Ростислав Самбук – Гіркий дим. Міст (страница 43)
— Здається, троє.
— А точніше?
— Троє. Я ще подумала, у когось із сусідів гостювали, бо раніше їх не бачила.
Луцька покопирсалася в сумочці, витягнула фотографію Рутковського.
— Цей був серед них?
Пані Лакута придивилася, тримаючи його у витягнутих руках. Відповіла:
— Файний хлоп і, здається, був.
— Здається чи точно?
— Був. Я ще запам’ятала: у сірому костюмі.
— Але ж ви поверталися вночі, темно…
— А в нас перед під’їздом ліхтар. Біля самих дверей.
Луцька заховала фотографію. Обличчя в неї витягнулося, й очі потемнішали.
Виходить, до неї тут побували троє, і один з них — Максим. Певно, люди Лодзена, і вони випередили її. Також шукали список резидентів, мабуть, знайшли, пані Лакута сполохала їх, й вони у поспіху не встигли навести порядок.
Але звідки дізналися про список? Зрештою могли й не знайти його. Може, він лежить собі в якійсь теці чи книзі…
Луцька заходилася шукати далі. Перевіряла кожну книжку, кожну теку, догадуючись, що це марна праця, та мусила довести її до кінця, хоча б для того, щоб заспокоїти сумління.
Надвечір, перетрусивши останню книжку, Стефанія зателефонувала Щупакові. Призначила зустріч у маленькому ресторанчику неподалік від вулиці, де жив Лакута. Пан Модест, вислухавши Луцьку, посірів. Гнівно стукнув палицею об підлогу й виніс категоричний присуд:
— Твій любчик, і більше ніхто!
— Ви, пане Модесте, казали: про цей список знають лише троє — Лебідь, ви і я…
— Знали до вчорашнього дня.
— Ми розмовляли наодинці.
— Може, проговорилася цьому хлопчиськові?
— Ні.
— І я нікому не казав. Та факт лишається фактом: після нашої розмови троє приходять до мешкання Лакути. Двоє з Рутковським. Люди досвідчені, бо легко відмикають замки на дверях і навіть сейф. Хто вони?
— Я думаю: Лодзенові підлеглі.
— Авжеж, і їх привів твій Рутковський. Очевидно, підслухав нашу розмову…
— Виходить, так.
— Коли список у Лодзена, нам до нього не дотягнутися.
— Так, важко.
— Ну, хлопчик твій, ну, пройда!.. — нараз вибухнув люттю Щупак. — Йому це не минеться!
— Ми умовлялися провести вчорашній вечір разом, але він послався на справи…
— І обвів тебе навколо пальця.
Луцька зсунула брови.
— Отак підступно… — Губи в неї скривилися. — Ніхто ще так не ошукував мене!
Щупак постукав ціпком об підлогу.
— Облишмо емоції, — мовив нараз зовсім спокійно, — і давай тверезо поміркуємо. Припустимо, Рутковський справді якось довідався про пашу розмову…
— Він знав, що ви приїдете до мене. Чув нашу з вами телефонну балачку.
— Е-е, дитино! — вигукнув Щупак. — Так би й казала. Сучасна техніка…
— Так, так… І не поїхав по вудки, ремонтував машину, поки ми з вами домовлялися.
— Лодзенів шпигун! — рубонув долонею повітря Щупак. — Вони випередили нас, і тепер лишається єдиний вихід: ти мусиш побалакати із своїм хлопчиком. Запропонуй йому частку.
— Так, — погодилася Луцька, — і я спробую зараз… — зиркнула на годинник. — Сьогодні неділя, і якщо Максим не поїхав кудись…
— Зателефонуй.
Рутковський, почувши схвильований Стефин голос, одразу запропонував:
— Приїжджай до мене.
Міг не дуже хвилюватися: список бандерівських резидентів уже лежав у тайнику, і Олег мав забрати його нинішнього вечора.
Зустрівшись з Максимом, Стефанія вирішила не церемонитися.
— Ти був учора ввечері на квартирі Лакути? — запитала вона прямо.
Рутковський трохи розгубився. Звідки в Луцької така інформація, і що це може означати?
— Починаєш стежити за мною? — жартівливо запитав він, щоб мати хоч кілька секунд фори. Виходить, Стефанія знає про вчорашній обшук помешкання Лакути. Вона була там сьогодні й не знайшла список.
Але звідки їй відомо про вчорашній візит? Важко відповісти на це, однак заперечувати, мабуть, не слід: все можна звалити на Лодзена.
— Я не жартую, й мені треба знати, був ти у Лакути чи ні? — повторила Стефанія.
— Припустімо, був. — Максим узяв дівчину за руку, але вона відсмикнула її. — Ти не хвилюйся, Стефо, сідай. Взагалі я не маю права відповідати на твої запитання, бо відвідини квартири Лакути — службова таємниця. Але тобі признаюсь: був.
— Що ви шукали там?
— Ось на це запитання…
— Я допоможу тобі: аркуш із списком?
— Ну, якщо ти так поінформована…
— Ти підслухав мою розмову із Щупаком, і я тобі цього не пробачу!
— Я не маю права обговорювати з тобою цю проблему й дуже прошу…
— Ви знайшли список?
— По-моєму, ні.
— Не бреши.
— Мені неприємно вести розмову в такому тоні.
— Думаєш, мені приємно?
— То припинімо.
— Мені потрібен список.
— Стефо, я не розумію…