Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 51)

Раптом зрозуміла, що майже гарчить, а не говорить. Інші дивилися на неї трохи розгублено.

— Чого воно тебе так понесло?

— Наш барон, який здавав нам землю в оренду, служив у того графа. Кожного разу, коли підіймав орендну платню, говорив, що це за наказом Цивраса-дер-Малега. І кожного разу його наглядач вигукував: «До слави Імператора!». А потім ми цілий рік голодними ходили.

— Цей граф міг про це навіть не знати, — притомно зауважив Янне.

— А мав би! Мій дідусь не пережив зими, бо в нас не було чого їсти. Він мав! — вона вдихнула глибше, щоби заспокоїтися. — Ну добре, хто зі мною?

Кошкодур зміряв поглядом доріжку, що стрімко повзла вгору.

— Навіщо?

— Спостережна вежа. Так тут написано. Можна буде роззирнутися навколо без того, аби відбивати зад у сідлі.

— Ага, — Янне під’їхав до вказівника. — А чи там наприкінці не додано, щоб ніхто без дозволу пана графа не наважувався в’їжджати на цю дорогу?

— Може, й так. Але я ненавчена, не вмію читати. Ба більше, це Імперія, тож немає жодних законів, які б забороняли меекханці чистої крові в’їжджати, куди вона забажає.

Кошкодур кисло вишкірився.

— Я не меекханка чистої крові, Кайлін. — Нічого страшного, я тебе всиновлю на ці пару хвилин. Крім того пані потребує супроводу.

Дагена пирхнула.

— Пані? Яка не вміє читати й має відтиски тятиви на пальцях?

— Чіпляєшся. Їдете?

— Ну напевне.

Вони спрямували коней на шлях до вежі. Стіни, поміж якими вони в’їхали, були майже вертикальними, темними й вологими, мох радісно ріс тут у кожній щілині. Сліди обробки й подряпини від ударів кайлом вказували на те, що тут розширили природну тріщину в скелі, аби дістатися вершини. Коні спиналися неохоче, посередині дороги довелося спуститися з сідел і вести коней за вузду. Цю дорогу точно побудували не для вершників. За кілька хвилин люди й тварини дихали важко, стікаючи потом. Дагена вилаялася під носа.

— Хай тобі лихо, Кайлін. Навіщо я тебе послухала?

— Щоб заощадити собі половину дня в сідлі на те, щоб об’їжджати околиці. Не марудься, я вже бачу кінець шляху.

— Як же воно, отак ходити увесь час… Мої гомілки — ніби з розжареного заліза.

— Почекай, поки ми станемо спускатися, — Кайлін широко вишкірилася. — Відчуєш, що в тебе є стегна й сідниці.

— Не спускатимуся. Сяду там і зачекаю, поки гори розпадуться. Підйом тривав близько чверті години. «Здається, це була не найкраща ідея», — вирішила Кайлін, дивлячись, як усі сапають і обтирають піт. Вона сама дихала, як ковальський міх, її ноги тряслися, а сорочка прилипала до тіла. Повіяв легенький вітерець, і вона відразу ж затремтіла від холоду. Пару років тому вона б подолала цей шлях трухцем і навіть не розігрілась би. Для когось такого, як Дагена, хто все життя провів у Степах, здійматися в гори — це чималий виклик. Для коней також. Торин дивився на неї з виразною злістю — його задні ноги легенько тремтіли.

— Усі… — вона вдихнула глибше, щоби заспокоїти гепання серця, — …всі ми потребуємо вправності на марші в горах. Люди й тварини. Інакше ми й до наступної зими звідси не виїдемо.

— І це ти мені кажеш, — Кошкодур потягнувся за флягою та зробив кілька великих ковтків. — Ох, якби я склав усі сходи й пагорби, на які підіймався в цьому житті, то не вийшло б навіть і половини від того, скільки в цій горі. Бо це ж гора, правда? Вони нарешті роззирнулися. Вершина була колись позбавленою дерев, тож вони стояли на чомусь схожому на галявину, оточену високими смереками. Посеред неї, ярдах у двохстах від них, височила чотирикутна вежа. Її кам’яний фундамент був завширшки десь у тридцять стоп і приблизно стільки ж заввишки. Вінчала її зубчата стінка. У мурі, який вони бачили, знаходилися два ряди хрестоподібних стрільниць, перший ряд у п’ятнадцяти стопах над землею, другий — у десяти стопах над ними. Над усім цим, наче щогла на морському кораблі, принаймні на шістдесят стоп поставала конструкція з дерева, на вершині якої було споруджено щось схоже на гніздечко з дахом або ж на малу будочку для стражників.

— Непогано, — Янне придивлявся до будівлі із виразною цікавістю. — Три поверхи й дах із огорожею. Можна захищатися й оглядати все навколо. Поїхали?

— Поведемо коней. Їм ще придасться хвилинка відпочинку, як і нам. У горах краще не остигати надто швидко. Вітер прошиє тебе навиліт, потім почнуться гарячка, дрижаки та важка хворість. Не кажучи вже про м’язи, які припинять слухатися. Тож ідемо, — сказала вона.

Рушили. Ті, хто корчували ліс, насправді добряче попрацювали, усунувши кожен стовбур, кожен великий камінь та вирівнявши поверхню, завдяки чому від вежі до лісу з кожного боку було принаймні двісті п’ятдесят ярдів. Трава й купки кущів не дали б можливим напасникам ніякого захисту. Сам пост оточувала широка, стоп на двадцять, низка загострених паль, крізь які вузька й вертлява стежка вела просто до невеличкої хвіртки.

— Меекханці, — буркнув Кошкодур, коли вони зупинилися перед палями. — Навіть туалет уміють перетворити на фортецю.

— Я б не нарікав на це, — Янне розглядався галявиною. — Волію срати у фортеці, ніж у голому полі. Цікаво, коли вони це поставили?

— Десь роки три-чотири тому.

— Звідки знаєш, Кайлін?

Вона вказала на кам’яну стінку.

— Нещодавно поставлена, мох іще не встиг загарбати її, а деревина на частоколі не потемнішала. В такий спосіб місцева шляхта обходить закон.

— Закон? — He можуть будувати замки там, де заманеться. Мають право зміцнити родову садибу, але крім цього не можуть зводити ніяких фортифікацій. Більшість тутешніх графів і баронів походять від меекханських офіцерів, і якби їм дозволили — то вони б усі гори перетворили на фортецю.

— Імператор мав би бути задоволений цим.

— Чим саме? Що його аристократія перетворить свої землі на фортеці? Чим товстіші й вищі мури — тим менше влади вони відчувають над собою. Тому закон говорить ясно: родова садиба може бути зміцнена, але більше замків ставити не можна. Тож вони будують щось таке, — вказала на мур. — Спостережні вежі. В яких ніби вистачило б трьох-чотирьох людей, які приглядатимуть за околицями й подаватимуть сигнали світлом або димом, щоб повідомити про небезпеку, але, як бачите, вона має бути обмурована, із гостроколом і…

— Прокляття, — перервав її Кошкодур.

— Що?

— Кайлін, припини теревенити, ми всі вже зрозуміли, що ти не любиш місцевої шляхти. Якщо тобі це покращить настрій, я також можу їх зненавидіти, але ми зійшли на гору вже скількись там хвилин тому, а зсередини до нас ніхто навіть не гукнув. Що воно за спостережна вежа? Скільки людей може бути всередині?

— Декілька?

— Жодного. Або ж усі вони п’яні, — він приклав долоню до рота. — Еге-е-ей!

Вони чекали хвильку, вслухаючись у тишу. Нарешті Кошкодур стенув плечима.

— Хто піде перевірити, що тут коїться?

— Я піду, — вирішила Кайлін. — Почекайте тут.

— І я, — Янне потягнувся за сокирою, притороченою біля сідла. — Ти не увійдеш туди сама.

Махнув зброєю, а тоді пересунув піхви з ножем на живіт.

— Щось відчуваєш? — спитала вона.

— Ні, але тут немає птахів.

— Порожня місцина, — буркнула Дагена й перевірила, чи легко виходить шабля з піхов — залізо трохи заскреготіло по окуттю. — А най йому! Я починаю через вас нервувати.

Янне похитав головою. — Послухай. Ні, не мене. Ліс. Тиша. Спокій. У лісі на таких галявинах, у траві, завжди є якісь птахи — вони мають багацько їжі, вони люблять такі місця. А тут їх немає. Жодної на пів милі навколо. Тримайте очі розплющеними. Ідеш, Кайлін?

— Іду. Торин, залишся.

Прохід поміж палями був настільки вузьким, що навіть вона тут ледве пройшла. Він вів прямісінько до маленької хвіртки з окутого залізом дерева у дві стопи шириною та висотою в п’ять. Побачивши це, Янне засопів.

— Мені доведеться ставати навкарачки.

— Власне про це і йдеться, не думаєш? Я перша.

Дверцята відчинялися назовні, згідно зі всіма правилами захисних будівель. І вочевидь не мали ніяких клямок або ручок. Кайлін схопилася була за край, не надто чогось сподіваючись.

Двері безшелесно відчинилися.

Янне озирнувся через плече на Дагену й Кошкодура — обидва тримали в долонях шаблі. Даг хмурилася, наче їй не подобався якийсь запах.

— Входимо, — легенько пацнув її за плече.

Стіна вежі мала п’ять стоп завширшки, тож за хвірткою був короткий коридорчик і наступні двері, які цього разу відчинялися всередину. Ці також відчинилися, ледве вона торкнулася до них пальцем. Їй довелося схопитися за одвірок; якби всередині чатував хтось зі зброєю в руці, мав би можливість для чистого удару. «Але ж», — подумала вона, — «якби залога вежі хотіла нас убити, то уже давно обстріляла б нашу четвірку з арбалетів».

Сподівалася, що ніхто не бавиться з ними в кота й мишу.

Всередині панувала темрява. Трохи світла, яке вривалося крізь прихилені двері, ледве роз’яснювало ці кімнати. Вона зупинилася, щоб призвичаїти очі до напівтемряви. Янне мало не наштовхнувся на її спину.

— Почекай, — вона схопила його за плече, коли той спробував проминути її. — Десь тут повинні бути… О, є.

Дві важкі, окуті залізом колоди, напевне, мали підпирати хвіртку зсередини. Вона широко відчинила внутрішні й зовнішні двері та заблокувала їх балками. Відразу зробилося світліше.

На першому поверсі вони знайшли чимало діжок, барилець і мішків, якісь пакунки, багато зв’язаних у жмути стріл, усю стінуліворуч займали стояки із в’язанками сушеного м’яса. Жмуття цибулі й часнику звисали з балок стелі. Тут можна було б пересидіти чи й не піврічну облогу. Посередині стирчав дерев’яний стовп діаметром у три стопи.