Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 55)

Залогу башти, за винятком скаліченого нещасного, знайшли у діжках із водою внизу будівлі. Хтось потопив їх як кошенят. П’ятьох дорослих, сильних чоловіків.

— Щури існують для того, аби запобігати таким проблемам, — Чорний Капітан вбив погляд в обличчя Еккенгарда.

— У нас замало людей, генерале. Нам ніколи тут не було потрібно багатьох. Лав-Онее славилося повною лояльністю місцевої шляхти. А тепер раптом всюди підносяться голоси проти трону. Це не випадковість. До того ж Хорти сильно пошарпали нашу мережу. Те, що коїться, — стенув він плечима, — не має жодної рації, жодного пояснення. Ці вбивства, ці плітки, ніби Фургонники мали задарма отримати землю, з якої згонять частину орендарів, ці оповідки про меекханських дітей, яких верданно приносять у жертву Лааль… Це не Степи, Сіроволоса ніколи не була тут милою богинею. Ми потребуємо інформації.

— І що нам із тим робити? Щось вигадати?

— Ні, пане генерале. Ви нічого не зможете зробити, як і мої агенти, що залишилися живими. Але вони — можуть.

«Вони»? Які такі «вони»? Кайлін мимоволі роззирнулася по кімнаті, сподіваючись, що от-от відчиняться двері й хтось у них увійде. За мить зрозуміла, що обидва дивляться на них із Дагеною.

— Ми?

— Так. Ви. Ніхто вас тут не знає. Ані мої Щури, ані агенти Хортів. Ви можете поїхати в замок Цивраса-дер-Малега, найпотужнішого з місцевих графів, і рознюхати там.

Вони із Даг перезирнулися. Цей Щур виглядав навіть трохи симпатичним, але був геть божевільним.

— Ніби як? — Кайлін намагалася говорити поволі. — Як, на милість Володарки, ми маємо в’їхати до того замку? Як хто? Слуги? Конюхи? А може, мені вдавати шляхтичку, а їй — мою покоївку? А граф прийме нас як загублених дочок?

Еккенгард усміхнувся радісно, і раптом до неї дійшло, що він не жартував — і що він аніскільки не божевільний.

— Ти майже влучила в ціль, моя дорогенька. Тільки це вона буде принцесою, а ти — її служницею чи, скоріше, дамою для товариства й вчителькою мови. Тутешня шляхта розуміється в будь-яких сплетіннях меекханських родів на триста років углиб століття, тож не вийде вдати з тебе якусь баронську чи графську доньку. Крім того, з усією повагою, ти такою не здаєшся. А ось твоя подруга схожа на ту, що на возі народжена: смаглява шкіра, високі вилиці, мигдалеві очі. Може прикинутися верданнською княжною з бокової гілки царського роду, але шляхетної крові. Я розмовляв із радою табору, вони готові підтвердити цю історію. Княжна Ґее’нера з роду Френвельсів та її подруга і вчителька мови, Інра-лон-Веріс. Прізвище настільки популярне на Сході, що куди не кинь камінь — поцілиш у якогось лон-Веріса. Княжні за-кортіло відвідати місцевого магната, бо, уявіть собі, їй нудно в подорожі. А граф, напевне, не відмовить, бо навіть варварська княжна — це велика честь. А коли вже ви опинитеся в його замку, то перевірите, чому більшість убивств сталися не далі як за тридцять миль від нього.

Жінки перезирнулися й розреготалися. Дагена показала якийсь племінний жест.

— Ти, Щуре, геть без голови. Я — Фургонницька принцеса? Нічого краще ти не міг вигадати?

Він миттєво споважнів, і Кайлін зрозуміла, що дурнуватий чи ні, але цей план буде реалізований.

— Я бачив тих людей, яких потопили в діжках. Вони самі туди залізли. Добровільно. Той нещасний, якого ви перестріли під баштою, сам вийняв собі очі та відкусив язика. І весь час намагається себе вбити. Це не дивно, але в його одержимості є щось більше, ніж відчай скаліченої людини. А я наразі — найвищий за рангом Щур у провінції, і в мене немає нікого, кого я міг би відіслати до графа. Можу дати голову собі на відсіч, що граф якось пов’язаний із цим. Тож я відішлю вас із надією, що ви не дасте себе розкрити і вбити, хоча знаю, що це принада з дітей для полювання на потвору. Але ви зробите те, про що я вас прошу.

— Бо?

— Бо Ласкольник погодився з моїм планом, а ви склали йому присягу. Не Імперії, а йому. І я волію не знати, що такого є в цій людині, бо всі йому довіряють і готові загинути за нього; але якщо вже так сталося, то я цим скористаюся. Зрозуміли? Він сказав, що ви будете стрілою на вітру, що би це не значило.

Вони поволі кивнули. Якщо Ласкольник знав про це, то діло виглядало геть по-іншому. Кайлін усміхнулася Дагені.

— Пам’ятаєш ту розвагу? Один на одного у високій траві?

— Напевне. Я в таке грала раз чи два. Мала таку приємність.

Шпигун переводив погляд із одної дівчини на іншу.

— Про що ви говорите?

— Про степові хитрощі, — легенько усміхнулася Кайлін. — Двоє людей полюють одне на одного, кружляючи у високій траві. Жоден із них не знає, де ворог. Врешті один натягує лук і випускає стрілу в небо. Є шанс, що супротивник сполошиться, рушить з місця, підведе голову, щоби стежити за стрілою, і тим самим ви-дасть своє місцезнаходження. Відчайдушний вчинок, але інколи результативний і…

— І також є друга частина цього прислів’я, — Дагена перервала її на половині слова. — Стріла, яку випускають на вітер, часто не повертається до сагайдака. Кха-дар каже, що ми маємо стерегтися. Що це дуже небезпечне завдання. Наче ми й самі того не знаємо. Ти готова, Кайлін?

— Вочевидь. Але назви мене хоча б раз дорогенькою Інрою, і я тебе затовчу. Зрозуміли, ваша високосте?

— Вочевидь, моя дорогенька, вочевидь.

— За кілька днів ви вирушите. Генерал надасть вам належний шляхетно народженим ескорт, а я за цей час навчу вас кільком речам. І нікому ні слова. Побачимося ввечері.

Він розвернувся та вийшов. Отак просто.

ЗАХІД　

Кинджал і море

СВІТЛО НА ЛЕЗІ МЕЧА

Цей день розпочався геть паршиво. Сонце сходило поволі, золотячи нові й нові квартали міста, гонячи тіні й щурів у канали, та з винятковою злостивістю надаючи всьому навколо відчуття чогось нового й красивого. Лагідний вітерець гнав по блідо-блакитному небу кілька рожевих хмаринок, що нагадували величезні безе. Море морщилося дрібними хвильками, а бриз, що здіймайся над ним, був холодним та протверезливим.

Жах.

Альтсін лежав на дошках дерев’яного молу й витріщався униз. Вода були напрочуд чистою, тож він міг сягнути поглядом на кілька стоп углиб. Намагався сконцентруватися на тому, що бачить. Будь-що було підходящим, аби відволікти увагу від того, що коїлося з його шлунком, який, щоправда, вже відмовився від спроб бунту, але всі знаки на небі та землі вказували, що це лише коротке перемир’я, а не капітуляція. Ледве він про це подумав, як чергові корчі скрутили його живіт, і вода забарвилася в зелений колір. Зграйка рибок, що вже якийсь час користалися дармовою перекускою, розпорошилася навсібіч. Альтсін готовий був заприсягтися, Що ті, хто не встиг, розпачливо затремтіли та спливли у передсмертних дрижаках на поверхню.

Він заплющив очі. Поміж вухами перекочувався баласт із середнього розміру галеон, а чайки саме вирішили, що настала найкраща мить, щоб сповістити увесь світ про своє пташине існування. І здається, всі вони репетували над його головою.

Він із ненавистю глянув у бік міста, де над дахами одного з кварталів багатіїв, Пофеера, саме з’явився золотий диск.

«Хай йому грець», — подумав він, — «принаймні могло б дощити». Його ще раз скрутили судоми. Якийсь час Альтсін лежав непорушно, сподіваючись, що, може, оце зараз він утратить свідомість або ж хоча б помре. На жаль, Ейффра — Пряля Долі — мала на нього інші плани, а тому після наступного приступу млостей Альтсін дійшов висновку, що так легко він від цього світу не відкараскається. Повільно, дуже повільно, він спробував звестися; стовп, який він використав як підпорку, хоча й був увіткнутий на двадцять стоп у дно, але зараз підозріло хитався навсібіч. Як і весь світ. Альтсін зігнувся навпіл і знову прикрасив дошки чимось жовто-зеленим. Здається, дерево засичало.

Парадоксально, але по цьому він відчув себе краще, мол припинив хилитатися, чайки стихли, й навіть сонце начебто пригасло. Він впевненіше звівся на ноги та присвятив хвильку тому, аби перевірити стан свого одягу. Ще одна мила несподіванка. Щоправда, вбрання просякло потом і неприємно тхнуло, але ні на чорних штанах, ні на синій сорочці з дуже коштовного, гертидського полотна, ні — і за це він відразу почав дякувати всім богам — на новенькій шкіряній камізельці, прикрашеній звивистими ветийськими візерунками, не було ані сліду вчорашніх розваг. Лише носак лівого чобота оздоблювало щось кольорове, липке й паскудне. Майже не проблема.

До того ж у нього залишилися обидва кинджали, пояс, капшук, срібний ланцюжок і сталевий браслет, всіяний опалами. А це вже нагадувало диво.

Він глянув на те місце, де вчора було принайтовлено «Давер» та «Йонадерук». Обидві несбордійські ланґскіпи зникли: напевне, Горґерс вийшов у море до світанку, скориставшись хорошою погодою та відпливом.

Альтсін помацав за поясом — мапи не було. Щоправда, він пам’ятав, як учора віддавав її жовтобородому пірату, але треба було впевнитися. За два-три дні одна міттарська галера опиниться в поважних тарапатах.

Він відкрив капшука й перелічив монети: не бракувало ані мідяка. Він і сам був злодієм, а тому розумів певні правила, але ж ці несбордійці мали по-справжньому дивне уявлення про честь. Добре, що його висадили з корабля перед тим, як вийти в море.

«І прив’язали до палі», — констатував він зі здивуванням, коли спробував вирушити в бік порту. Тонка, міцна мотузка, обкрученаза талію й прив’язана до стовпа, напевне, мала вберегти його, щоби він не скотився у воду й не потонув. «Що ж, цей Горґерс — порядний бандит», — подумав він, перерізаючи страховку.