Ростислав Самбук – Дияволи з "Веселого пекла" (страница 42)

— Показує моєму колезі кімнату.

— Я піду і домовлюся з нею.

Але тепер Бонне не міг одпустити від себе дівчину ні на секунду. Мовив тоном, що виключав заперечення:

— Чекай! Вони зараз спустяться… — Пропустив покоївку до залу. — Ти вийдеш перша і чекатимеш на нас…

Дівчина кивнула і заходилася прибирати столики. Бонне взяв газету й сів біля стойки. Грюкнули двері, і Кноль мовив голосно:

— Гарна кімната, і в мене нема заперечень…

Бонне відклав газету.

— Ви ж знаєте мої смаки. Коли вам подобається, мені й поготів. — Стежачи краєчком ока за покоївкою, що несла порожні кухлі, додав: — Спека… Оце скупатися б в озері…

Поставивши кухлі, покоївка перегнулася через стойку до хазяйки. Мовила прохально:

— У мене до вас, фрау…

— Ну? — перебила її фрау Вессель. — Але якщо твоєму батькові знову потрібні…

— О-о, ні, фрау! Матері щось погано, і я змушена посидіти з нею… Серце! І фельдшер сказав, що…

— Не одне, то інше. Вам аби огинатися.

— Але відвідувачів зовсім мало, і я думаю…

— Вона думає! Краще б ти працювала. Та заради твоєї матері…

— Спасибі, фрау Вессель, — зраділа дівчина. — Якщо їй полегшає, я одразу повернусь. — Скинула фартух і наколку, повісила у шафу. — Мати буде вдячна вам.

Дівчина ледь помітно зиркнула на Бонне і вислизнула з залу.

Комісар для годиться посидів ще з хвилину. Потягнувся і перепитав інспектора:

— То як вам моя пропозиція?

— Купатися? З радістю.

— То й добре… — Бонне повернувся до фрау Вессель. — Якщо нас шукатимуть…

— Вони зачекають тут.

— От і добре. Коли у вас обід?

— З четвертої до п'ятої.

— Ми не забаримося, — пообіцяв комісар.

Розмарі чекала на них за рогом. Бонне встиг попередити Кноля, і той загальмував, угледівши дівчину. На жаль, він не знав, як проїхати до Якобсдорфа, й почав дипломатично:

— Ці сільські дороги настільки одноманітні, що я ніяк не можу зорієнтуватись, де нам ліворуч, а де прасто…

— Розмарі знає тут кожну стежку, — підбадьорив його Бонне, — і з її допомогою… — Асфальтована стрічка завертала до озера. Просто вела дорога, присипана щебінкою. — Нам туди? — вказав на путівець.

— Так… — дівчина знизала плечима. — Але як ви дістались сюди з Якобсдорфа?

— В об'їзд… — туманно пояснив Кноль, але Розмарі цього вистачило.

— Це ж далеко, а навпростець лише тридцять кілометрів.

— А дорога!.. — буркнув Кноль.

Вони проминули село, і Бонне поклав руку інспекторові на плече, пропонуючи зупинитись. Повернувся до Розмарі.

— Досить жартувати! — мовив жорстко. — Ми з поліції!

Дівчина схопилася за ручку дверцят.

— Що вам від мене треба?

— Ми можемо передати твою справу поліції, яка займається мораллю, — пояснив Кноль, — та, якщо ти допоможеш нам…

— Зараз ти покажеш будинок, де мешкають Вейзенфельс і Едгар, — рішуче сказав Бонне.

Дівчина замислилася.

— Фрау Вессель звільнить мене…

— Ми не викажемо! — пообіцяв Кноль.

— Вона дуже хитра, — похитала головою Розмарі, — і бачить усіх наскрізь…

— Ну, — підбадьорив дівчину комісар, — тобі також пальця в рота не клади. Сьогодні ти обкрутила її так…

Розмарі посміхнулась: завжди приємно хоч на хвилину відчути себе вищим за сильних світу цього.

— Я дам вам адресу, а ви відпустите мене.

Бонне мало не зареготав: хитрість, що межує з наївністю. Взяв дівчину за лікоть:

— Ти не вийдеш з машини, поки ми не дозволимо.

— Добре, — раптом погодилась дівчина. — Якобсдорф, Зеештрассе, сімнадцять. Будинок Клюпфелів… Але що вчинив Едгар?

— Невже це тебе справді хвилює? — не витримав Кноль.

— Цікаво…

— Нічого особливого, — втрутився Бонне. — Дорожня пригода.

— А-а… — з полегшенням зітхнула дівчина. — Штраф?

Комісар підморгнув Кнолю.

— Напевно, штраф, — погодився. — Викликайте…

Інспектор витяг мікрофон, ввімкнув рацію, поставлену під переднім сидінням.

— «Форд»-чотирнадцять… «Форд»-чотирнадцять… Чуєте мене? Чекаємо на вас поблизу від Якобсдорфа. Маршрут, — схилився над картою, — через Гейденольдендорф… Зрозуміло?

Знайомі журналісти організували Дубровському зустріч із Фрідріхом Гартенфельдом на другий день після прибуття Сергія у Відень. Дубровського цікавила ця людина, що так багато зробила для розшуку колишніх військових злочинців. Картотека з даними про них, яку Гартенфельд склав фактично власними зусиллями, вважалася однією з найповніших у Західній Європі, і можна було тільки позаздрити енергії і працьовитості цього непоказного зовні чоловіка. За кілька хвилин Гартенфельд міг знайти відомості про минулу й сьогоденну діяльність як високопоставлених осіб третього рейху, так і дрібноти — різних карателів, катів, агентів і провокаторів.

Гартенфельд виявився сухорлявою і рухливою людиною з великими, темними, опуклими очима, що дивилися живо й пронизливо, але в яких угадувались втома і сум. Цей контраст спочатку видався Сергієві дивним, і лише потім він зрозумів його, так би мовити, природність; нелегко все життя мати справу з покидьками роду людського…

Гартенфельд, привітавшись із Дубровським, одразу приступив до справи:

— Отже, вас цікавить Ангель… Франц Ангель, гауптштурмфюрер СС, комендант табору смерті…

За роки, що минули після війни, Сергієві не раз доводилося читати або чути назву невеличкого польського містечка, поруч якого гітлерівці спорудили табірні бараки. І щоразу чути цю назву було не те що страшно чи боляче — гострота вражень давно вже притупилася, — неприємно, наче доторкнувся до чогось гидкого чи зустрівся з людиною, котрій не симпатизуєш.

Але повторив так, буцімто йшлося про віденське передмістя:

— Так, він був комендантом табору смерті.

Гартенфельд не міг помітити удавано спокійного тону Дубровського — втупився у Сергія вологими очима й запитав:

— Ви були в тому таборі? Так я й знав. У людей, які бачили крематорії, щось залишається, я не знаю — що, але відчуваю це, можливо, телепатія чи якісь флюїди, це вас не смішить? — обірвав раптом свою тираду, наче зупинився на скаку.