Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 53)
Кайлін обережно торкнулася долоні лежачого. Той заскиглив голосніше.
— Ми не скривдимо тебе, — повторювала за Дагеною, наче це могло мати для нього хоча б якийсь сенс. — Ми не вороги.
Може, до нього дійсно щось дійшло, а може, власне, цієї миті він здався, бо раптом розслабився й заплакав. Розтиснув пальці — щось кругле мокро пацнуло об землю.
Кайлін подивилася, що саме той випустив, абсолютно не в силі зрозуміти, чим воно є. Машинально нахилилася й піднесла ту річ. Біла, куляста вона липнула до долоні, плямуючи шкіру червоним. Вже знала, що саме тримає, але не кинула і не швиргонула від себе, неспроможна осягнути ступінь жорстокості.
Око.
Глянула на його другу, досі затиснуту долоню. Чоловік прийшов до вежі, несучи власні очі. Бердеф непрохано увірвався в її свідомість, поєднався з нею. Річ, яку вона тримала в руці, більше її не лякала.
Вона відчула їх позаду тієї ж миті, коли застережливо форкнули коні. Люди й тварини. Вона відкинула око, потягнулася за шаблею.
— Не рухатися! Увага!!!
Хто б не кричав, але мав легені, як ковальський міх. Перша фраза була до них, наступна — до десятьох великих, масивних собак, які раптом заклубилися навколо. Оточили, припали до землі, загарчали, шкірячи потужні ікла. Вона й сама мимоволі відповіла низьким, викличним гарчанням, показавши зуби в дикій гримасі.
Але завмерла з напів оголеною шаблею, бо пси чатували на супротивника, з яким треба було рахуватися.
За пару ударів серця їх оточили кільканадцятеро людей. Дивна збиранина: кожен, здається, носив інший панцир та іншу зброю, але озброєні вони були надто добре як для гірських бандитів. Ну й ці пси: на передновку бандити собак з’їдали, а не використовували для полювання на людей.
Чи не кожен другий тримав у руках арбалета. Поволі, уникаючи швидких рухів, Кайлін встромила шаблю в піхви.
— Сподіваюся, ви розумієте, як це виглядає?
Той, хто заговорив, носив кольчугу та звичайний шолом. Круглий щит повісив собі за спину. Недбало тримав у руці прямого довгого меча, але зі свободою, що свідчила про вправність із тією зброєю. Коротка яскраво-руда борода й сині очі — це перше, що привертало до нього увагу.
— Вони тримають цього нещасного, розклавши на землі, — рудий кивнув, — а ти стоїш із його оком у руці.
І справді. Так воно мало виглядати зі сторони. Вона ледь стрималася, щоб не ковтнути слину.
— Якби я лише зараз оце вийшов з-за вежі, то наказав би вас застрелити на місці й із чистим сумлінням ліг би ввечері спати. На ваше щастя, — продовжував він, — ми сиділи з краю галявини вже добрих три години. Бачили, як ви під’їжджаєте, як досліджуєте башту, як намагаєтеся йому допомогти.
Кошкодур, досі сидячи на ногах скаліченого чоловіка, випростався, обережно ворухнув руками, опустив їх і розслабив.
— Ви підійшли з іншого боку? — запитав хрипло.
Кайлін відчула його запах. Гострий, мускусний, із ноткою гніву й безумства. Зрозуміла, що він мав на думці, говорячи колись, що коні не захочуть його нести.
— Сардене, ні, — сказала вона спокійно. — Жодної дурні.
— Саме так, жодної дурні, — поряд із командиром з’явився костистий, жилавий варвар із обличчям, вкритим татуюванням. — Якщо будемо уникати дурні, то, може, ніхто не загине.
Він перекинув важку сокиру з руки в руку та усміхнувся. Дивно, але завдяки цій його усмішці вона відчула себе впевненіше. Бердеф відступив, присів десь в її свідомості.
— Саме так. Це не бандити. Хоча я би не закладалася на це великими грошима.
— Ще й нас ображає… — татуйований зміряв її поглядом. — Дві жінки й двоє чоловіків. Кінні, озброєні. Дуже дивно. Хто ви?
— А…
Кошкодур, схоже, мав намір запитати безсмертне «А ви?». Погана ідея, коли десятеро людей ціляться в тебе з арбалетів.
— Кайлін-анн-Алеван, Дагена Оанитер, Сарден Ваедроник та Янне Неварив із вільного чаардану генерала Ласкольника, — перервала вона товариша. — Ми хотіли розглянутися з вежі навколо.
— Лейтенант Кеннет-лив-Даравит, — рудий махнув долонею, арбалети опустилися до землі. — А це Варгенн Велерґорф, мій заступник. Гірська Варта. Колись Червоні Шістки з Белендена, сьогодні — Червоні Шістки з Покручів Чорного. Можете його відпустити, тільки не робіть різких рухів — це не сподобається псам.
В абсолютній тиші вони залишили пораненого на землі та відсунулися від нього. Пси водили за ними поглядами: вже не гарчали, але досі шкірили ікла. Виглядало воно так, немов виклично посміхалися.
— Добре.
На черговий жест кілька солдатів підбігли до чоловіка, схопили його за руки та ноги і спритно зв’язали. Кайлін глянула на офіцера і звела брови в німому запитанні.
— Це третій, якого знайшли живим. Двоє, яких знайшли раніше, перегризли собі вени, перш ніж місцеві Щури встигли з ними поговорити. Ну що, Вовче?
Вартівник, до якого він звертався, підійшов так тихо, що навіть Бердеф його не відчув.
— Нічого, пане лейтенанте. Їх було троє, відпустили його на краєчку лісу, напевне, як побачили їх, та повернулися назад. За тридцять кроків слід уривається. Наче відлетіли.
— Тож повертаємося до замку. А ви з нами. Маємо поговорити.
— Уже три місяці як у горах зникають люди, — командир фортеці нахилився над столом і втопився в них поглядом. — Я писав про це в столицю. А все почалося незабаром по тому, як я отримав наказ шукати такий шлях до Літеранської височини, яким зможе проїхати фургон. Я його знайшов — довгий і небезпечний. Треба збудувати два мости й розширити кілька проходів у скелях, але проїхати можна. І раптом починають щезати люди. Відсилаю звістку до Меекхану. І що? Замість роти чи двох Щурів, підтриманих кількома великими магами, отримую оце! Ніби мені мало проблем!
Кайлін вже встигла зрозуміти, що в такі миті не варто озиватися. Кавер Монель, який невідомо чому звався Чорним Капітаном, незважаючи на генеральську синяву, що колола око з його плаща, не хотів ставити запитань — просто хотів на них покричати. І йому треба було це дозволити, хоча б через його сивину й пооране зморшками обличчя.
Вона знала, що саме його так розлютило. Він начебто отримав накази, повинен був очікувати саме на таке, але вигляд десяти тисяч фургонів, які в’їжджають у долину, що лежала біля підніжжя замку, міг вивести з рівноваги кожного. Як і усвідомлення, що це лише чверть усіх проблем.
— Як я маю утримувати порядок в Олекадах? Як можу забезпечити наш фланг на випадок, якщо рушать кочівники, коли ми самі тицяємо палицями в осине гніздо? Не скажеш мені, Щуре? А може ти, панянко? Га?
Трохи раніше дехто вже називав її панянкою, але тоді це звучало краще. Менш… зверхньо.
— Ці вбивства й прибуття верданно не мають між собою нічого спільного, — чоловік праворуч від неї сказав це спокійно, майже менторським тоном. Помилка.
— Як це, на цицьки Андаї, нічого спільного?! Що ти за дурість мені тут торочиш, хлопче?! Усе почалося саме тоді, коли я надіслав звістку про те, що знайшов шлях на Височину!
«Хлопець», як на око, мав добряче за тридцять. Еккенгард, Вільний Щур, як вони вже встигли довідатися. Виявилося, що він знав Ласкольника й більшість людей з його чаардану. Найімовірніше, саме йому вони завдячували тим, що останні години провели не в найглибшій ямі фортеці. Кайлін обмінялася поглядами з Дагеною — вони стояли в кімнаті генерала вчотирьох. Вони, Щур і командир всієї Гірської Варти, яка стояла в Олекадах. Це Еккенгард запросив їх сюди, але вони досі не мали можливості довідатися, навіщо.
Хоча головну причину Кайлін знала. У горах, особливо поблизу замку, вже якийсь час ставало дедалі гарячіше. Нещасна башта, яку вони вирішили дослідити, була шостою за останні три місяці, чию залогу повбивали. Десять патрулів Варти зникли без вісті, хоча, як сказав той рудий офіцер, усі очікували, що їх знайдуть лише по тому, як зійдуть сніги. Про втрати місцевого люду поки що лише кружляли жахливі плітки.
Місцева шляхта кипіла. Графи й барони погрожували, що якщо Варта не забезпечить спокій, то вони самі це зроблять. Уже кілька разів солдати наштовхувалися в горах на підозрілі банди, які розмахували дозволами місцевих баронів на патрулювання місцин і затримання кожного підозрілого. Поки що обходилося без сутичок, але примара стріл, які свистять у повітрі, і клинків, липких від крові, зганяла всім сон із повік. Схоже, Лав-Онее припинило бути найнуднішою провінцією Імперії.
І саме сюди в’їжджало сорок тисяч верданнських фургонів. Нічого дивного, що генерал був розлючений.
— Що цей Ласкольник вигадав, га?
Розкриття йшло по колу й замкнулося на командирі чаардану. Він усміхнувся й подивився на них якось… зворушено.
— Усі, еге ж? Тож зараз — я. На чому я закінчив? А… Я хотів поїхати собі. Але зі столиці не можна поїхати отак легко. Коли ти грався в інтриги Ради Перших, то не можеш просто заявити, що тобі набридло. Я мав друзів і союзників в армії, серед імперських Щурів, при дворі, в оточенні самого імператора. Мене попередили, що якщо я виїду, продам маєток і вирушу в провінцію — то не проживу й трьох місяців. Ця княгиня не була єдиним смертним ворогом, якого я собі нажив. Я упав би із коня на полюванні, удавився б кісткою, скрутив би в’язи на сходах. Міг провести решту життя, тремтячи зі страху й віддаючи купу грошви на охоронців. Або я міг прийняти пропозицію Щурячої Нори. Внутрішня Розвідка запропонувала мені охорону й нове заняття… — стайнею пронісся шепіт, але Ласкольник, здавалося, його ігнорував. — Я мав стати… ні, не шпигуном, а тим, хто викує зброю для Щурів. Я відмовився, був тоді солдатом… вважав себе солдатом і сприйняв цю пропозицію як наругу. Стати тваринкою на шворці Щурів? Ніколи.