Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 31)

— Скреблом? — він проїхався долонею по кінській спині, якимсь дивом знайшовши шматочок брудної шерсті. Надів щітку на руку, подавши дівчині ще одну.

Сенсу протестувати не було. До того ж Торина вона отримала в подарунок від Анд’еверса, а вже хто-хто, а він розумівся на конях. Крім того, в стайні було прохолодно й приємно, а її кінь заслужив кілька хвилин уваги.

Чешучи коня, вона завжди дозволяла думкам вільно пливти.

Колись, тридцять років тому, таких фургонів, як оці, було десятки тисяч. Дехто стверджував, що їх було навіть добряче за сто тисяч. Поділені на клани та племінні зв’язки, рухомі міста їздили вздовж і впоперек усією височиною, що лежала на північ від Великих Степів, тож багато років нікому в доброму розумі не спадало на думку розпочинати війну із верданно. Численні та мужні, вони вміли блискавично перетворювати свої мандрівні міста на фортеці, об які ламали зуби будь-які армії. Вони охоче торгували із сусідами, мали чудових ковалів і римарів, а їхні сідла та упряж вважалися найкращими в світі. Чудові ремісники з величезними стадами скоту, що тягнулися за кожним караваном, були джерелом сили та багатства цього народу.

Проте ці величезні стада скоту й стали причиною їхнього падіння. Коли сорок років тому Батько Війни підкорив та обклав даниною всі племена Великих Степів, то запримітив ці стада. Він потребував м’яса та жиру, щоб наповнити шлунки стотисячної армії, шкір для наметів та панцирів, кісток та жил для луків. Першу велику війну се-кохландійці, як їх називали вже тоді, провели не з Імперією, а з Фургонниками верданно.

Мандрівні міста гинули одне за одним, бо кочівники мали кавалерію, а мешканці височини — ні.

Бо Фургонники не їздили кінно.

Ніколи.

Верданно вшановували Лааль Сіроволосу, Володарку Степів, у подобі камендеет — білосніжної кобили із золотою зірочкою на лобі. Вони мали легенду про свого першого володаря й про богиню, яка провела його Шляхом Безумства, направляючи його народ до землі обітованої. Відтак володар поклявся, що ані він, ані його нащадки ніколи не сядуть на кінські спини. Верданно все ж використовували коней — вони тягнули фургони, їх запрягали в бойові колісниці, а коли була потреба — тварини ходили під ярмом. Але кожен Фургонник, який опинявся на кінському хребті, незважаючи на обставини, за яких це відбувалося, миттєво виганявся з роду. Стара легенда творила основу їхньої духовності, пов’язувала роди й клани в народ, одночасно зв’язуючи їм руки.

Бо верданно кохали коней. Кохали їх шаленою, безумною любов’ю. Подейкували, що Фургонник радше дозволить своїм дітям померти з голоду, ніж його коні відчуватимуть скруту. Перебільшення, але незначне. Причому в своїх звичаях вони не були бездумними фанатиками. Із позбавленим побожності прагматизмом приймали те, що інші народи їздять кінно, тож робили все, аби полегшити коням життя, через що вважалися найкращими римарями в Степах. І ковалями. Елементи кінської збруї, які були створені в кузні Анд’еверса, поєднували в собі красу й практичність. Верданно були абсолютними майстрами у створенні такого товару. Зі схожим прагматизмом вони приймали й те, що під час війни можна ранити й вбивати коней ворога, але віддавати честь шляхетному супротивнику. Бувало й так, що після битви вони залишали трупи людей на поживу стерв’ятникам, а коням насипали височенні кургани.

Стара легенда перетворювала їх на піхотинців і колісничних, але не на кінноту.

Ось що призвело до їхньої поразки. Навчені в боях се-кохландійські армії перетинали шляхи великим караванам і зненацька нападали на них. Інколи їм щастило розбити міста в першому ж бою, але інколи караван нашорошувався верствою панцирних фургонів і перетворювався на табір-фортецю. Кочівники вчилися здобувати їх чарами та силою, тож дуже скоро жодне рухоме місто не могло почувати себе в безпеці. Битви щоразу ставали запеклішими, легкі колісниці верданно показували, на що вони здатні, бо їхні візниці недаремно вважалися найкращими в світі. Але колісниці не переможуть кавалерії, а надто такої, як се-кохландійська. Тож міста-каравани знищували одне за одним.

Найдовше трималося найбільше з них—Гав’лоод, Королівське Місто. Воно було утворене більш ніж десятьма тисячами фургонів, які були встановлені в потужний четверний мур і півроку відбивали атаки п’ятдесятитисячної армії кочівників. Чарівники верданно протидіяли жереб’ярам Батька Війни настільки плідно, що той врешті-решт заборонив своїм шаманам брати участь у боях, а бронзовошкірі войовники відбивали одну атаку за іншою. А тим часом всередині величезного фургонного міста паслися табуни. І це вони погубили захисників, які не змогли розлучитися зі своїми конями. Коли почалася облога, то під ніж пішли всі корови, воли та вівці. Але не коні. Трави всередині табору-фортеці було замало, і коли закінчилися запаси, а люди почали віддавати своїм тваринам власну їжу, останній володар верданно наказав розіп’яти ланцюг, що спинав фургони. Час великих караванів минув.

Дивовижно, але Батько Війни доволі лагідно поставився до переможених. Дозволив їм зберегти фургони, дозволив залишити частину табунів, дозволив навіть мандрувати Степами. Лише забрав дев’ять із кожних десяти штук скотини й вісім із десяти випещених коней. А ще наказав платити данину тим, що верданно вміли робити найкраще за все. Кінською збруєю. Бо ж для народу вершників добрі сідла й упряж були на вагу золота. Здавалося, що Фургонники втратили по війні менше, ніж більшість інших племен: вони надалі мали власні землі, фургони та частину табунів. Але більшість з їхніх коханих коней, які ніколи не знали на своїй спині сідла, тепер служили іншим панам. І це було раною, що ятрила їхні серця.

Кочівники досягнули війною з Фургонниками всього, чого хотіли. Захопили тисячі голів худоби й коней, а ще забезпечили собі безперервне постачання найкращого кінського обладунку на світі. А кінна армія, що готувалася до атаки на Меекхан, потребувала його в необмеженій кількості. Через кілька років після нападу на Літеранську височину величезні се-кохландійські армії ринули на захід, на Імперію, яка цього не очікувала.

Чотирма роками пізніше, після великої битви за Меекхан, Батько Війни втратив шістдесят тисяч войовників. Цей час знадобився меекханцям, щоби створити, озброїти й вишколити кінну армію, яка майже дорівнювала армії кочівників, а перевагу над ними мала в підтримці вмілої, мужньої та затятої піхоти. Напад на Імперію закінчився для се-кохландійців поразкою, якої вони не знали вже довгі роки, і призвів до вибуху повстання Фургонників.

Повстання було криваво й безжально придушене, бо знову виявилося, що під час битви колісниці не можуть зрівнятися з кіннотою, але верданно й надалі не бажали відмовлятися від своєї традиції. Та цього разу й мови не було про лагідне ставлення до повстанців. Кожне із захоплених міст-таборів безжально грабували, мешканців вирізали або гнали в неволю, на південний схід. Нарешті, коли поразка стала очевидною, гігантські каравани рушили в свою останню мандрівку на південний захід, аби, оминувши Олекади, шукати прихистку на території Імперії. Верданно й досі мають пісні та легенди про ту мандрівку, яку назвали Кривавим Маршем. Про каравани, що рухалися степом і були розтягнені в багатомильні колони шириною в двадцять фургонів, та про кочівників, які безперервно їх атакували. Про стріли, що свистіли в повітрі, про пожежі в травах, що були розведені, аби поглинути бунтівників, про битви чаклунів, під час яких повітря змушувало кипіти кров у жилах і випалювало очі в черепах.

Якби се-кохландійці мали таку ж армію, яка підкорювала землі верданно, то вдарили би нею на захід — то до прикордонної річки не дістався б жоден із караванів. Але цвіт армії кочівників тлів у землі далекого краю, й лише тому після мандрівки, що тривала двадцять п’ять днів, перша з великих колон дісталася Імперії. І тоді дві тисячі фургонів зупинилися біля широкого броду, бо на іншому його боці стояло тридцять тисяч меекханських солдатів.

Імперія не знала, що робити з цими людьми: чи зупинити їх на кордоні, чи взяти до себе. У першому випадку досить було почекати, поки кочівники закінчать історію, мало чим ризикуючи; кров утікачів тоді не заплямувала б землю Імперії. У другому випадку десятки — а може, й сотні тисяч — біженців осіли б на Сході, додаючи свої закони та звичаї до законів та звичаїв народів, які вже тут мешкали. А ситуація на цих теренах і без того залишалася напруженою.

Бо Схід був дивний. Дивний на тлі інших провінцій. Дикий, викривлений та варварський. У центральних провінціях, що лежали навколо Кременевих гір, на Півночі чи на Півдні, який був колискою Імперії, вже багато років як усе вляглося, а тому стало цивілізованим і спокійним. Нудним. Щоправда, десь там, у високих горах Великого хребта, досі тривали якісь битви й сутички. Час від часу кривавив і Південь, але це не було проблемою. Звичайна прикордонна шарпанина. Зате Схід нагадував діжку, в якій намішано сотню різних фарб, і раз у раз доливаються нові й нові кольори.

Так відбувалося, бо на відміну від Півночі, замкненої стіною гір, чи Півдня, обмеженого пустелями, Схід залишався відкритим. Роками крізь кордони туди-назад проходили різні племена й народи, приваблені достатком і безпекою, що їх обіцяли землі Імперії. Бо ця річка, умовно визначена кордоном, з тим самим успіхом могла текти в п’ятдесяти милях східніше чи західніше.