Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 66)
Злодій обережно наблизився до зброї: лезо вістря лисніло, начебто вкрите шаром скла. Він простягнув руку.
— Обережно, — промовив труп.
Альтсін здригнувся, долоня мимоволі торкнулася леза. Він не відчув болю, не відчув опору, його руку просто раптом наповнила тепла червінь. Він відстрибнув, люто лаючись.
— Це лезо ніколи не затуплюється й ніколи не насичується кров’ю. Для цього його й створили, — прикута постать підвела голову й повернула обличчя в його бік. Її очі наповнювала безбережна втома. — Начебто колись, тисячі років тому, воно сяяло світлом зорі, із серця якої його і відкували. Особливо, коли поблизу були створіння Небажаних.
Він дивився на неї, судомно стискаючи кулак і вслухаючись у крапання власної крові. Відчув першу хвилю сиріт болю, що побігли від долоні до ліктя. Якщо він перерізав сухожилки на правій долоні, то на нього очікують чималі витрати на цілителів.
— Може, я не настільки вже й темне створіння, — проричав він.
Жінка розтягнула сухі губи в пародії на посмішку. Її поламані зуби були чорними.
— Сьогодні перед ним міг би встати сам Шейрен, а клинок залишився б чорним, — обличчя її звернулося до дівчини, яка досі стояла навколішки. —
Зеехійка схлипнула й сховала обличчя в долонях.
—
Він не зрозумів жодного слова. Але одне було ясно: прикута була зеехійкою, хоча дивлячись на виснажене, вкрите ранами тіло, це було непросто зрозуміти. Кудись зникла аура бундючної пихи, яка не зносила й натяку на спротив — тої, що огортала будь-кого з її одноплемінників. Залишилося… Альтсін дивився на неї, не відводячи погляду, — залишилося тіло, трохи м’язів, кістки й зламаний дух. Десятки, сотні блідих шрамів, що створювали по всьому цьому тілу мозаїку болю та жорстокості. На обличчі, руках, ногах.
Жінка якийсь час міряла його поглядом, тоді опустила голову, важко дихаючи.
— Скажи мені, хлопче, чи тече кров угору?
Кров? Яка кров?
Він глянув униз. Краплі, що скрапували з його порізаної долоні, створювали чорну, лискучу калюжу. Від калюжі бігла невеличка однога. На його очах струмочок почав сходити на похилу плиту підлоги й повзти в напрямку Меча.
— Так, до леза.
— Воно зголодніле та ненасичене, — прошепотіла жінка. — Ох Воїне, якби ти відав, що вони зробили з твоїм Мечем…
Лише тепер до нього дійшло, що вона сказала раніше, про світло й Меч, викуваний з душі впалої зірки. Він стиснув кулаки, незважаючи на біль у розтятій руці. Денґотааґ. Він стояв перед Мечем бога. Справжнім. Із легенд та оповідок. Перед зброєю, яка співала у вогні битв пісню надії, чиє світло пожирало потвор Небажаних. Принаймні так казали поети, яким платили жерці, — відізвався в нього в голові чийсь злостивий голос.
Дівчина підвела голову й сказала тихо:
—
Старша зеехійка виглядала по-справжньому обуреною. Молодша глянула на нього благально.
— Ми ж маємо Меч.
Тепер вона здавалася розчарованою дитиною. Альтсін дивився на неї та думав. Підслухана розмова жерців ставала все менш таємничою.
— Меч, який ти вкрала — це ілюзія, брухт, копія. Шматок заліза для фіглярських вистав, і якщо я не помиляюся, вони десь мають ще один такий, так? — старша жінка мовчки кивнула. — Те, що ми звемо Мечем Реаґвира і що вшановуємо вже багато років, — отут.
Прикута до зброї жінка посміхнулася жахливою гримасою.
— Так. Старі казки про бога, що в розпачі по смерті доньки кинув зламаного Меча в море, містять крихту правди. Принаймні якщо йдеться про розпач. Але насправді важливе лише те, що Меч стирчав у цьому місці понад три тисячі років. Потім його знайшла група жерців, вибудувала під водою підземелля, висушила їх та захопила собі реліквію. Для Культу Войовника цей Меч — безцінний. Але тоді зі Сходу прийшла молода Імперія, яка призвела до поразки Храму Реаґвира й тримала всі релігії та храми на короткій шворці, тож монахи не насмілилися скористатися Мечем. Чекали, — вона розкашлялася волого та хрипко. — Пробачте, тутешній клімат не найздоровіший, — зеехійка сплюнула на підлогу чимось чорним та липким. — Тепер меекханці пішли собі, а культ Володаря Битв зростає в силі. Є щось, що притягує людей в образі мужнього безумця, який стоїть проти Мороку… Є щось, що притягує людей до образу…
Молодша зеехійка швидко застрекотіла. Старша підвела голову й шарпнулася вперед.
— Навіть не думай. Якщо вони дізнаються, що тобі відома правда, то знайдуть тебе та вб’ють, навіть якщо їм доведеться поставити все місто догори дриґом.
— Ні! Мені вже нічим не допоможеш… Вони майже зламали мене. Меч…
Вона заспокоїлася із помітним зусиллям.
— Не дивуйся, хлопче, що я розмовляю твоєю мовою. Вона теж знає її набагато краще, ніж готова визнати, а я не маю часу й сил, аби повторювати все по два рази. Ти помиляєшся, вважаючи, що копія — це лише іграшка. Цей Меч був створений таким чином, аби поглинати життєву силу жертв і передавати її власнику. Жерці знайшли якийсь спосіб, аби переливати цю силу в копію. Але не насмілилися зробити дублікат тих самих розмірів, бо тоді б у них виникли складнощі з опануванням його Сили. Це важкі чари, копія має бути точною до найменших дрібниць, і тоді вони утворюють пару черпак-джбан. Сила цього Меча передається до тієї лже-реліквії, що демонструється у храмі. А звідти — йде до вірних. Життєва сила має різні аспекти, але всі вони змінюються таким чином, щоб оздоровлювати, лікувати й допомагати. Проте…
— Щоби нагорі ставалися дива, тут мусить хтось помирати?
Вона кивнула.
— Тож звідси і йде пульсація сили Меча? — продовжував він.
На мить вона здавалася здивованою.
— Так. Мудрий хлопець. Допоможеш мені?
Він не відповідав, зайнятий відриванням шмати від сорочки. Кілька разів обернув долоню тканиною й затиснув її у кулак. Чим би не був той Меч, але він не стане годувати його своєю кров’ю.
— Чи…
— Не говори так багато, — буркнув він, підходячи ближче. — Хочу глянути на ці пута.
З кінців ґарди виростали чорні ланцюги, що закінчувалися пласкими кайданами. Кожен ланцюг мав по сім ланок, перша з яких виростала просто зі зброї. Обручі, які охоплювали зап’ястки жінки, були тісними і, здавалося, вросли в шкіру.
Він потягнувся до пояса та вийняв одну зі своїх спеціальних пляшечок. На товстому зеленому склі було вирізано кілька забарвлених у темний багрянець знаків.
Жінка глянула на начиння.
— Чари, — ствердила.
— Ну-у… Якби не закляття, то вміст цієї пляшечки проїв би скло за сто ударів серця. Небагато алхіміків зуміє зробити щось схоже. Ми звемо це шмарклями п’яного несбордійця.
Він обережно відкоркував пляшечку й приставив її шийку до найближчої ланки.
— Зазвичай самі лише випари можуть проїсти залізо.
Почекав деякий час, згодом скривився й трохи торкнувся пальцем до металу. Жодних слідів. Обережно, зважаючи на кожен жест, він нахилив шийку над ланцюгом і дозволив, щоб одна крапля впала на його поверхню. Добре пам’ятав реакцію звичайної сталі, навіть найкращої: сичання, бульбашки й дим із гірко-кислим запахом. Тут не сталося нічого. Крапля скотилася з металу, наче вода по вощеному пергаменті, й упала на підлогу. І лише тоді почулося сичання, а сморід наповнив повітря. Альтсін закоркував і заховав пляшечку.
— І що тепер? — із лагідною насмішкою запитала вона. — Пилка по металу?
Він зрозумів, що вона від самого початку знала, чим скінчиться спроба з кислотою.
— А ти витримаєш пиляння кістки? — загарчав розгнівано. Вона жахливо посміхнулася.
— А ти думаєш, що — ні?
Ох, нехай йому. Куля жовчі, яка вже якийсь час сиділа в його шлунку, вибралася на мандрівку вгору.
— Це не вдасться, — заявив він категорично.
— Авжеж, — вона повільно кивнула. — Я стекла би кров’ю до смерті, кричачи й борсаючись, а Меч хлебтав би мою кров, аж доки б не поглинув мене. Я не бажаю так померти.
Вся ситуація починала відчутно віддавати безумством. Чи справді він стояв зараз у підземеллях Храму Реаґвира й розмовляв із зеехійською жінкою про те, щоб відрізати їй руки? Хотів вибігти звідси та найнятися на перший ліпший корабель, який збирався відплисти в море.
Відчув, що дівчина ворухнулася. Трохи відступив, водячи поглядом від старшої до молодшої. Вони були… схожими. Дуже схожими: ті самі риси, та сама форма очей та вуст.
— Ви рідня?
Старша ледь помітно всміхнулася.
— Я не думала, що досі помітно. Я її народила.
Мати й донька. Це пояснювало завзятість дівчини.
— Ви маєте відкрити мені двері до дому предків.
Встановилася тиша. Він очікував чогось подібного, але не знав, що сказати.
— Як ти тут опинилася? — запитав, аби перервати мовчання.