Ростислав Самбук – Гіркий дим. Міст (страница 49)

— Чому? — здивувався Дорош. — Зараз, коли всі шляхи так забиті…

— Наказ… — багатозначно посміхнувся унтер-офіцер. — Наказано не пропускати по цій дорозі транспорт. Але з вашими повноваженнями…

Дорош недбало підніс дна пальці до козирка.

— Рушай, — наказав він Дубинському й відкинувся на спинку сидіння.

«Зовсім порожня дорога під час загального відступу… Спеціальний наказ не пускати по ній транспорт… В’їзд на неї за два кілометри від переправи… Чи не для танків генерала фон Зальца?»

— Давай, Пашо, газуй! Розумієш, для чого потрібна їм вільна дорога?

Дубинського не треба було підганяти: «мерседес», розбризкуючи воду, набрав швидкість і за поворотом мало не врізався в грузовик.

— Нагазуєтися… — сердито пробуркотів Пашка. — Рейх відступає, спробуй протовпитись…

Дорош заплющив очі й подумав: через сім кілометрів вони опиняться на вільній дорозі й без затримки вискочать на шосе. А далі? Як підійти до забитого військами мосту? Коли ж навіть проб’єшся, як висадити його в повітря?

Разом з начальником розвідвідділу фронту вони обміркували кілька варіантів, та всі їхні плани й наміри — лише теорія, а як воно буде насправді?

Дорош мерзлякувато пересмикнув плечима: завжди неприємно думати про смерть, особливо коли до неї два кроки. Якби його запитали зараз, чи боїться він, відповів би — ні, однак це було б тільки півправдою… Він зробить усе, щоб не допустити загибелі своїх людей, але, коли трапиться хоч найменший шанс підняти в повітря цю кляту переправу навіть ціною життя всіх п’ятьох, не завагається ні на мить.

Рятуючись від негоди, вони залізли під брезент, яким було прикрито ящики, курили й ліниво перемовлялись, лише рядовий Вячеслав Волков весь час вовтузився й висовувався під дощ. Цимбалюк почав невдоволено буркотіти, але Котлубай зупинив його.

— А сам, коли ходив уперше?.. — запитав він.

Сержант мугикнув щось невиразне. Ніде правди діти, і він, коли вперше потрапив до німецького тилу, поводився не краще. Тепер звик, тепер він один з асів фронтової розвідки. У ворожому тилу почувається певніше, ніж у рідному підрозділі: не любив дисципліни, розпорядку, повчань, за що не раз одержував стягнення.

Тут, у тилу, інакше, тут завдання, і все. Тут усе залежало від його волі, хитрості, хоробрості й витримки, від його розуму — це п’янило й тішило сержанта, він відчував піднесення душевних сил, бо ніщо не сковувало його. Відчував якусь перевагу над іншими, певно, це робило його дещо нетовариським, може, дехто й не любив сержанта, але всі вважали за честь піти з ним у розвідку.

Цимбалюк спробував задрімати: на завданні, особливо такому, як їхнє, ніколи не знаєш, чи пощастить поспати хоч годинку, і, якщо є змога, відсипайся наперед.

Вони саме минали батарею протитанкових гармат, що застряла в багнюці за кілька метрів від шосе, й рядовий Волков перехилився через борт, щоб усе розгледіти й все запам’ятати. Він ніколи не бачив справжніх німців так близько (крім полонених, звичайно, але полонені до уваги не брались, вони вже відвоювалися, були морально знищені), а тут поруч стояв здоровань у касці з автоматом за спиною. «Мерседес» зупинився, бо дорогу перегородила гармата. І Волков міг дотягнутись до німця, в нього навіть засвербіла рука… Хотів запитати щось, так, дрібницю, аби просто почути відповідь, але згадав наказ лейтенанта не вступати в контакти з ворогом без крайньої потреби й промовчав.

Здоровань сам задовольнив його цікавість, замахав руками, горлаючи осатаніло:

— Куди преш, дурню! На узбіччя давай!..

Волков зовсім інакше уявляв собі першу зустріч з ворогом. Він зовсім реально бачив, як німець наставляє на нього автомат чи кидається ззаду з ножем, і його розчарувала дійсність своєю буденністю й нецікавістю, неможливістю проявити героїзм з його, Волкова, боку. Він засопів і поліз назад під брезент. Котлубай посунувся, звільняючи місце.

— Що, Сугубчику, змок? — запитав він співчутливо.

Рядового Волкова майже всі звали Сугубчиком, звикли до цього, та й Волков не ображався, бо сам дав привід: мав звичку, де треба й де не треба, вставляти слово «сугубо», хтось і охрестив його Сугубчиком.

Серед п’ятьох у «мерседесі» Сугубчик був наймолодший і, як полюбляв висловлюватися Дорош, людина без біографії. Лейтенант вважав, що біографію мали ті, хто встиг перед армією попрацювати або, як він, повчитись у вузі. А яку ж може мати біографію хлопчак, котрий після закінчення десятирічки одразу натягнув гімнастерку? Його біографія починалась тут, в армії, на очах у всіх, і від нього самого залежало, яким рядком вона почнеться.

Власне, Сугубчик не повинен був сидіти серед цих п’ятьох у «мерседесі». Формуючи групу, начальник розвідвідділу фронту ввів до її складу старшого сержанта Фролова. Полковник не знав, що за три години до цього в руку Фролова влучив осколок. Сержанта треба було замінити людиною, яка володіє німецькою, й тоді згадали про Сугубчика, котрий вивчав її з дитинства.

«Мерседес» зупинився: попереду, куди сягав зір, дорога була забита машинами. Просувались на п’ять-десять метрів і знову ставали. Котлубай нахилився до кабіни, перекинувся кількома словами з Дорошем, той ствердно кивнув головою, й вони пострибали через борт, задоволено відчуваючи, як наливаються силою затерплі від незручного сидіння м’язи.

З задньої машини також зіскочили солдати, вони дружньо усміхались і про щось запитували. Сугубчик точно знав, що звертаються саме до нього, та не міг збагнути, що вони кажуть, мовби розучився розуміти німецьку.

— Оглух ти, чи що? — раптом дійшло до тями. Хотів уже відповісти, та його заступив Котлубай, дістав сигарети, пригостив, усміхаючись.

— Тут не тільки оглухнеш, онімієш, — пожартував. — Прокляте бездоріжжя…

Попереду загарчала машина, й вони полізли в кузов. Цимбалюк тицьнув Сугубчика пальцем під ребро й сказав:

— Ти на них рота не роззявляй. Тут вуха розвішувати не можна, раз — і відріжуть!

«Мерседес» мало не одразу знов зупинився, тепер вони стояли довго, й Котлубай розгомонівся з солдатом, якому дав закурити. Той виявився слюсарем із Зальцбурга — старий австріяк, який, мабуть, зовсім не хотів війни і якому ця українська земля була ні до чого.

Колись він топтав ці дороги під час першої світової війни; австріяк раптом зізнався, що має надію більше ніколи не тримати зброю, — одне це речення було величезним кощунством, — та Котлубай удав, що не почув, і солдат полегшено зітхнув і перевів мову на інше. Він розповів, де вони тримали оборону і який шквал артилерійського вогню обрушили на них росіяни: таке можна пережити тільки раз у житті — шаленство вогню і торжество смерті! Більшовики буквально випалювали їхні окопи, й те, що він залишився живий, просто диво.

За кілька хвилин Котлубай витяг з австріяка чимало військових таємниць, починаючи від назви дивізії й кінчаючи номером армії, до складу якої вона входила.

Старшина пригостив старого чаркою шнапсу, й той навіть дав йому свою Зальцбурзьку адресу, цілком щиро просив завітати, коли трапиться нагода побувати в альпійських передгір’ях.

Нарешті вони доповзли до села, звідки починалась, як казав жандарм, вільна дорога. В’їзд на неї охороняв есесівський патруль, пропустили їх тільки після ретельної перевірки документів, попередивши, щоб їхали швидко й за першою вимогою звільнили дорогу.

Дорога й справді виявилась більш-менш пристойною, і Дубинський збільшив швидкість. Скоро ліс відступив трохи вбік, вони вискочили на горбок і зупинилися. За півкілометра перед ними лежало шосе, забите людьми, гарматами, автомобілями й кіньми. В цьому шарварку, здавалось, не було нічого організованого, все зупинялося або рухалося стихійно…

А ліворуч, там, де чорна стрічка шосе йшла круто вниз, виблискувала річка, й потік людей, машин і гармат повільно сповзав на дерев’яний міст із невисокими поруччями.

Це була переправа.

Гармата звалилася в глибокий кювет, перевернула фіру й придавила коня. Кінь хрипів і перебирав ногами в повітрі, намагаючись звестись. Унтер-офіцер засунув йому у вухо дуло пістолета. Дорош не почув пострілу, хоч стояли вони зовсім близько, побачив тільки, як кінь закинув голову назад і його волохаті ноги застигли.

Трохи далі в кюветі лежав колесами догори грузовик, якісь ящики випали з кузова, але ніхто не підбирав їх, нікому не було ніякого діла ні до гармат, що застрягли в багні, ні до ящиків з перекинутої машини — до мосту зовсім близько, й кожен намагався пробитись на переправу, наче по той бік річки починалася земля обітована.

Дорош і Цимбалюк зробили невеличкий гак і пірнули в зарості верболозу, звідки добре видно було підступи до переправи. Як і передбачав лейтенант, гітлерівці добре охороняли міст. Обабіч шосе були обладнані дзоти, метрів на двісті від берега вирубані кущі, щоб ніхто не підійшов до переправи непоміченим, кожний метр землі прострілювався.

Цимбалюк правильно оцінив ситуацію.

— Гер обер-лейтенанте, — вишкірив він зуби, — гадаю, найкраще буде вночі спуститися за течією…

Дорош похитав головою.

— Бачиш за дзотом, з того боку шосе, прожектор? Носа на виткнеш, усе видно, як на долоні.

— А туман, — заперечив Цимбалюк, — коли буде такий туман, як минулої ночі, можна спробувати.

— Ризиковано… — завагався лейтенант.

— Я піду з Дубинським… — запропонував Цимбалюк. — Краще за нас ніхто не впорається. Сугубчик ще зелений, а старшина мусить лишитися з рацією. Ви підете далі, попереду ще справ і справ, а ми вже з Дубинським…