Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 94)

Він зайняв позицію під самим дахом, де шпари поміж дошками були достатньо великими, аби можна було вільно оглядатися навколо, та чекав. Навіть двічі подрімав, з’їв трохи сушеного м’яса й запив теплою водою з фляги. Було спекотно й душно. Збиралася гроза.

Увесь час, доки він дивився, як бандити анвалара патрулюють дахи, розумів, що тут щось не сходиться. Було схоже на те, що Ґригас віддав усю дільницю будь-кому, хто хотів би її взяти, й зосередився на обороні кількох складів. Альтсін заклав би обидві свої руки на те, що канали поблизу чотирьох центральних будівель перегороджені мотузками й ланцюгами, тож напад човнами був неможливий, а йти дахами було чистим безумством, але дії анва-лара все ж таки здавалися ідіотськими. Супротивник міг спокійно зайняти позицію перед ударом, розставити сили й обрати момент атаки.

«Проте відколи цей смердючий щур, який вдає з себе анвалара, став спеціалістом з військової справи?» — помислив він кисло.

Ґригас діяв як канальна падлина, він зосередив своїх людей в одному місці, бо так відчував себе в безпеці. Від однієї думки, що він мав би розіслати їх по всій дільниці, залишаючись під охороною всього п’яти чи навіть сотні десятків прибічних, він точно срався в штани зі страху. Знав, що цього разу справи зайшли надто далеко, більшість гільдій — проти нього, а ті, які ще ні, кожної миті можуть долучитися до Цетрона. Тож він вирішив взяти всіх, аби перечекати. Кожен місяць наближав графа до перемоги в цій війні зі злочинністю, тож Ґригас знав, що якщо він проживе достатньо довго, то коли вийде з облоги, навколо не залишиться нікого, хто міг би йому загрожувати.

Думка була логічною й дуже, дуже розсудною. Пояснювала майже все, хоча ігнорувала один факт. Звідки, най йому грець, Григас знав, що Бендорет Терліх не визначить наступною ціллю саме його? Чи ж уважав, що ці кілька сотень зарізяк зуміють зупинити міську охорону, підтриману Праведними й чарівниками? Якщо Каракатиця не протримався в каналах довше, ніж два дні, то склади падуть за кілька годин. Незважаючи на чималу колекцію зброї та укріплення на дахах, Альтсін не дав би їм багато шансів.

Висновок виникав сам по собі.

Ліга насправді вже не мала ватажка, еге ж? Була лише одна причина, через яку Ґригас міг бути впевений, що Праведні не вдарять по ньому. Причина, яка пояснювала й те, чому граф так легко розгризає структуру Ліги й без жодного зусилля її проріджує.

Кожного можна купити.

Він кисло посміхнувся й опорожнив флягу.

Люди у відчаї…

 

…він дивиться на північ. Завтра вони підуть з цієї безіменної височини, назви якої так і не дізналися, бо народ, який тут мешкав, був вирізаний до ноги або втік на південь. Три великі битви, п’ять тисяч убитих.

Нарешті він зламав дух амулен’дрех, блакитношкірих.

Ключем виявилися їхні укріплені поселення, сповнені самиць і щенят. Вони завжди боронили їх із такою завзятістю, що він волів уникати навіть малих зіткнень поблизу. Але ж нарешті він знайшов спосіб, аби використати це проти них. Втягав їх у битву, а потім відсилав сильний загін, який атакував вогнем, чарами й залізом найближче поселення. Воїни на полі завжди відчували, що їхні самиці гинуть, ламали стрій та неслися до рідних, забувши про оборону. Його кавалерія косила їх, наче збіжжя.

Попереду — останнє поселення. Палісад вже знищений, лінії дивних овальних будинків звідси здаються дитячими іграшками. Розвідники доносять, що залишилося кількадесят самиць і щенят. Самиці могли стати проблемою. Вони високі, як і їхні воїни, майже в сім стоп, жилаві, сильні й завжди б’ються за молодих. Мають вузькі долоні з пальцями, що закінчуються пазурами, і він вже бачив, як ті рвуть ними людські горлянки. Добре, що блакитношкірих не підтримує жодна з внутрішніх Сил. Вони прибули самі й хоча вміли користатися магією, але не могли противитися йому.

І все ж він втратив тут більшість армії й вирішив, що не стане більше проливати кров воїнів.

Він вказує на поселення Ґенлесху. Перший з його бойових чарівників розставляє своїх людей, дивиться якусь хвильку на поселення й тягнеться за Силою. Він сам відчуває її і стає сповнений поваги. Ґенлесх — винятково талановитий чарівник. Якби знайшлося кількасот таких, як він, могли б устати проти нього самого. Але такі як Ґенлесх народжуються один на десять тисяч, або й рідше.

Він незначно посилює заклинання чарівника власною міццю, й земля трясеться, коли хвилі енергії сунуть шкарлупою планети її зустрічаються під поселенням. Чується тріск, що трясе небеса, й потворна щілина рве землю. Овальні хати провалюються в неї, наче за наказом. Здіймається дим і водна пара.

Йому здається, що він чує далекий крик…

 

…роблять відчайдушні речі.

Фляга випала з рук злодія. Знову. Посеред дня. Коротше, ніж за удар серця, демон втягнув його в світ своїх видінь. А якби він саме сходив по драбині? Ліз по мотузці? Бився?

Глянув на море — над хвилями почала збиратися вечірня імла.

Люди у відчаї роблять відчайдушні речі.

* * *

Йому не зв’язували рук, хоча він цього очікував. Лише обшукали, забрали зброю та відіслали гінця вниз за інструкціями. За кілька хвилин прийшов наказ привести його до Ґригаса.

Усередині склади справляли враження. Десь п’ятдесят колон, поміж якими палали коші з дровами, здіймалися вгору, наче кам’яний ліс. Ба більше, там було чимало смолоскипів, лампадок і каганців. Велика брама зачинена зсередини й посилена десятками товстих дощок, що прибиті до неї. Якби не вогонь, то у приміщенні, напевне, мало що можна було б роздивитися. Зрозуміло, могло йтися про те, що Ґригас боявся темряви. Хтось настільки заляканий має тремтіти перед кожною тінню.

Альтсін дивився й рахував. Люди анвалара стояли, грали в кості чи дрімали на примітивних, збитих з дощок нарах. Усі мали зброю під рукою, і було їх добряче із сотню. Він не помилявся, спостерігаючи за дахом, — більшість зарізяк Ґригаса сиділи всередині складів, очікуючи на напад. Кожен, хто насмілився б ударити по них, за кілька хвилин мав би справу з групою не в кількадесят, але в кілька сотень бандитів. Якщо нападник погано підрахує свої сили, то з мисливця перетвориться на дичину.

Ватажок Ліги його здивував. Злодій ніколи в житті його не бачив, але десь у глибині душі уявляв анвалара товстим спітнілим кабаном, який лежить у норі на купі оксамиту й обгризає телячу ногу. Проте чоловік, що з’явився перед ним, був худорлявим, мало не жилавим. Мав обличчя мандрівного монаха, який постійно недоїдає та спить під голим небом. Він мав винятково проникливий погляд.

Ґригас сидів на криво склепаному стільці, під одним із центральних стовпів. Навколо палало кілька кошів із дровами, а їхнє світло надавало обличчю чоловіка майже аскетичного вигляду.

— Ти, кажуть, скрадався дахами, — відізвався він трохи хриплим голосом.

— Твої люди так сказали? — Альтсін торкнувся рукою кармазинового плаща. — Тож чому, як ти вважаєш, я вдягнувся отак?..

— І чому ж? — Щоб вони здалека бачили, що я наближаюся, не панікували та не почали стріляти.

Анвалар вказав на два кинджали, які лежали поряд.

— А це?

— Це? Сімейні реліквії. Я подумав, що якщо вже стану скрадатися, — він підкреслив останнє слово іронічною посмішкою, — то принаймні візьму їх із собою. Твої хлопці виявилися б розчарованими, якби не знайшли їх у мене, еге ж?

— Давай я здогадаюся. Ти прийшов, аби прийняти мою пропозицію?

— Ні. Я прийшов, аби зробити власну.

Вони розмовляли наодинці. Навколо, десь за тридцять кроків, не було нікого, а гомін сотень людей і шум води в каналах добре охороняв їх від підслуховування, але Альтсін ні на мить не вірив, що Ґригас залишився без охорони. Легке свербіння між лопатками було таким самим виразним, як і сотня храмових дзвонів. Десь поблизу був чарівник, може навіть кілька, що охороняв свого ватажка. Крім того, якби цей сучий кіт мав звичку вести розмови віч-на-віч із кожним підозрілим кадром, якого не він сюди привів, то не зумів би зберегти місце анвалара навіть на кілька місяців.

— Я думав, що це одна з тих пропозицій, які не потребують обговорення.

— Ти думав, що цього дурня Гундера й кількох горлорізів вистачить, щоб її надати. Але всі помиляються.

— Схоже на те. Тож чого ти хочеш?

— Дві тисячі імперських, а не п’ятсот. І не буде отрути. Я все зроблю по-своєму. І всім нам буде від того користь.

— Ти так вважаєш?

Досі той самий тон, той самий погляд, той самий байдужий вираз обличчя.

— Так. Минуло б кілька днів, перш ніж я мав можливість випити з Товстим, і ще кілька — доки він би помер. Ми обидва знаємо, що він може вдарити раніше. Він майже готовий. Це був би найзлостивіший жарт Володарки Долі, якби він перерізав тобі горлянку, щоб потім сконати самому.

— І ти вважаєш, що йому це вдалося б? Знадобилася б ціла армія, щоб сюди дістатися.

— Він має армію. П’ять років тому в порту було майже триста людей, а тепер, коли до нього долучилася решта?.. Тисяча? Півтори? Ти захистишся від такої сили? У місті ставлять п’ять до одного на Товстого.

— Хто сказав, що це все, що я маю?

— Хто сказав, що граф дотримає слова?

Він вцілив ідеально влучно. Ґигас шарпнувся, наче отримав кинджалом у черево, зблід, його обличчя скривилося в некрасивій, близькій до паніки гримасі. Альтсін почув застережливий дзвіночок під черепом. Люди в паніці роблять дурнуваті речі, особливо якщо в них під рукою кількасот бандюганів.