Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 65)

— Флет’г Меч?

Він зціпив зуби, перечікуючи, поки пройде свербіж.

— Так, я хочу Меч.

— Тоді відшини ці двежі.

* * *

Двері були чорними, а їхня поверхня вказувала, що зроблено їх не з каменю. Посередині мали два отвори для ключа в трьох пальцях від краю, в шести пальцях один над одним. Він знав це розташування — замок був доволі складним і вимагав провертання обох ключів одночасно. Він поплескав по темній поверхні.

— Чари?

Зеехійка похитала головою.

— Нео Ґретґ. Не… відчуваю кесс’ю.

— Те, що ти не відчуваєш магії, зовсім нічого не значить. Як каже мій патрон у таких ситуаціях, по одній проблемі за раз.

Він витягнув кільце з відмикачками.

Зеехійка уважно придивлялася до нього.

— Ти… генре’лл відшиниш… еее двежі?

— Спробую. Потримай смолоскип, — він вручив їй підпалену від каганця палицю.

Вклав у верхню дірку шматок м’якого дроту й почав його обертати. Заплющив очі, намагаючись запам’ятати всі нерівності у внутрішній будові замка. Вийняв, зігнув дріт трошки інакше.

Спробував знову. А потім іще раз, і ще. За п’ятим разом він уже більш-менш розумів, яка відмикачка пасуватиме.　

Всунув її в замок та почав маніпулювати. Механізм опирався, відмичка почала вигинатися.

Він зупинився та зайнявся другим отвором. Діло пішло трохи швидше, і вже по третій спробі він знав, що потрібної відмикачки в нього немає.

— Одна проблема за раз, — просичав, отираючи краплі поту з чола, та сягнув до пояса.

Трохи сталевого дроту й обценьки вже не вперше рятували його від проблем.

Він відрізав два шматки, вигнув, приміряв. Вийняв, трохи змінив форму, спробував знову, обережно натискаючи на знайдені язички. Ті рухалися.

— Ну добре, а тепер пом’якшувач.

Дівчина не відзивалася. Лише дивилася, як він виймає невеличку пляшечку та вливає по кілька крапель прозорої рідини в кожну щілину.

Трохи почекав, поки олія просочиться крізь механізм. Потім розмістив у верхній дірці відмикачку, в нижній — обидва шматки дроту й шматочок плаского металу.

— Ти маєш мені допомогти… добре?

— Еммелл, — погодилася вона. — Добре. Шо я маю робити?

— Схопися за оцю відмикачку. За оцю, — скерував її долоню. — І за цей дріт. Тримай. На три — проверни відмикачку вліво. Раз, два, три.

Здавалося, що нічого не буде. Альтсін підчепив нижні зубчики, вони одночасно прокрутили ключі, але замок продовжував опиратися. Якийсь час вони мовчки змагалися із тугим механізмом, а тоді дівчина ворухнула своєю відмикачкою, і щось клацнуло. Альтсін відчув, як нижня відмикачка також може обертатися, і двері почали відчинятися.

Він натиснув на них плечем, й ті безшелесно розкрилися, аж раптом злодій опинився обличчям на рівні підлоги. Зеехійка кинулася уперед так, наче якась потужна сила всмоктала її досередини. Він лише зітхнув, підводячись з підлоги.

Намагався пригадати, в який, власне, бік прямує цей тунель.

Якщо він не помилявся, то коридор вів до моря і через тридцять ярдів скінчався звичайними дерев’яними дверима. Коли злодій дістався до дівчини, та стояла перед ними й заглядала всередину крізь мале заґратоване віконце.

Альтсін і собі зазирнув туди понад її головою й тихо свиснув. Миготливий блиск кидав світло на стоси золотих і срібних монет, на скриньки й мішки, наповнені діамантами, самородками й бурштином, на рівно складені бруски золота та на казкові гобелени, що висіли на стінах. Під протилежною стінкою блищало кілька парадних обладунків, на перший погляд вартих більше, ніж річний прибуток із величенького села. Вміст цієї скарбниці міг похитнути ринок золота й діамантів у князівстві.

Храм і справді міцнів у силі.

Якусь мить Альтсін насолоджувався видом усіх цих скарбів, але раптом у ньому відізвався злодійський інстинкт. У підземеллі було холодно й волого. Ніхто не тримав би тут гобеленів, витканих із найдорожчих тканин. А монети й обладунки блищали надто ясно та заохочувально.

Дівчина затремтіла.

— Їв’ кесс’ю.

Він вже починав розрізняти окремі слова. Чари. От тільки які?

— Якась збіса добра ілюзія.

Вона кивнула. Потім схопила його за руку та вказала на місце під стіною. Він слухняно встав поряд. Магія — це її стихія.

— Фреден… ока.

Він не зрозумів, вона щось пробурмотіла собі під носа, схопила його за руку та приклала її до обличчя. Він слухняно заплющив очі та прикрив їх долонями. Не почув, як вона промовляє своє закляття, але раптом відчув жар у черепі, десь за очними яблуками. Рот наповнився слиною, а руки почали пітніти. Поміж лопатками, здавалося, цілий мурашник розважався іграми в кусачку. Він волів не думати, як би він відреагував на зняття заклинання, якби вона не веліла йому прикрити очі.

Дівчина голосно зітхнула. Він розплющив очі, роззирнувся. Коридор змінився. Кам’яні стіни вкрилися лишаями та викришеною заправою. Вони вже не здавалися надто міцними. Зі стелі звішувалися якісь білі бурульки, він відламав одну й обережно лизнув. Сіль. Вони були під поверхнею моря. Альтсін все більше тужив за зариганим молом і жахливим похміллям.

Він обережно підійшов до дверей. Тепер вони на вигляд були зробленими зі сталевих листів; завіси шириною в два пальці й потужний засув пробуджували інстинктивні страхи. Він заглянув у віконце.

Геп! Щось потужне вальнуло в двері на рівні його обличчя. Червоні ікла довжиною десь на три пальці клацнули майже перед його носом. Альтсін відскочив, вихоплюючи кинджал. Тільки за мить зрозумів необачність цього жесту. Якби завіси не витримали, в нього було б не більше шансів, ніж у камбали перед акулою.

Зеехійка стояла поряд.

— Ауравеер, — промовила.

— Ага, ауравір, і не хотів би я опинитися в шкірі того, хто купиться на цю ілюзію.

Скарбниці й таємні кімнати охороняли найрізноманітнішим чином. Від простих пружинних пасток, тварин-охоронців, всіляких заклять і проклять, аж до розміщення в них поганючих і смертельно небезпечних створінь, що походили з Урочищ. Коли князівство було частиною Імперії, то за самий контакт із такою магією відсилали до копалень чи на галери. Але ж тепер меекханці відступили на Схід, і для людей, що не боялися ризику, з’являлися нові можливості. Кармазинові узгір’я, одне з найбільших Урочищ на місці битви Війн Богів на континенті, лежали ледве за п’ятдесят миль на південь від міста. Більшість створінь, які там з’являлися, не могли жити поза проклятими територіями, але бували й такі, що виказували дивовижну здібність до адаптації, хоча вона трохи непокоїла. Ауравір, що був довжиною в десять стоп, схожий на вкритого лускою лева, був одним із таких створінь. Казали, він ніколи не спав, не втрачав чуйності, а ще його ніколи не залишала жадоба крові. Альтсін знав принаймні три гільдії магів, що спеціалізувалися на ловах, обплутуванні закляттями й примусом таких створінь ставати охоронцями. Також він чув про дві гільдії, які працювали над способами нейтралізації таких охоронців, завдяки чому рівновага у вічній війні поміж тими, що хотіли красти, й тими, що прагнули зберегти своє добро, залишилася непохитною.

Але це не пояснювало, чого, власне, тут шукали ті жерці й ця дівчина, яка саме почала щось вишукувати в коридорі, ретельно оглядаючи стіни. Чудовисько за сталевими дверима точно не видавало тих стогонів, від яких холонула кров. То були не ті звуки, які вони чули зовсім недавно. Та й, най йому, який сенс саджати ауравіра в порожнє підземелля, що було приховане за принадливою ілюзією? Якби до підземелля увійшов хтось інший — звичайний злодій або надто цікавий монах… Він міг би піддатися спокусі, відчинити двері й… Тоді великим жерцям варто було б лише прибратися й загнати бестію назад до лігва… І що ж насправді охороняло це створіння?

І ще. Чому він має цим перейматися?

— Я відчинив двері, — нагадав він. — Де Меч?

Вона не озирнулася та не припинила досліджувати стіни. Раптом видала тихий крик, штовхнула один із каменів та зникла в щілині, яка там виникла. Злодій вилаявся та рушив слідом за нею. Якщо зараз дівчина потрапить у якусь пастку й дасть себе вбити, то всі його зусилля виявляться марними.

До наступних дверей вів коридор довжиною всього кілька ярдів. Ті були зачинені звичайнісіньким залізним, масним від олії засувом.

Дівчина вже була поряд із ними, одним рухом відчинила двері й увірвалася всередину. Мало не відразу він почув її відчайдушний крик:

— На-але-е!

А потім другий, від якого вже волосся ставало сторчма:

— На-а-а-але-е-е-е-е!!!

Він увійшов всередину.

Чорні стіни, чорна стеля, чорні плити підлоги.

І гігантський, чорний меч, сторчма увіткнутий у підлогу камери.

І змарнілий труп жінки, чиї розкинуті в сторони руки були ув’язнені в оковах ланцюгів, прикріплених до кінців гарди. Тіло звисало на них, спираючись на трохи зігнуті ноги. Понівечені стопи були синіми та опухлими, голова, оголена до шкіри, вкрита десятками старих і нових ран. Решту милосердно прикривала брудна сорочка. Смерділо сечею та зіпсутою кров’ю, наче в лазареті для бідних.

Приміщення наповнювало мигтіння смолоскипу, який тримала дівчина. Вона ж сама стояла навколішки на підлозі, наче жах перетворив її на камінь. Альтсін забрав у неї смолоскип і підійшов до меча.

Той був великим, величезним і взагалі настільки гігантським, що здавався скульптурою чи зображенням, не стільки зброя, а радше почесть, яку віддавали мистецтву створення вбивчих знарядь. Сама ґарда мала розмах більше п’яти стоп, а руків’я, що виростало з неї, кулею навершя майже торкалося стелі. Сім стоп клинка виблискувало в світлі смолоскипа матовою чорнотою. Якщо меч мав пропорції реліквії, то принаймні три його стопи стирчали у каменях підлоги.