ганна йтиме через Старий дворик? Іншого виходу із зали не було, а всі шляхи до Нового дворика були видні з будиночка. Його навмисно розташували так, щоб чергові добре бачили відвідувачів, які ходять територією коледжу.

Ганна розуміла, що це безглуздо, але думка, що Невілл підстерігає її, а можливо, навіть вийшов назовні, щоб влаштувати засідку, проймала морозом, сповнювала душу страхом і відразою. Він справді хотів покласти її лист до комірки саме тоді? Хіба пошту не привозять зранку? Чи він притримав конверт, вичікуючи, коли вона прийде шукати його? І все заради цієї дикої маленької гри?

Вона завмерла у дверях зали, вагаючись, але раптом почула голос позаду:

— Усе гаразд?

Обернувшись, Ганна побачила Віллового друга — Г’ю. На ньому була академічна мантія з краваткою-метеликом, окуляри трохи з’їхали набік. Він мав смішнуватий вигляд трохи нетверезої людини.

— О, Г’ю, це ти! — привітно озвалася вона. — Так, усе добре. Я просто... просто думала вже йти спати. А ти йдеш до клавду?

— Ну, взагалі-то, до бібліотеки. — Він поправив окуляри, здмухнув волосся з чола й дещо жалібно усміхнувся: — Мушу працювати над есеєм, мав ще сьогодні здати. Дозволили принести завтра. Сказав старому Бейтсові, що все написав, просто принтер зламався. Хоча насправді я не видушив жодного слова. Хочеш, я проведу тебе?

Ганна вагалася. До Нового дворика інший шлях, ніж до бібліотеки, принаймні буде добрий гак. Та її вабила думка про заспокійливу компанію доброзичливого Г’ю в окулярах з роговою оправою.

— Якщо тобі неважко, — зрештою мовила вона, а тоді засміялася. — Вибач, я вже щось верзу. Так відповіла, що ти не відмовиш тепер. Насправді я і сама можу дійти.

Однак, можливо, Г’ю не був таким п’яним, яким видавався, або був значно проникливішим. Хай там як, він похитав головою.

— Усе добре. Мені свіже повітря не завадить, треба ж, якщо чесно, трохи й витверезитися, — мовив він і взяв її під руку. — Ходімо, старенька. Перша чота, перша чота, перша чота, уперед! Ту-у-ду, ту-у-ду!

Він імітував мисливський ріг, змушуючи ворон, що жили на деревах навколо дворика, кричати й роздратовано кружляти.

Ганна розсміялась і зникла разом із Г’ю в нічній пітьмі.

ПІСЛЯ

Вони помилилися.

Ці слова невгамовно дзвеніли у вухах Ганни. Вона кинула десятку на стіл і наосліп виштовхалася з кафе.

На вулиці притулилася спиною до стіни. Відчувала, як дощові краплі стікають по обличчю, а дихання невпинно пришвидшується.

Вони помилилися.

Емілі обережно добирала слова, але «вони» — це евфемізм, зрозумілий для них обох. Хоч до звинувачення Джона Невілла у вбивстві Ейпріл причетні поліція, судово-медичні експерти, судді, присяжні й усі інші, є тільки одна людина, до якої слово «вони» стосувалося насправді.

Ганна.

Саме її свідчення замкнули Джона Невілла у в’язниці.

Вона розповіла спершу поліції, а потім суду про його поведінку. Саме її ім’я стояло на скарзі керівництву Пелам-ського коледжу про домагання; скарзі, яку затерли. Згодом вони улесливо перепрошували і в Ганни, і в сім’ї Ейпріл за своє недбале ставлення до цієї ситуації.

І саме вона, Ганна, бачила Джона Невілла того вечора, як він виринув з темряви сьомих сходів і, опустивши голову, подався геть.