Ростислав Самбук – Гіркий дим. Міст (страница 42)
— Не турбуйтеся, пані Мирославо, я у справах.
— До такої старої, як я, без справ уже не заходять. Я почастую вас кавою, не відмовляйтеся, голубонько, кращої кави не вип’єте ніде, і навіть покійний пан Зіновій визнавав це. Хоч який вередливий був, а мою каву полюбляв, царство йому небесне.
Стефанія пройшла до вітальні, огледілася.
— Каву потім, — мовила, — а зараз давайте поговоримо.
— Сідайте, дорогенька. — Пані Мирослава присунула гості стільця, сама примостилася на дивані. — Слухаю вас.
— Я за дорученням організації, — одразу поставила крапку над «і» Луцька. — У пана Зіновія був один документ, який належить організації. І ми мусимо знайти його.
— Ну, моя люба, — скривилася пані Лакута, — тепер тут усе належить мені, і я б не хотіла, щоб чужі люди своїми руками…
— І ви вважаєте мене чужою? — образилася Стефанія.
— Яка ж ти мені родичка?
— Я прошу дозволити передивитися папери пана Зіновія.
— А коли я не захочу?
— Я ж сказала: тут зберігається важливий документ організації…
— А йдіть ви під три чорти з усіма вашими організаціями!
— Не забувайтеся, пані Мирославо.
— А хто вбив Зіновія? Бандити з ваших…
— Ми знайдемо їх і покараємо, бо вони справді бандити.
— Інші не ліпші.
— Я б не радила вам, пані Мирославо, говорити зі мною в такому тоні.
— А це вже моє діло.
— А якщо ваше, то пригадайте, що пан Зіновій був причетний до секретів організації. І мушу вам нагадати…
— Не лякай!
— А я не лякаю, просто попереджаю.
Видно, пані Лакута й сама зрозуміла, що зайшла далеко, бо мовила примирливо:
— Ну добре, що тобі треба?
— Я ж сказала, у пана Зіновія зберігався один документ, точніше список…
— У нього тут цього мотлоху…
— Я пошукаю.
— Шукай, люба, тільки навряд щось знайдеш.
Луцька підійшла до стелажа, зняла кілька книжок, почала гортати.
Пані Мирослава забрала у неї книжку, взяла за корінець, потрусила.
— Роби отак, мила, бо тиждень шукатимеш.
Не чекаючи відповіді, пані Мирослава попрямувала до кухні. За кілька хвилин вона принесла кавник і печиво, несхвально подивилася на Стефанію й запросила до кави.
Сівши за журнальний столик, Луцька присунула до себе чашечку й запитала:
— Може, допоможете нам, пані Мирославо? Організація не забуде вас.
— А-а, — махнула рукою, — обіцянка — цяцянка, он Зіновію теж усе обіцяли, а що? Пшик, чистий пшик, і мені доведеться зараз десь влаштовуватись…
Луцька поставила чашку, взяла пані Лакуту за руку, міцно стиснула.
— Я не жартую, — мовила вона, не зводячи з неї погляду. — Мені важко назвати якусь суму, та коли пощастить, ви одержите від п’яти до десяти тисяч марок.
— А коли ні?..
Луцька розвела руками. Пані Мирослава трохи подумала й згодилась:
— Добре, моя мила. По-моєму, Зіновій тримав найважливіші документи отут, у сейфі. — Вона витягнула залізний ящик з-під письмового столу, дістала із сумки ключ, відімкнула. Показала бумажник і перев’язані мотузком папери. Взяла папери, дивлячись на них трохи розгублено. Нарешті сказала нерішуче: — Я зв’язувала їх не так… На тому тижні складала папери й зв’язала їх навхрест. А тепер їх перев’язано один раз.
Стефанія схопила паку, нервово зірвала мотузку, почала перебирати папери. Пальці ледь тремтіли, розгортаючи складені аркуші. Перебравши, запитала:
— Хто, крім вас, мав доступ до сейфа?
— Ключ один, і я завжди ношу його в сумці.
— Ви точно пам’ятаєте, що перев’язали паку навхрест?
— На склероз іще не хворію… Стривай… — Пані Мирослава почала швидко висовувати шухляди письмового столу. — Дивись, і в столі нишпорили… Тут, бачиш, у мене порядок був, лежали зошити, а згори конверти, я сама поклала купкою, а тепер розкидані.
— Виходить, за вашої відсутності хтось побував у квартирі?
Пані Лакута закліпала очима.
— Як же це?..
— Ви нікому не лишали ключі?
— Ні, люба, нікому. Тепер такі люди пішли, й не помітиш, як пограбують!
— А ключі пана Зіновія?
— Тут, у шухляді… — Пані Лакута витягнула з письмового столу два ключі на ланцюжку. — Ось вони, від мешкання. Замки в нас з секретом, навіть я вчора відразу не змогла відімкнути. По слюсаря ходила.
Луцька насторожилася.
— По якого слюсаря?
— Звичайного слюсаря. Вчора приїхала пізно, по одинадцятій, хочу відімкнути двері, а горішній замок не працює, заїло. Довелося йти по слюсаря.
— І він відімкнув?
— Так.
— Одразу?
— Розумієш, моя мила, чоловіки до цієї техніки краще прилаштовані.
Луцька трохи подумала й запитала:
— Коли поверталися із слюсарем, нікого не зустріли? Може, хтось виходив з парадного? Чи на сходах?
— Яке це має значення?
— Має, пані Мирославо, має.
— Ну, виходили якісь…
— Скільки їх було?