Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 63)
Він і надалі не дуже розумів, до чого чародійка веде. Скоріше за все, її відвар ніс полегшення лише для шлунку.
— Тож?
Вона дивно глянула на нього.
— Тож, якщо я добре тебе зрозуміла, Храм з якогось приводу впевнений, що Меч досі в місті. Він не вислав погоню суходолом, не вислав морем, хоча в злодіїв було принаймні кілька годин, щоби витягти здобич. Звідки жерці знають, що Меч усе ще тут, якщо не можна цього знати з усією впевненістю?
Альтсін мав бажання гепнутися головою об найближчу стіну. Як він міг цього не помітити? Треба було від самого початку притиснути Деарґона.
Зорестін дивилася на нього, нахиливши голову набік.
— Тепер ти червонієш. І що це ти там бурмочеш?
— …хай би тебе два козла виграли, — закінчив він на свою адресу. — Мені вже краще. Я ж увесь час відчував, що чогось не помітив.
— Чогось, окрім свого несвіжого подиху? І що тепер зробиш?
— Ще покручуся тут і там. Потім, може, й справді спробую піти до самого джерела.
Він підійшов до неї та обійняв.
— Я радий, що ти вже не гніваєшся. І дякую тобі за допомогу.
Вона поцілувала його в щоку. Дуже по-материному.
— Будь обережний. Ти по вуха в проблемах.
— Знаю… І ще раз перепрошую, що прийшов з такою новиною, — він кисло скривився.
Цьомкнув її в лоба і рушив до дверей.
— Не попрощаєшся?
Він затримався.
— Не люблю прощатися, це мене пригнічує. Але якщо доведеться виїхати — я дам тобі знати. Слово злодія.
Пішовши з Д’Артвеени, Альтсін попрямував просто до Середнього Волеє. Цетрон сидів на тому самому місці й на тому самомустільці. Лише глечик, що стояв перед ним, точно був інший — принаймні в два рази більший за попередній.
Ватажок гільдії ніяк не прокоментував того факту, що злодій зник майже на годину. Також не розпитував, де той був і що робив. Лише кинув на нього неуважний погляд і знову занурився в пергаменти.
На питання, чи відомо йому щось про погоню, вислану за місто, Цетрон буркнув, що цим займається Деарґон. Альтсін промовчав, забрав документи, які стосувалися храму, й без слова вийшов.
Міг не питати, як справи. Глечик говорив сам за себе.
Потім він зайшов до своєї домівки. Винаймав кімнату в кам’яниці неподалік від порту, де передусім дбали, аби постояльці вчасно платили. Більше їхніми життями ніхто не цікавився.
Хлопець перевдягся, вмився, випив кварту соку квашеної капусти й на годину занурився у вивчення документів.
Храм трохи височів над містом, стоячи на скельному мисі, що врізався в море. Колись його зовнішні стіни становили важливу частину фортифікації, але зараз, разом із добудованим за часів Імперії муром у десять стоп, вони гарантували ізоляцію та відособленість, бо весь комплекс будинків також мав функцію монастиря. На щастя, брама храму замикалася винятково рідко, а всі вартові й храмові браття зараз мали бігати містом і портом.
Вхід до підземелля, де переховували Меч, знаходився за головним олтарем. Існував чималий шанс, що ніхто не помітить його візиту.
Збираючись туди, він вирішив прихопити комплект знарядь для справді важких завдань. Ніколи не відомо, що саме може придатися, а він мав намір перевірити, яким чином можна була вкрасти — дослівно — найбільшу реліквію Храму Реаґвира.
І чому Великий Скарбничий був впевнений, що Меч іще не покинув міста.
Він сходив усе нижче. Смолоскип горів рівним, ясним полум’ям, а дим швидко злітав догори. Підземелля були набагато ширшими, ніж це було вказано в документах Цетрона.
Храм стояв порожній. Згідно з очікуваннями Альтсіна, більшість монахів і вся сторожа шукала реліквію поза його мурами. Він не мав ані найменшої проблеми, щоби знайти вхід до підземель, звідки вкрали Меча.
У самому низу сходів були двері, згідно із пергаментом — дерев’яні. Відчинені. За ними — другі, з бронзи, також відчинені, і треті — із залізних брусків. Ці були зі складним замком і двома засувами. Замок і засуви були також відчиненими. Схоже, після крадіжки ніхто не мав часу й клепки до того, аби зачинити вхід.
Альтсін увійшов до круглого, широкого — десь у шістдесят стоп — льоху. Вісім кам’яних колон оточували кам’яний постамент. На кожній палав олійний каганчик. Тіні, кинуті каганцями, створювали миготливий, рухливий лабіринт, що танцював на стінах, прикрашених мозаїкою найрізноманітніших каменів і валунів характерних для морського узбережжя відтінків. На всіх виступали крапельки вологи. Було холодно. Він глянув угору. Стеля з циклопічних каменів знаходилася насправді високо. Двадцять стоп, двадцять п’ять? Непевне світло не давало цього зрозуміти точно.
Кам’яний чорний постамент мав форму паралелепіпеда у чотири стопи заввишки та завширшки, і довжиною — в десять. Не треба було мати бурхливу уяву, аби здогадатися, що саме тут лежало.
Він підійшов до каменя, торкнувся неглибокого жолобу, який пробігав по всій його довжині, та майже відчув ті сотні років історії й силу культу, про які говорив Деарґон. Це місце мало свою ауру.
Тепер, коли він уже тут стояв, Альтсін почав прикидати, як можна було б винести звідси Меча. «Теоретично, то мав бути сильний чоловік», — Альтсін пригадав собі кількість сходинок, розміри Меча й виправив себе. — «Дуже сильний чоловік». Нести Меча було важко, тож знадобилася б якась упряж або щось таке, щоби закинути його собі на спину. Двоє чи троє людей дали б собі раду і без таких складнощів. Двері, які він проминув дорогою, мали прості замки, тож Цетрон був правий: найкращим захистом Меча були його розміри, вага й той факт, що після того, як сходи були подолані, треба було ще вийти з-за олтаря й пройти крізь весь храм. Як? Вдаючи, що несеш якийсь згорнутий гобелен? Скриню з мотлохом? Посеред ночі? Ні, щось таке привернуло б увагу. Будь-який монах зацікавився б братами чи слугами, які роблять дивні справи в нетиповий час. Він би не став робити цього так. Злодії,схоже, докладно вивчили розклад вартових та особливості життя монахів, тож знали, яким шляхом звідси йти, щоб нікого не зустріти. Тож, скоріше, треба шукати когось, хто довгі місяці слідкував за монахами.
Альтсін згадав храм. Коли вийдеш із підземелля — потрібно менше трьох хвилин, аби піти собі далі, нікуди не поспішаючи. А потім у порт, перший-ліпший човник — та у море. Але чому Деарґон переконаний, що Меч не покинув міста?
Цієї миті він відчув легенький тиск у районі носових пазух, і між його лопатками засвербіло. Магія.
Він розвернувся на місці, тіні сильніше затанцювали на стінах. Одна виглядала інакше, ніж інші.
Він знову махнув смолоскипом. Таємничий творець тіні, схоже, зрозумів його намір, бо злодій почув швидкі кроки, але встиг наздогнати невідомого на пів дороги до дверей. Копнув низько, додав смолоскипом — здається, щось зашкварчало. Він схопив повітря, яке раптом набуло форми, та смикнув. У руці залишився чорний матовий плащ. Його власник відскочив, гасячи полум’я на одязі.
Альтсін загородив йому шлях до дверей, переклав факел в іншу руку, витягнув кинджал та паскудно вишкірився. Ніхто не любить шпигунів.
Невеличка постать гордовито випросталася, підвела голову. Альтсін раптом відчув, що стеля кімнати ринула йому на голову. Дівчина. Зеехійка.
Худорлява, нижча від нього майже на голову, темна шкіра, вузьке трикутне обличчя, малий, плаский ніс, невеличкі вуста, десять тисяч косичок на голові.
— І цо тераз жро… жробіте, страшніку?
Вона говорила на меекху з дивним, гортанним акцентом, ковтаючи приголосні. Він чув такий акцент сотні разів, коли зеехійські торговці шкірами та солониною домовлялися в порту про кращі ціни.
Зеехійка. Він скоріше міг очікувати хіба самого Реаґвира. Глитнув слину. Не вперше почав жалкувати, що Горґерс не взяв його з собою в рейс.
Дівчина, схоже, відчувала нетерплячку.
— І цо…
— Я не охоронник, — буркнув він. — Але якщо ти чекала на нього — можу викликати.
Вона навіть не здригнулася. Альтсін уважно придивився до неї. Шкіряні бурі штани, куртка такого ж кольору та широкий пояс із неймовірною кількістю ворочків. Вона точно не прибула сюди із куртуазним візитом. Зеехійці вдягаються так, коли вирушають у далеку мандрівку або на війну. До цього одягу добре пасував би шкіряний панцир і бойовий спис, а ще — магічний плащ, що обманює зір, який зараз лежав поміж ними. Альтсін лише двічі в житті бачив так іграшку. Більшість злодіїв вважали такі речі надто дорогими й безтолковими — такими, що більше ошукують грою тіней. За трохи кращого освітлення він би ні до чого не згодився, а в цілковитій темряві був непотрібним. Але дівчина таки вирішила зійти в підвали під храмом і причаїтися, чекаючи невідомо на що в місці, звідки вкрали Меча бога. Цікаво, що б на це сказав Деарґон?
— Звідси далекувато до твого острова, моя дорогенька.
Її обличчя навіть не здригнулося. Зеехійці були відомі тим, що ніколи не виказували почуттів при чужинцях. У місті навіть була приказка «вдягнути зеехійську маску». Її використовували в ситуаціях, коли хтось зберігав кам’яний вираз обличчя.
Дівчина кинула оком на вхід до підземелля. А за кілька ударів серця він також це почув. Кроки. Її долоня почала повзти за спину.
— Спокійно, дівчино, — прошепотів він різко. — Спокійно.
Сказавши це, Альтсін оцінив розміри плаща. Здавався в самий раз. Він кинув факела на землю й затоптав його. Підійшов до зеехійки, безцеремонно штовхнув її до стіни, накинув матерію на неї та на себе, присів. Їй довелося підкоритися. Запала темрява. Він відчував, як вона крутиться під його рукою.