Рудольф Дауманн – Діаманти Ківі-Ківі (страница 15)
Самуель Беніссон поспішив назустріч прибулим. Побачивши лейтенанта конголезьких стрільців, він почав благати його не пускати нікого далі, хоч колона зупинилася за добрий кілометр від хатини Ельзи Вандермолен,
— Якщо ця зграя прорветься до шурфів компанії, почнеться смертовбивство. Я відповідаю перед компанією за безперебійний хід робіт. Скільки у вас солдат, пане лейтенант?
— Скільки б не було, пане Беніссон! Легше стерегти бліх, ніж тримати тут порядок. А проте я згоден з вами. — Він виструнчився і скомандував — Загін, стій! Прапор опустити! Повернись! Нікого не пропускати! Похід закінчено!
Та коли б то все й завершилося кількома військовими командами. Ледве військо стало кордоном, як кілька поважних білих підійшли до лейтенанта, показали рекомендаційні листи і почали вимагати, щоб їх пропустили. Беніссон не зміг відмовити їм і навіть сам показав шлях до закусочної Ельзи.
— Бачите хатинку під очеретом? То трактир пані Ельзи Вандермолен. Там обслуговують краще, ніж у барі «Ройяль» в Леокіні. Що ви кажете? Діаманти? Тут? Ніколи про це не чув. Ми шукаємо платину, хром і ванадій.
І саме в цю мить на березі біля підніжжя пагорка пролунав вигук негра:
— Камінь, пане, блискучий камінь! Ось він, у піску! Маленький, але гарний камінь! А ось ще один!
Вся юрба так і хлюпнула з горба на вузьку смугу берега. Негр підбіг до свого хазяїна, що розмовляв з Беніссоном. На його зашкарублій долоні лежало два чудових блакитних алмази вагою в п'ять каратів.
— Кварц, — запевняв Беніссон. — Блискучий рейнський гравій. Такі камінці трапляються тут часто.
Однак його співрозмовник уже вийняв футляр із зразками мінералів і пробував принесеним камінцем кожен зразок. На мінералі за номером дев'ять — карборунді — обидва камінці залишили слід. Хазяїн негра поклав їх у сумочку на поясі.
— Нема сумніву, це алмази, — сказав він. — Вони тут усюди? — Він повернувся і гукнув на робітників, що вже пішли вперед: — Ей, ви, молодці! Гайда промивати пісок! — його голос потонув серед багатоголосого гамору.
Захлюпала вода, замелькали лопати. Заможні шукачі, які мали по десять і більше робітників, тепер не квапилися в трактир Ельзи Вандермолен. До заходу сонця робітники, присівши навпочіпки, промивали пісок, не звертаючи уваги на москітів. Алмази траплялися, рідко, але все ж траплялися.
Тільки коли полум'яне вечірнє сонце, сповите комариним серпанком, опустилося в болота Ківі-Ківі, шукачі алмазів припинили роботу.
Цього вечора в трактирі Ельзи Вандермолен ніде було курці клюнути. Дехто сидів на очеретяних стільчиках, а більшість, схрестивши ноги, влаштувалися на рогожах, ласуючи галушками з тапіоки, смаженою рибою і омлетом з яєчного порошка.
А по той бік кордону лунали галасливі пісні негрів, які крізь болото і ліс пробилися до мети. Одну з них Ельза Вандермолен переклала Жану Янзену, що самовіддано допомагав їй обслуговувати відвідувачів.
Хлопці, чи знаєте, де ви? Скажу: в країну цю, богом прокляту, де боліт і піску багато, прийшов всіх чортів хазяїн, та тут і панує він.
— Ці чорні тямлять і в поезії, і в співах, — зауважив геолог.
НЕ БАЖАЙ ЗАБОРОНЕНОГО
— Просніться, Жан! Давайте підрахуємо денну виручку!
Полічивши кредитні білети і великі продірявлені золоті монети, Ельза втомлено опустила на коліна вкриті рубцями руки.
— Я маю за один день майже в сто разів більше, ніж заробляла за тиждень прибиральницею у мадам Хаттерас. Всяка розумна жінка сховала б оці гроші в сейф. Але ж де його взяти у Ківі-Ківі? Куди подіти це багатство?
— Зарийте в тому місці, де закопали алмази, — порадив Янзен.
— О, та ти пройда! — вигукнула вона. — Підглядаєш за старою! Це не вихід. Коли отим скаженим діаманти зовсім затьмарять розум, мені переріжуть горлянку. Що тоді робитимуть діти? Треба придумати, як переправити наше добро у Леокін.
— Отже, збиратися в дорогу? — швидко спитав геолог.
— Ні. Спочатку треба підшукати тут рівне місце і розчистити його під посадочну площадку для літаків. Ти не примітив чогось підхожого?
— Ну що у вас за голова, пані Ельзо! — захоплено вигукнув Янзен. — Дещо я давно знайшов і ось уже два дні умовляю Беніссона дати мені робітників. Але він. як баран. Крім тих дурних алмазів, нічого не бачить. Тільки півсотні негрів на два дні — і літаки Сабени могли б приземлятися в Ківі-Ківі.
— Чудово! Витрати я візьму на себе. Оті найманці за військовим кордоном післязавтра охоче працюватимуть за миску каші. Але я не збираюся дарувати Сабені аеродром. Я вимагатиму за це доставити вантажі і дати мені місце в літаку… Ти напишеш договір. Ну, а тепер спати.
А в Леокіні в це» й час Тіль Брюггенсен гаряче переконував головного управляючого Сабени відкрити лінію повітряного зв'язку з Ківі-Ківі.
— Ви літаєте між Європою і Африкою, між сотнею аеродромів Бельгійського Конго і не наважуєтеся освоїти авіалінію Леокін — Ківі-Ківі. Повірте, ви перевезете тут протягом місяця більше людей і вантажу, ніж по всіх маршрутах разом!
— Так, якщо в Ківі-Ківі справді знайдуть діаманти. Але ви самі не дуже вірите в ці казки, пане Брюггенсен!
— Не вірю?! — вигукнув Тіль. — Добре, тепер уже ніщо не зобов'язує мене мовчати. Я маю право розповісти все. — Фламандець дістав з-під сорочки замшеву торбинку, розв'язав її і висипав на стіл все, що там було. — Ці діаманти — сувеніри, пане. Я хочу зберегти їх на згадку. Кожен з них коштує щонайменше десять тисяч бельг. Отже, тут рівно на п'ятдесят тисяч. Знайшов їх Тіль Брюггенсен там, куди ви повинні літати, серед боліт Ківі-Ківі. Вже тепер там дві тисячі чоловік, а за місяць шукачів стане ще більше. Не знаю, чому Сабена вагається при такій сприятливій обстановці?
— Отже, ви впевнені? — Управляючий задумливо вертів у руках великий чорний алмаз.
— Так, — відповів Тіль. — Якщо вам потрібна гарантійна сума, можу дати сто тисяч, однак, зрозуміло, в такому разі я претендуватиму на частину майбутніх прибутків.
Легка посмішка майнула на губах представника Сабени.
— Якщо справа вигідна, то ваші гроші нам не потрібні. А чи можна там збудувати аеродром?
— Ваші справи підуть так, що ви збудуєте серед боліт навіть бетонну площадку, — збуджено вигукнув Брюггенсен. — Тоді ми разом з вами полетимо в Ківі-Ківі і я покажу вам, де знайти такі камінці поза концесією компанії Де Беерс. Вам до вподоби чорний алмаз? Візьміть його собі і зробіть булавку, чи вставте у перстень і не забувайте, про що ви домовилися сьогодні з Тілем Брюггенсеном.
— Але ж це ціле багатство, якщо камінь справжній!
— Не сумнівайтесь, — тремтячими пальцями фламандець згорнув решту алмазів у шкіряну торбинку. — Камінь справжній. Нехай він вам завжди нагадує про великі перспективи Ківі-Ківі. Мене добряче скрутило, і завтра я лягаю в лікарню.
— Ну що ж, вважайте, що повітряну трасу Леокін — Ківі-Ківі вже відкрито. Якщо Сабена береться за якесь діло, вона доводить його до кінця. Завтра кілька спеціалістів спустяться на парашутах у Ківі-Ківі. А коли все буде готове, я принесу вам запрошення і ми полетимо в Ківі-Ківі разом.
Як не крутив Жан Янзен рацію, вона не працювала. Очевидно, коли її скидали з літака, зіпсувалась якась деталь. На щастя, один з поліцейських виявився радистом і погодився відремонтувати апарат. Він терпляче виймав деталь за деталлю, випробовував її і знову ставив на місце.
Беніссон не відходив од радиста.
— Швидше, хлопці! — просив він. — Становище стає дедалі загрозливішим. Ті волоцюги прибувають щодня.
Вони вже добираються до нашого родовища. Доведеться викликати війська, інакше усе загине.
— Льотчики, які зверху добре бачать увесь табір, повідомляють, що він з кожним днем розширюється. У Порт-Франкі, напевне, в курсі справ і вже вислали нам підкріплення, — пробував заспокоїти його Жан Янзен. — До речі, за яким правом компанія Де Беерс не пускає шукачів по той бік протоки? Наскільки мені відомо, їй належить всього один гектар, а ще один гектар поряд з концесією — приватна власність. Решта, сто чи тисяча гектарів, — вільна земля.
— Не базікайте, Жан! Якщо ця юрба добереться до родовища, то лиха не минути. Я не пропущу туди жодного!
Проте тієї ж ночі чимало прибульців перепливли болото на очеретяних плотах. Коли зійшло сонце і Беніссон побачив на «своєму» березі безліч палаючих багать, він мало не луснув від злості.
— Женіть їх у шию! Це нахабство, розбій, справжній грабунок! — кинувся агент з лайкою на солдат.
— Хіба взвод стрільців може перемогти отаке військо? — показав лейтенант на край берега, де один біля одного були прив'язані плоти. — Це неможливо, пане Беніссон! Вашу концесію я охоронятиму, даю вам слово! А на іншій території шукачі мають, кінець кінцем, таке ж право добувати алмази, як і ви, і компанія. Не шкодуйте для тих бідолах крихот, що падають з стола багатого!
— Я поскаржуся на вас! — зарепетував Беніссон. — Я вимагатиму вашої негайної відставки…
— Кращого ви для мене й не придумали б! — засміявся лейтенант. — Гадаєте, дуже приємно сидіти отут у компанії крокодилів і чекати бунту в Ківі-Ківі? Ні, мені шкода віддавати життя за прибутки алмазного концерну.
Поліція теж відмовилася втручатися.