Ростислав Самбук – Гіркий дим. Міст (страница 50)
— Ну, заспівав… Поживемо ще!
Поза кущами вони вийшли до горба, за яким лишили «мерседес» і товаришів. Рушили навпростець через ріденький лісок, заглиблені в себе, в свої думки, мабуть, не дуже-то й веселі. Раптом Цимбалюк, який ішов попереду, зупинився, піднявши руку. Ступив крок убік, звільняючи лейтенантові місце, той відхилив мокру гілку вільхи, визирнув і інстинктивно присів за кущ: за кілька кроків від них на галявині стояв «тигр», хижо дивлячись чорним отвором гармати просто в очі розвідникам.
Почулись глухі удари по металу — видно, танкісти заїхали на галявину для ремонту, водій бив кувалдою по гусениці, збираючись замінити секцію, а ще двоє з екіпажу розташувалися неподалік під кучерявим дубом, готуючись обідати.
Лейтенант махнув рукою Цимбалюкові, і вони безшумно ковзнули в кущі. Відійшовши метрів на сто, лягли в гущавині на мокру траву, і лейтенант зашепотів Цимбалюкові на вухо:
— Приведи сюди хлопців, залиш тільки Сугубчика, нехай охороняє «мерседес»…
Дорош на мить заплющив очі, намагаючись уявити отого двадцятитрьохлітнього лейтенанта: наче б і він, і водночас зовсім інша людина. І все ж, крім червоного рубця від осколка на правиці, кольору очей, поганої звички смикати себе за мочку вуха, мало що збереглося в ньому.
Дорошеві подобався той лейтенант, і він легко прощав йому різні вади, бо тепер знав їх краще, ніж колись, і бачив те, чого не бачив юнак, іноді соромився за нього, та не дуже, бо не схибив у найважливішому й намагався берегти честь змолоду.
Але — чи це тільки здавалося Дорошеві — отой лейтенант, що сидів колись в кабіні «мерседеса», на сторінках повісті поставав зовсім не таким, яким він згадував його. І біс його зна чому… Може, коли він писав, йому підсвідомо незручно було зображувати себе героєм, кращим, ніж він був насправді…
Дорош не встиг обміркувати це до кінця: попереду з’явилося знайоме перехрестя. Звідси грунтова дорога вела до прозорого лісового озера, що загубилося між віковими дубами й соснами. Там, у клуні лісника, йому солодко спалося на сіні — тільки зрідка прокидався від тоскних зойків сичів: спочатку жах заповзав у серце, уявляв себе самотнім, беззахисним, піщинкою в сповненому страхіть борі, та духмяний запах сіна заколисував, і від жахів нічого не лишалося.
Дорош ніколи не минав цього лісового озера, воно було чудове за будь-якої погоди, він любив його чистий і м’який пісок, прохолодну й прозору воду, яка наче щомиті нагадувала, що живлять озеро підземні джерела. Особливо вабило воно в ранішні години, коли ледь парувало під першими сонячними променями чи пухирилося від дощових струменів: міріади бульбашок з’являлись тоді на поверхні, щоб одразу ж зникнути, а він сидів на місточку, спорудженому лісником, мокрий, і, як зачарований, не міг відірватися від споглядання цього вічного руху, безперервного процесу народження й зникнення, наче ці бульбашки були живими істотами, існування яких, щоправда, вимірювалося лише якоюсь часткою секунди.
Дорош переночував у лісника. Прокинувся пізно. Нехотя поснідав, і знову тихо гуде машина, і знову лягають під неї кілометри, і знову він переноситься думкою в ті грозові роки.
Двоє поїли, а третій усе ще вовтузився коло гусениці.
— Ще довго, Йоахіме? — запитав опецькуватий, що стояв спиною до розвідників.
Дорош ніколи б не подумав, що то — командир, але водій випростався над гусеницею й доповів поштиво:
— Хвилин двадцять, гер лейтенант.
— Завжди вона невчасно виходить з ладу… — пробуркотів лейтенант.
— А якщо б це сталося під час бою!.. — зареготав третій.
Дорош чув кожне їхнє слово, і йому захотілося взяти їх на мушку: довга черга по цих двох, а потім, поки водій схаменеться, скосити і його… Кілька секунд — і нема танкового екіпажу. Та він не міг дозволити собі ризикувати й терпляче лежав, чекаючи на товаришів.
Нараз Дорош відчув, що вони вже поруч. Ніщо не свідчило про це, але було таке відчуття, що простягнеш руку й намацаєш вогкий плащ когось із товаришів, Лейтенант скосив очі й побачив Дубинського. Котлубай і Цимбалюк лежали осторонь і розглядали гітлерівців.
Дорош підповз до Пашки й зашепотів йому на вухо:
— «Тигру» даси раду?
Єфрейтор кивнув і звівся на ліктях.
— Підеш зі мною. Я відверну увагу тих двох, а ти візьмеш на себе водія. І без шуму, ясно?
Дубинський лише блиснув рівними білими зубами.
Цимбалюк і Котлубай уже зникли в густому чагарнику, тільки вузький слід залишився в мокрій траві. Дорош переклав до зовнішньої кишені плаща парабелум, перевіривши, чи є патрон у патроннику. В лівий рукав заховав гострого ножа з плексигласового ручкою — предмет заздрості багатьох розвідників. Цим ножем можна було голитися — справжня золінгенівська сталь, доведена на шкіряному паску. Дорошеві пропонували за ніж навіть нові хромові чоботи, але він і слухати не хотів.
За спинами танкістів ледь помітно гойднулася гілка й засвистів дрозд.
Дорош, по криючись, розсунув кущі й вийшов на галявину. Йшов, помахуючи щойно зламаною гілочкою, дружелюбно всміхався й насвистував якийсь мотивчик. Дубинський чимчикував за кілька кроків від нього. Зупинився поруч із водієм, наче зацікавився його роботою. Той лише зиркнув невдоволено, але не відірвався від гусениці.
— Добрий день, панове, — почав Дорош, наближаючись, — чи не знаєте ви…
Танкісти так і не почули, чого хоче від них отой стрункий обер-лейтенант у новому плащі: Котлубай і Цимбалюк спрацювали майже синхронію — тільки блиснули ножі.
Дубинський кинувся на водія, але той встиг щось запідозрити, бо обернувся, піднявши важку кувалду. Він махнув нею, намагаючись влучити єфрейторові в голову, Дубинський крутнувся, ухилившись від страшного удару, який розтрощив би йому череп, і вдарив ножем сам, але якось невдало: послизнувся і впав.
Німець сперся рукою на танк, намагаючись утриматися на ногах, схопився за руків’я ножа, що стирчав із грудей, та набіг Дорош і вдарив водія пістолетом у скроню.
Дубинський з лейтенантом підхопили безживне тіло й потягли в кущі.
Повернувшись, єфрейтор обдивився гусеницю й поліз у танк. За хвилину з люка висунулося усміхнене обличчя Дубинського.
— Порядок, лейтенанте, тепер хоч до Берліна…
Дорош, не відповівши, кивнув на гусеницю.
— А-а… — Єфрейтор зневажливо скривив губи. — І чого той фріц так довго коло неї вовтузився?
Лейтенант наказав Котлубаю підігнати на галявину «мерседес». Усе навкруги було спокійно. Жалібно, мовби скаржачись на погоду, цвірінькала пташка, але враз замовкла злякано: Дубинський ударив кувалдою — загуло, застогнало залізо…
Коли «мерседес» виїхав на галявину, єфрейтор закінчив ремонт гусениці. Знову заліз у танк, завів його, крутнувся на місці, мало не зачепивши грузовик. Відкрив нижній люк і виповз із-під танка.
Дорош показав йому кулака. Та Дубинського ніхто не міг засмутити.
— Машина нічого, — поплескав долонею по броні, — слухняна…
— Тобі йти, Іване. — Лейтенант поклав руку на плече Цимбалюка. — Стягніть з убитих комбінезони, помийте й перевдягніться.
— Навіщо, — заперечив Дубинський, — ще й мити їх? Я ж сидітиму в танку.
— Виконуйте! — насупив брови лейтенант.
Дубинський знав: коли лейтенант отак супить брови — це серйозно. І збагнув, Дорош таки має рацію: що коли їх зупинить есесівський патруль ще на підході до переправи? Всяке може статись, а береженого бог береже.
Поки вони відмивали комбінезони від крові й перевдягались, Дорош переносив ящики з вибухівкою з «мерседеса» в танк. Упоравшись із комбінезоном, Дубинський почав допомагати йому, спритно приймаючи ящики й весь час усміхаючись, щоб, бува, не подумали, ніби він боїться, адже в цю сталеву труну доведеться залазити саме йому й залишати її останнім, якщо взагалі вдасться залишити…
Коли нарешті завантажили вибухівку, Дорош сів на приступку «мерседеса», закурив і не наказав, а попросив:
— Давайте прорепетируємо. Значить, так, ви розвертаєте танк, ставите його впоперек мосту й відчиняєте нижній люк…
Цимбалюк розчавив каблуком недокурок у мокрій траві. Засміявся хрипко.
— А ти й справді як режисер у Малому театрі: генеральна репетиція, прогін…
— Треба вивірити все до секунди! — Дорош лишався серйозним.
— Біс із ним, давай! — Цимбалюк стрибнув на танк, пропустив Дубинського. — Я гукну, засікай час.
Глухо грюкнула кришка нижнього люка. Майже одразу, виштовхнувши поперед себе ящик із вибухівкою, на траву вислизнув Дубинський. За дві секунди він уже стояв біля Дороша. Цимбалюк спочатку просунув у люк ноги, затримався рівно настільки, щоб встигнути клацнути запальничкою й підпалити шнур, і виліз менш вправно, тягнучи за собою другий ящик.
Лейтенант задоволено гмукнув.
— Додамо хвилину, — вирішив він, — За хвилину вони не отямляться, а ви встигнете відплисти.
— Півхвилини, — запротестував Цимбалюк, — треба мати гарантію.
У темряві не збагнуть що до чого, — не згодився Дорош.
— Але ж чекати до темряви!..
Дорош глянув на годинник.
— Всього півтори години… Метрів за двісті річка повертає, там вийдете в очерети. Потім лісом до села Коровичі. Пам’ятаєте, перед селом озеро? Там і чекатимемо на вас. А зараз вечеряти.
Котлубай дістав з машини хліб і консерви, добрячий шмат сала. Їли зосереджено, не розмовляючи. Кожного не полишала думка, що більше за вечерею вп’ятьох вони вже не зустрінуться. Поївши, розпрощались. Дорош швидко і якось недбало потиснув руки Цимбалюкові й Дубинському, наче всі вони йшли з гостини й розлучалися до завтра. Сугубчикові це видалося спочатку проявом черствості, він вважав, що людей, які йдуть на смертельний ризик, слід проводжати інакше, хоча б сказати кілька напутніх слів, та, дивлячись, як підкреслено сухо прощаються його товариші, зрозумів, що тут діють зовсім інші закони й зовнішні прояви почуттів зараз ні до чого. Отож і він сухо, по-діловому потиснув руку Цимбалюкові; той одразу зрозумів його й на знак вдячності дружньо поплескав по плечу, від чого щоки Сугубчика порожевіли. Аби не виказати свого хвилювання, він хутко поліз у кузов, Котлубай уже заводив машину.