Ростислав Самбук – Дияволи з "Веселого пекла" (страница 40)

— Шина не спускала? — обернувся раптом до Шрюбберса.

Той знизав плечима і покликав слюсаря. З'ясувалося, що запасне колесо справді монтували.

Бонне відкрутив гайку, що тримала запаску, підняв колесо. Порожньо. Лише в щілині шматочок брудної газети. Комісар потягнувся за ним, висмикнув, покрутив, згортаючи в трубочку. Запитав у слюсаря:

— Пам'ятаєте клієнта, який здавав вам цього «крайслера»?

Той кивнув, не задумуючись. Не міг забути: клієнти, котрі беруть напрокат машини такого класу, як правило, дають не менше п'ятдесяти шилінгів чайових, а цей витяг лише, десятку із чудового, товстого, набитого грошвою бумажника; клятий скнара, пошкодував п'ятдесят шилінгів — і це не дивлячись на те, що довелось монтувати колесо. Коли б ці люди, мабуть поліцейські, запитали зараз, чи не підозрює він рожевощокого клієнта у вбивстві, підтвердив би, не вагаючись.

Бонне відкликав слюсаря вбік і попросив:

— Чи не могли б ви пригадати, що казав вам той клієнт?

Той полохко шаснув очима.

— Пан з поліції?

— Цей клієнт мені одразу видався підозрілим, — зашилив слюсар губи у догідливій посмішці. — От такий бумажник, — показав руками, перебільшивши вдвоє, — і очі бігають. Напевно, аферист…

— Костюм гарний?

— Темно-зелений у дрібну клітинку. Щойно від кравця…

— У вас чудова пам'ять, — підохотив Бонне. — Можу посперечатися, що ви не забули навіть колір його капелюха.

— Темно-сірий, — пожвавішав слюсар. — І, якщо пану цікаво, він носить оригінальні краватки. Знаєте, такі вузькі, плетені, вони в моді зараз там, — махнув рукою, — у німців…

— То про що ви з ним розмовляли? — нагадав Бонне. Слюсар присунувся до комісара, прошепотів довірливо:

— Я відразу розкусив його. Точно, гангстер… Усі, коли повертаються, розповідають про дорогу, не криючись, куди їздили, а цей як води в рота набрав. Мовчить і мовчить… Потайний…

— Так весь час і мовчав? — не повірив Бонне.

— Чому ж, — заперечив слюсар. — Хвалив наші дороги.

— Але ж піймав на них цвях!

— Я також засумнівався — на автобані шину не проколеш… Виявляється, вони зупинялись у якомусь мотелі, і там поруч будівництво, — розверталися, ну і наїхали на щось.

— У якому мотелі? — насторожився Бонне.

— Чекайте… — слюсар потер чоло, залишивши на ньому брудні смуги. — Щось він казав, але не пригадую…

— Подумайте. Це дуже важливо!

Слюсар ще раз потер чоло.

— Він казав, що було мокро і забруднився, бо довелося самому міняти колесо… Чекайте, здається, мотель «Чорний дрізд»… Звичайно, і як я міг забути? Тоді ще подумав: хіба дрозди бувають білі?

— Ще б пак, це все одно, що червоний горобець, — підтримав слюсаря Бонне. — Отже, він там зупинявся?

— На жаль, цього не можу твердити. Більше нічого не казав, пішов до хазяїна розплачуватись…

— І на тому спасибі, — мовив комісар недбало, наче слюсар нічого не відкрив йому. Але відразу ж підсолодив пілюлю: — Цікаво було порозмовляти з вами… Сигарету? — витяг із кишені пачку.

— О-о, французькі! — Слюсар обтер пальці шматтям, обережно взяв сигарету, заклав за вухо. — Тут палити не можна, я потім…

Бонне підморгнув, і слюсар зовсім розтанув: от своя людина, хоч і поліцейський!

Комісар тільки глянув на Кноля і той, полишивши «крайслер», підійшов до нього.

. — Ви чули про мотель «Чорний дрізд»?

— Який же це мотель?.. — осміхнувся інспектор. — Придорожній ресторанчик.

— Де?

— На магістралі Відень-Зальцбург. Слушніше, трохи осторонь. Там дорога до озера — чудовий пляж, що приваблює туристів, — ось і організувався цей «Дрізд». Ресторанчик і кілька кімнат для відпочинку…

Комісар простягнув Кнолю брудний клаптик газети.

— Видрукувано днями, — тицьнув у місце, де на початку замітки стояла дата. — Чи не могли б ви встановити, що це за газета?

Кноль уважно обдивився пожмаканий клаптик, для чогось навіть глянув крізь нього на світло.

— Здається, «Зальцбургер нахрітен», але категорично твердити не можу.

— Дайте на експертизу, — попросив комісар. — І от що: візьміть напрокат цей «крайслер». Він знадобиться нам на кілька днів.

Двоповерховий будиночок з червоної цегли, критий червоною черепицею, вирізнявся яскравою плямою на тлі зеленого схилу, що повільно, але вперто підіймався до неприродно блакитного неба. Дорога робила тут крутий поворот і спускалася до маленького села, за яким розляглося на кілометр-півтора прозоре озеро.

Після сірого, розпеченого сонцем автобану, над яким здається, навічно застигла сіра поволока відпрацьованого пального, — рай та й годі. Навіть клумба перед будиночком з якимись незвичайно яскравими квітами підкреслює, що тут вам обіцяний комфорт, спокій і ті хвилюючі хвилини єднання з природою, про які так мрієш протягом усього року в місті і про які забуваєш мало не з першого дня відпочинку — вимріяне сільське життя дошкуляє мухами й комарами, відсутністю гарячої води й газу, і спів птахів, котрий ще вчора розчулював тебе, починає здаватись банальним, зрештою набридає, і мимовільно рука тягнеться до транзистора, щоб приголомшити ліс какофонією модного бітлза. Втім, останнім часом навіть співучі мешканці лісів, здається, примирились з ревом джазів і цвірінькають та виводять свої трелі як і раніше, немов ніколи й не було на світі радіо-прогресу.

Чорний дрізд на вивісці червоного будинку співав свою нескінченну пісню, не звертаючи уваги ані на автомобілі, що викидали сморідний перегар на клумбу з дивними квітами, ні на транзисторну істерику, ні на захоплені вигуки туристів, які, дивлячись на село й екзотичне озеро, голосно ремствували на сучасну цивілізацію, що відірвала їх од природи…

Кноль зупинив «крайслера» мало не під самим цим вічноспіваючим дроздом, так, щоб автомобіль помітили з будинку, але щоб не розібрали, хто сидить у ньому. Вони з Бонне покурили хвилин п'ять, та ніхто з «Чорного дрозда» не вибіг до них, хоча відвідувачів там, певно, було не густо — перед готелем стояли лише два однакових «фольксвагени» та пошарпана мікролітражка чи то італійського, чи то французького походження.

— Ну про ж… — промимрив нарешті Бонне. — Рушили!

Він повільно вийшов із машини, постояв трохи, потягуючись і вдаючи, що вивчає навколишні пейзажі, пропустив Кноля вперед і зупинився на порозі «Чорного дрозда».

Невеличкий темнуватий і прохолодний зал був порожній — лише в далекому кутку перешіптувалася молода пара та біля вікна пускав дим у стелю вусатий червонолиций чоловік. За стойкою сиділа худа довготелеса, чимось схожа на оселедця жінка. Вона не осміхнулася новим відвідувачам, не відповіла на Кнолеве привітання, просто повернула до них голову і дивилась буцімто крізь них; у її погляді не було ані зацікавлення, ані ворожості; так дивляться на сусіду, якого зустрічають разів п'ять на день.

Кноль присів на високий стілець біля стойки й зажадав кухоль пива. Спрага не мучила Бонне, і він замовив віскі з льодом. Сів трохи збоку, аби бачити майданчик перед будинком і не випускати з поля зору барменшу.

Інспектор випив свій кухоль в кілька ковтків і попросив налити другий. Це сподобалося жінці. Бонне побачив на її безбарвному обличчі щось подібне до усмішки. Цю усмішку Кноль помітив теж і визнав за можливе розпочати розмову.

— Маєте гарне пиво, я давно не пив такого, навіть у віденських барах.

— Кажете, наче у Відні і справді було колись пристойне пиво… — не витримала хазяйка.

Тепер вона вже попала на гачок, і Кноль негайно скористався з цього.

— Пиво, котре виробляють на маленьких провінціальних заводиках, має особливий присмак. Не знаю, в чому тут справа — інша вода чи рецептура? — але воно завжди смакувало мені.

— Це пиво, — постукала хазяйка нігтем по кухлю, — варить одна й та ж людина вже майже п'ятдесят років. Тринадцятипроцентне — таке не часто трапляється і в баварських пивницях…

— Ви з Мюнхена? — Кноль міг би й не запитувати — барменшу давно вже виказав баварський акцент. Жінка не відповіла, зиркнувши підозріливо. І тоді Кноль, нещиро зітхнувши, кинув» пробний камінь: — Колись нас не розділяли кордони…

— Австрійці самі винні в цьому! — пожвавішала барменша. — На нас чекало велике майбутнє, і ви б мали свій кусень пирога, коли б… — безнадійно махнула рукою.

— Не можна всіх стригти під один гребінець!

— Усі тепер стали розумні! — відрізала барменша.

Інспектор сьорбнув пива.

— «Чорний дрізд» належить вам? — запитав по паузі.

— Еге ж, — хитнула головою.

— А то хто? — вказав на портрет огрядного мужчини над верхнім рядом пляшок.

— Чоловік.

— Живий?

— Коли б мій чоловік був живий, я не сиділа б тут…