Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 69)
Альтсін знизав плечима. Це було очевидно.
— Так. Наші святі мужі, які перетворили Силу бога на знаряддя покарання, щоб набити скрині золотом. Якщо вони відчули, що на Мечі вже ніхто не висить, то скоро з’являться. І ми відкриємо дорогу й для них.
Це він зрозумів.
— А як би інакше? — кивнув. — Вочевидь, що до пекла. На саме дно.
Спершу він відчув холод. Той плинув знизу, від колін, і, здавалося, сковував ноги крижаними петлями. Потім прийшло усвідомлення темряви й болю. Він ворухнув головою, і щось вибухнуло в нього під черепом, на мить відібравши подих.
Десь здалеку добігало монотонне гепання.
Геп, геп, геп.
Він намагався торкнутися голови й усвідомив, що якась сила тримає його руки розведеними в сторони та назад. Спиною він спирався об щось жахливо холодне й тверде. Зрозумів, що це.
Намагався стрибнути уперед, шарпнув ланцюгами, але йому здалося, що пута лише сильніше затиснулися на його зап’ястках.
Відразу з’явився спомин про інших, про десятки чоловіків і жінок, які тої миті, коли приходили до тями, реагували так само. І лише пізніше наставав час прохань, погроз, благань і квиління. Наприкінці всі занурювалися в майже смертельну апатію. І тоді він приходив до них востаннє й надавав милосердя.
Він повільно зітхнув, намагаючись згадати, що сталося. Він, Клессен і Геґренсек відразу відчули, що Меч звільнився. Надто часто вони перебували в його товаристві, надто глибоко занурилися в аспект його Сили, щоб не відчути цього. Стрімголов побігли до підземелля. Смерть відьми, яку хотіли обміняти на копію Меча, могла принести чимало проблем. Поки вона жила, існувала надія, що вдасться впіймати злодіїв.
Він пам’ятав, як вони зійшли до головного приміщення та встали біля дверей. Ті не хотіли відчинятися, що було дивно, але вони не звернули на це уваги. Як не звернули уваги на дивний колір полум’я олійних ламп і на раптову слабкість, що обезвладнювала їх. Він пам’ятав, як інквізитор щось застережливо просичав, й лише тоді двері відчинилися самі, а хвиля Сили, яка поплила з-за них, відкинула їх назад. Тільки це він і пам’ятав…
Він розкрив праву долоню й прошепотів кілька слів. Поміж пальцями запалав невеличкий вогник. Він відразу впізнав льох. Озирнувся й побачив Меча. Чорна тінь здіймалася за його спиною, непорушна вже тисячі років. Він відсунувся якомога далі, як тільки зміг. Безпосередній контакт із клинком висмоктував сили швидше, ніж відкрита рана. Та зеехійка знала про це, але з якимось похмурим відчаєм трималася за життя, а її затятість пробуджувала в ньому найгірші інстинкти. Зі справжньою приємністю він приходив сюди ночами та навчав її покірності.
Він відчув біль. З правого зап’ястка стікала цівочка крові; з лівого — також. Це було зрозуміло, якщо вони хотіли його прикувати, мали познайомити його з лезом. Рана й пута, затиснуті на ній, приклеюються до шкіри. Після смерті відьми ланцюги прагнули нової жертви.
Краєм ока він помітив червону пляму під стіною. Храмовий плащ, обуту в сандалію ногу. Магічне світло не було занадто сильним, особливо зараз, коли Меч виссав з нього сили. Він примружився. Це був Клессен. Багрянець його шат змішувався з чимось іншим, глибоким, майже чорним, що брало свій початок у рані на горлі й плямувало груди і вбрання, стікаючи вузьким струмочком до леза. Меч прагнув крові й не допускав, аби хоча б крапля її змарнувалася.
Він швидко роззирнувся й побачив навпроти трупа інквізитора те, чого сподівався. Схоже, що храмовій варті доведеться знайти собі нового Кулака Битви.
«Але це нічого», — заспокоював він себе. Нічого. Він був живим. Ким би не були блюзніри, вони, схоже, вважали, що ран на зап’ястках вистачить, щоб він стік кров’ю. Це помилка, велика помилка, бо він виживе та знайде їх. Знайде і…
Геп, геп, шеп, дзинь.
Здавалось, наче хтось вронив мідяну тацю. У цей звук раптом вдерлося раптове шкрябання кігтів і шелест луски, що терлася одна об одну. А потім, перш ніж він встиг розпізнати ці звуки, до льоху увірвалася сама смерть. Звір довжиною десь із сім ліктів, укритий кістяним панциром. Здавалося, він рухався проти законів природи, згинаючись і ламаючись під неймовірними кутами. Здавалося, кістки й м’язи розміщувалися під шкірою за якоюсь небаченою, алогічною схемою.
За мить потвора знерухоміла, наче розуміючи, що людина не може ані боронитися, ані тікати. Встала за кілька кроків перед ним й увіткнула бурштинові буркали в обличчя жертви. Довгий білий язик визирнув з-поміж трикутних зубів, вишкірених, наче пародія усмішки.
А Тиг-ґер-Френн, Великий Ключник Храму й другий у черзі на звання архіжерця, закричав і обісцяв штани. В останню мить подумав, що двадцять років тому, перед тим, як вони почали годувати Меч життями інших людей, клинок освітився би блиском серця зорі. Але не тепер.
А смерть посміхнулася ще ширше й стрибнула йому назустріч.
Її, напевне, ніхто не звинуватить у неретельності.
Магічний вогник згас набагато швидше, ніж скавчання жерця.
МІШОК, ПОВНИЙ ЗМІЙ
День скінчився чарівним заходом сонця.
Це був один із тих заходів, коли сонце, тонучи в морі, здається, підсвічує зі споду його поверхню так, що виднокрай палає усіма відтінками багрянцю. Вітру не було, але повітря мало дивовижний аромат, тож люди дихали на повні груди й мимоволі усміхалися. Кожен, хто чесно працює, скаже, що в таких вечорах є небагато речей, кращих за кухоль холодного пива в товаристві друзів і вислухування свіжих пліток аж до глупої ночі.
Альтсін спирався на стіну, що відділяла Клавель від решти міста, й дивився на море.
Стара Пристань, дільниця моряків, рибалок і лоцманів, яка лежала нижче, одяглася в пурпур останніх променів сонця та здавалася насправді красивою. Білі стіни будинків, таверн і складів зробилися кольору старого вина, а тіні між ними були схожі на мазки пензля шаленого художника. А все разом точно було варте картини. Або принаймні ескізу.
Злодій у цю мить не мав ніякої роботи, крім споглядання пейзажів. Уже кільканадцять років Високе Місто відгороджувалося від решти Понкее-Лаа муром, добудовуючи нові його фрагменти у міру того, як Рада збирала гроші. Графи й барони, однаково, зі старих родів чи нувориші, що купили собі титули вже після того, як Імперія пішла звідси, схоже, не бажали, щоби моряки, дрібні купці, рибалки та інша голота без перешкод входили на їхні вулиці. А оскільки Клавель був дільницею Високого Міста, що лежала найближче до порту, її мур був найвищим і з найкращою охороною.
Альтсіну не залишалося нічого, аніж дивуватися грі кольорів і тіней у районах міста, що лежали нижче. Зрештою, якщо в місті йіснувало щось регулярніше, ніж схід та захід сонця, то цим «чимось» був, власне, розклад дня баронеси Левендер. А тому будь-якої миті Санвес міг пройти крізь хвіртку в мурі.
Саме тоді, коли Альтсін про це подумав, скрипнули завіси, почулося принижене «Доброго вечору, паничу», й повз нього пройшла висока худорлява постать. Якусь хвильку злодій стежив за нею, споглядаючи водночас весело й осудливо на тісні шкіряні штани, шовкову сорочку, атласний плащик, вибагливо перекинутий через плече, та світлі локони, які спадали на спину в модному безладі. Дамський пестунчик, най йому.
Альтсін свиснув, заклавши пальці в рот, і відклеївся від муру. Санвес зупинився, озирнувся й дурнувато вишкірився.
— У мене доручення від Товстого, — Альтсін не грався у привітання.
— О? Він згадав про мене?
— Уже три дні як не забуває. Ходімо, сядемо отам, — Альтсін вказав на найближчий підмурок. — Не хочу, щоб тут зібрався натовп, коли почнеш плакати й хлипати.
Вони підійшли, всілися. Світловолосий задивився був на захід сонця. Злодій безцеремонно штовхнув його в бік.
— Ти маєш виїхати з міста. Так швидко, як зумієш.
Одна брова панича здійнялася вгору.
— Але чому? Я ж віддав гроші…
— Саме тому, що ти їх віддав, Товстий вважає тебе одним зі своїх людей і прислав мене. Фленвас Деранис і вся гільдія різників шукає тебе.
— Навіщо?
— Йдеться про ту нову їжу. Ту, що зветься паштетом з ідіота чи якось так. З того, хто зваблює дочку майстра гільдії, а тоді вивішує її білизну із вишитою монограмою на головній щоглі порту. Деранис таки довідався, хто це був.
Альтсін із задоволенням спостерігав, як обличчя Санвеса поперемінно то блідне, то червоніє.
— Коли знайду того, хто…
— То що? Її також уб’єш? Татусь притиснув доньку, а та все виспівала. Особливо після того, як розійшлася плітка, що її коханий грає іншу пані. Вона хоча б нівроку, та баронеса?
Санвес зверхньо прихнув.
— Я не розмовляю про такі справи.
— Авжеж. А вивішування бабських трусів посеред порту — це щось геть інше. Хе-хе-хе. Ніхто не любить Фленваса, тож усі непогано розважилися, бо добре було насцяти в суп цьому надутому дурню. Але навіщо ти таке зробив?
Світловолосий опустив погляд.
— Я побився об заклад.
— Що?
— Побився об заклад.
Альтсін якийсь час намагався перехопити його погляд. Нарешті знизав плечима.
— Цетрон не має рації. Ти не дурнуватий, наче діжка зіпсутих оселедців. Ти дурнуватий, наче діжка зіпсутих голів оселедців. Я не питаю, із ким і на що ти закладався, бо жоден заклад не вартий четвертування. Ти бачив сокири й тесаки різників?
— Бачив.
— А Товстий розповідав тобі, як несбордійці намагалися захопити місто, відразу після того, як Імперія відійшла на Схід? Начебто, в місці, де мур боронила гільдія різників, вони атакували лише раз. Залишили там стос трупів, висотою з двох парубків, а щити, шоломи й обладунки були так надщерблені ударами сокир різників, що це саме вони пішли до Фіінландського Податку.