Роджер Желязны – Знамення Долі (страница 49)

— Подивимося, що за цими пагорбами.

Я встав і пішов поряд з ним.

Відновивши дихання, я відразу ж сказав йому:

— Схоже, що ти біса багато знаєш про мене, а я про тебе — майже нічого.

— Напевно, — кивнув він. — А краще було б навпаки. Я впевнений…

— Що це означає?

— Не зараз, — відповів він все тією ж фразою. — Після. Адже неможливо прочитати «Війну і мир» в обідню перерву.

— Я не розумію…

— Час, — сказав він. — Його завжди або занадто багато або катастрофічно не вистачає. І в даний момент у нас його дуже мало.

— Я зовсім заплутався.

— Ще б.

Пагорби поступово наближалися, а земля під ногами стала стійкішою.

Ми продовжували повільно, але неухильно просуватися вперед.

Я згадав припущення Білла і Рендома, попередження Мег. Подумав і про дивний патрон, який я знайшов в куртці у Люка.

— Там, куди ми йдемо, — почав Люк, перш ніж я встиг поставити своє питання, — Колесо-Привид, вірно?

— Так.

Він розсміявся.

— Значить, там, в Санта-Фе, ти говорив правду. Для твоєї машини і справді потрібне особливе навколишнє середовище. Єдине, що ти не сказав мені тоді, це те, що тобі вдалося відшукати підходяще місце і побудувати машину.

Я кивнув.

— А як йдуть справи з твоїм планом створення нової компанії? — запитав я.

— Це я придумав тільки для того, щоб вивести тебе на відверту розмову.

— А хто такий Ден Мартінес, і що він говорив?

— Не знаю. — Він вловив мій недовірливий погляд і поспішно додав: — Я й справді його не знаю. І я як і раніше не знаю, чого ж він хотів і чому стріляв в нас.

— Люк, а чого ти, власне, хочеш?

— Ось зараз я хочу подивитися на твою диявольську машину, — відповів він. — Те, що ти її побудував у чорта на куличках, надає їй якісь особливі властивості?

— Так.

— А саме?

— А саме такі, про які я й не підозрював, на жаль.

— Назви хоч одну.

— Вибач, — сказав я, — але відповіді на питання — це гра для двох.

— Ей, я ж тебе тільки що витягнув з дірки в землі.

— Люк… у мене є підозри, що саме ти намагався вбити мене на протязі декількох років кожного останнього дня квітня?

— Так… але не останнім часом, — відповів він. — Чесно.

— Так, значить, ти справді намагався?

— Ну так… Але у мене були підстави.

Розумієш, це з біса довга історія, і…

— Боже мій, Люк! Що я тобі зробив?

— Все не так просто… — Зітхнув він.

Ми підійшли до підніжжя найближчого пагорба і почали підійматися на нього.

— Далі не треба, — сказав я. — На той бік нам не перейти.

Він завмер.

— Чому?

— У тридцяти або сорока футах закінчується атмосфера.

— Ти жартуєш?

Я мовчки похитав головою.

— І з того боку набагато гірше, — додав я. — Нам потрібно знайти прохід. Трохи далі вліво повинен бути такий…

Я повернувся і попрямував в ту сторону. Незабаром я почув звук кроків позаду.

— Значить, ти надав машині свій голос, — почув я за спиною голос Люка.

— Значить, так.

— Тепер я розумію, чого ти хотів, і що тут відбувалося. У цьому божевільному Відображенні твоя машина усвідомила себе. Вона вийшла з-під контролю, а тепер ти хочеш її вимкнути. Ось хто намагався вбити тебе чи змусити повернути назад, — твоє «Колесо-Привид». Вірно.

— Можливо.

— Чому ж ти не скористався Картою?

— Для такого місця як це, яке постійно перебуває в стані трансформації, неможливо зробити Карту. А що ти взагалі знаєш про Карти?

— Я знаю достатньо, — відповів він.

Я побачив попереду прохід, який шукав.

Перед самим входом я зупинився.

— Люк, — заговорив я, — я не знаю хто ти і чого хочеш, навіщо і як ти потрапив сюди, і ти, схоже, не квапишся розповісти мені про це, тому я розповім тобі дещо сам, безплатно.

Далі нас чекає дуже небезпечний шлях. Можливо, тобі варто було б повернутися туди, звідки ти прийшов, і залишити цю справу на мене одного. Тобі немає сенсу піддавати себе небезпеці.

— Мені здається, сенс є, — не погодився Люк. — До того ж, я можу тобі придатися.

— Яким чином?

Він знизав плечима.

— Йдемо далі, Мерлін. Я хочу побачити її на власні очі.

— Гаразд. Раз так, пішли.

Я повів його у вузький прохід у розколотій скелі.

10