Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 7)
Тиша.
— Одне.
— Слухаю, генерале Ласкольнику.
— Чого саме ти від нас очікуєш?
Він не повинен був про це запитувати, подумала Кайлін ввечері того ж самого дня. Хоча, напевне, це б усе одно нічого не змінило, бо Аредон-гі-Цирен як Ловчий Володарки Лааль мав право змусити їх до участі в місії, якою було знищення банди Послідників. Але було б краще, аби кха-дар нічого не запитував. Бо відповідь була, власне, наказом, та ще й таким, який неможливо проігнорувати.
— Хочу, щоб ви особисто замкнули кільце облави з півдня, — сказав тоді Ловчий. — Просто замкнули кільце. Я не хочу, щоб ви брали участь в атаці — немає потреби в’їжджати на терен Урочища, завтра на світанку цим займуться Блискавки та загони Храму, які до цього часу до нас приєднаються. Але це Урочище має милю завширшки та чотири — завдовжки, а з півдня в нас, по суті, немає жодних загонів. Тому я хотів би… гм… Храм хотів би, аби ваші чаардани, разом із усіма добровольцями, яких ви зможете зібрати, ще сьогодні від’їхали до Урочища та зайняли позицію в цьому місці.
Вказав на точку на карті.
— Завтра може статися, що нам не вдасться вбити їх усіх, і деякі достеменно спробують втекти. Якщо з Урочища на вас вийде хтось без кольорів Храму чи Вершників Бурі… — монах зробив промовисту паузу. — Що ж, тоді ви знаєте, що робити.
Саме так вони знову опинилися в Степах. По прямій до Літрева мали близько чотирьох миль, а на практиці — понад десять, бо мали б об’їжджати довгасте Урочище. Чаардан Ласкольника наразі нараховував вісімнадцять людей. Решта — поранені — лишилися в заїзді. Веторм вів двадцятьох двох вершників, до яких долучилися зо два десятки добровольців: ледве третя частина тих, хто готувався до бою із Блискавками. Коли стало зрозуміло, що діло буде не із се-кохландійцями, а з Послідниками, які володіють магією, та ще й поблизу Урочища — більшість місцевих задирак тихцем подалися додому. Кайлін майже жалкувала, що не може зробити так само.
Ловчий поїхав із ними. Навіть Ласкольник виглядав здивовано через таке рішення. Аредон-гі-Цирен тоді глузливо усміхнувся й приклав кулак до грудей.
— Мої легені, а також отець Сенрес, Перший Клинок, та Цеетрон-деґ-Ланес, Другий Клинок Храму, вирішили, що я не братиму участі в атаці. Тож я був приданий до міського загону як зв’язковий, бо через хворобу з мене був би слабкий помічник в Урочищі. Тамтешні випари вивели б мене з бою так само, як удар меча. Але якщо станеться так, що якийсь з Послідників вийде звідти на нас… — він поклав долоню на руків’я меча, — я не відмовлю собі в приємній дрібничці.
Ось так шістдесят вершників і Ловчий Володарки Лааль опинилися поблизу Урочища.
Поставили табір на підвищенні, з який дозволяв бачити все навколо. Урочище лежало на північ від того місця, де вони стояли, і, по правді кажучи, особливо нічим не вирізнялося. Просто терени поволі переходили у неглибоку долину, середину якої завжди, як пам’ятала Кайлін, наповнювала імла. Тут не було якоїсь чіткої межі, жодної раптової смуги зів’ялих трав чи випаленої землі. Тут лише більшало випарів, що пульсували в дивному, незрозумілому ритмі. Одного дня вони могли мати діаметр з ледве кількасот стоп, а в наступного — розросталися на милю, наповнюючи все заглиблення. За умовну межу проклятої землі визнавалося місце, до якого вони сягали.
Кайлін стояла біля того кордону й дивилася на туман, що там клубочився. Він виглядав досить… звичайно. Бердеф прийшов і потерся об її ногу.
— Ось і ти, — промовила вона тепло. — І що ти про це думаєш? Він заскавчав тихенько, а потім рикнув.
— Так. Я теж так думаю, — вона опустила долоню й почухала його за вухом. — Це може бути цікаво.
Пес пирхнув і зник у високій траві. Хтось наближався з боку табору. Кошкодур. Блиснув посмішкою під вигорілим вусом.
— Розмовляєш сама із собою, Кайлін?
— Майже. Думаю вголос. Вишлемо патрулі навколо?
Той похитав головою.
— Ні. Монах стверджує, що відчує кожного з Послідників, який намагатиметься вийти з Урочища. Здається, старий не горить тим, аби розділяти сили. Щось йому тут смердить. — Не тільки тобі так здається. Я розмовляла з дівчатами. Лея каже, що в неї весь час виступають сироти, а Дагена обвішала себе й свого коня такою кількістю амулетів, що вони схожі на ряджених на Свято Літа. Думаю, сьогодні ніхто не спатиме.
— Що правда, то правда. Старий ходить колами й бурмотить собі під носа, а Ланс та Ґеронес мало не побилися. У мене теж спина сиротами взялася, — сплюнув він. — Кляте Урочище. Я справді волів, аби все було простіше. Блискавки — по той бік річки, ну а ми їх лупцюємо, а не вдаємо з себе сак, у який женуть рибу. От побачиш, все закінчиться тим, що ми ще будемо перев’язувати їм рани, тримати за руки й підтирати зади.
— Не дочекаються, — посміхнулася вона широко.
— От побачиш, — він озирнувся. — Привіт, Даг.
З пагорку саме сходила Дагена. Ласкольник прийняв дівчину до чаардану менше місяця тому, але Кайлін уже встигла її полюбити. Даг походила з геарисів, одного з місцевих племен, які після наїзду се-кохландійців не підкорилися їм і знайшли прихисток на теренах Імперії. Вона була типовою представницею свого народу: висока, чорноволоса, смаглява та з трохи розкосими очима. Шкіряну куртку й штани вона обвішала пташиним пір’ям, кістками, мішечками, наповненими зіллям, медальйонами з кольорових камінчиків та ракушок. З кожним рухом амулети билися один об одного й постукували.
— Визнай, ти пограбувала стару Биасю, га? — Кошкодур тицьнув пальцем один з мішечків і відразу відсмикнув руку. Всередині щось брязнуло.
— Ні, — дівчина усміхнулася й вони побачили, що зуби в неї забарвлені в зелений колір, через жування ґниссу. — Сама зробила. Бабця мене навчила.
— Ну ясно. Племінна магія, — Кайлін закивала. — Кажуть, вона дуже ефективна, а особливо у формі довгого держака з пером з одного боку та шматком заліза — з іншого. Такий амулет зветься «стрі-ла» та вміє відганяти будь-яке зло. Особливо якщо пустити його з хорошого лука. До речі, наш святобливий муж не розлютився на твій вид? Тільки вчора він говорив про аспектовані чари…
Кошкодур глянув з-під лоба.
— Звідки знаєш?
— У нас, дівчат, свої таємниці… — Дагена блиснула зеленою усмішкою. — Не будь надто цікавим. Про щось іще говорив?
— Та всіляке. Дурня жерців: Війни Богів, старі легенди, боротьба добра зі злом.
— Ага. Мені лише цікаво, чому, якщо йдеться про боротьбу добра зі злом, жерці так рідко підводять з місця свої сраки. Балаканина, балаканина, балаканина. А потім як завжди: йдіть, діти, битися із силами Мороку самі, а я маю тут іще Храм позамітати…
— Вина напитися, — додала Дагена.
— Дівку ви… — Кайлін озирнулася, відчувши рух, — …висповідати.
Кошкодур порснув.
— Ну що ти, Кайлін? Хіба що…
— Виграти? — Аредон-гі-Цирен безшелесно підійшов до них. — Як бачите, не всі жерці проводять час у храмах, а якщо хтось стверджує інакше, то я з радістю, після закінчення тутешніх справ, стану на захист честі Ловчих Володарки Степів, — він прохолодно усміхнувся й поклав руку на меч.
Кошкодур відступив на крок, звузив очі.
— Мені не здається, що в цьому є сенс, — Кайлін встала поміж ними. — Я вже бачила таке, монаше: поважний тон, грізне обличчя, а за мить — кпини й насмішки.
— Я так і думав, що хтось підслуховував нашу нараду. Зі стелі постійно сипався порох, а твій кха-дар робив усе, аби відвернути нашу увагу від цього дивного феномена.
— Миші. І щури, — промовила вона із невинним обличчям. — Старий Берт ніколи того не визнає, але в його заїзді щури великі, мов підсвинки. Кажуть, час від часу хтось із гостей зникає з кімнати, а вранці знаходять лише кілька скривавлених ганчірок.
— Ага. Це тому ми й спимо в одній кімнаті, — Дагена енергійно кивнула, її амулети зашелестіли й застукотіли. — 3 нас трьох хтось завжди тримає варту.
Ловчий зміряв її оком з голови до стоп, але нічого не сказав. Кайлін вирішила, що це неабиякий плюс для нього.
— Ласкольник викликає всіх на пагорб. Хоче домовитися про розміщення вогнищ та черговість варт. І в нього якісь доручення на завтра. Відчуваєте себе задоволеними?
Наближалася північ. Кайлін сиділа біля невеликого вогнища, не в змозі заснути, хоча щойно закінчила варту. Замість відпочинку — витріщалася на полум’я, дозволяючи думкам пливти природним, лінивим шляхом.
У темряві по той бік вогню спалахнуло два ока.
— Можеш підійти.
Бердеф з’явився в колі світла й ліг на землю.
— Нюхав?
Він пирхнув і видав дивний, схожий на хихотіння, звук.
— Ага. Я теж вважаю, що це втрата часу. Але завтра тримай очі розплющеними.
Пес смикнув вухами, звівся на рівні лапи. Тихо заскавчав, відступив у темряву.
Вона почула шелест. Аредон встав позаду, тримаючи попону в одній руці і шматок перепічки — в іншій.
— Можна присісти?
— Отам, — вказала на місце по той бік вогнища.
Він мовчки всівся. Вона докинула трохи хмизу у вогнище. Затріщало, хмара іскор затанцювала в повітрі, темрява відступила, немов налякана, випльовуючи у відповідь хмару нових тіней. Пса ніде не було.
Вона відчула, що монах спостерігає за нею, звела погляд — дивився із тою нахабною посмішкою на обличчі.
— Ти не часто буваєш у Степах?
Він здавався здивованим тим, що вона озвалася першою.
— Ні.
— І не знаєш звичаїв, які тут панують.
— Ні. Храм у Йерті — задалеко звідси. Майже рідні землі Імперії.