Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 29)
Ласкольник відреагував першим.
— Уперед! Чвал!
Вони рушили, підганяючи коней в останню розпачливу атаку. Сіра імла підіймалася вище, ширше розкладаючи руки. Рухалася в темпі галопуючого коня, і лише кілька ударів серця відділяло її від того, аби поглинути зайняті боєм хоругви. Повітря над нею іскрилося кришталиками льоду, земля мало не стогнала, коли її миттєво сковувало холодом. Це був би добрячий обмін: половина полку й кільканадцять чаарданів взамін на три а’кеери. А в хаосі, що виник тій під час тої різанини, жереб’яри могли втекти, оминаючи купу замерзлих на кригу тіл.
Кайлін машинально витягнула лук і наклала останню «голку» на тятиву. «Це не має сенсу», — промайнуло в її голові, — «ми не зуміємо, жодним чином не…».
Хвиля тепла вдарила у фланг похмурої стінки, пробила її та ринула на жереб’ярів. Кайлін бачила її як смуги повітря, що хвилювалося, залишаючи позаду пас спопелілих рослин. Жодного полум’я, жодного відкритого вогню, один лише жар. Хто? — озирнулася вона. Хто вдарив чарами?
Наступна хоругва випірнула з-за межі долини, а на її чолі нісся одинокий вершник. З його правої долоні, витягнутої перед собою, бив жар.
Утікачі розвернулися на місці, а стіна морозу, що сунула до хоругв, які дорізали Блискавок, розвіялася мало не на очах. Зате нова виросла навпроти хвилі гарячого повітря.
Зіткнення було коротким і брутальним: двоє струменів чарів, жар та мороз, вдарили один в одного, взаємно пожираючи самих себе. Вирвалися клуби пари, земля затремтіла, наче дві гігантські потвори зіткнулися в битві й одночасно переможено вмерли. І все. Але військовий маг осягнув свою мету, відтягуючи увагу жереб’яра від решти солдат.
Вторгнення в її розум було грубим, сильним і тваринним. Але вона мало не крикнула від радощів і навіть забула пустити стрілу.
Бердеф повернувся всім своїм напівдиким єством. І відразу настало з’єднання, від якого в неї закрутилося в голові. Вона заплющила очі.
«Хай тобі лихо, кудлатий дурню», — вилаялася подумки, — «хочеш, аби я впала з коня?».
Кайлін обступили картинки споминів. Нелюдські. В них домінували сірі барви й кольорові запахи. Степи. Чужа присутність. Зацікавлення. Заінтригованість. Відкриття. Недовіра. Страх. Біль. Гнів. І, нарешті, холодна, як чари, що їх недавно переслідували, ненависть.
Це вперше, коли Бердеф передавав їй настільки виразні й складні відчуття.
Чарівники, які тікали, прямували до єдиної шпари, яка залишилася — поміж чаарданом Ласкольника та хоругвою, що намагалася вийти їм напереріз із іншого боку. Стріли й далі сипалися на них так само густо, але все одно безрезультатно. Тепер вона бачила, чому так відбувалося. Їх не захищали звичайні чари. Це не було щось на кшталт сконцентрованої Сили, якою користалися маги Імперії і яка — залежно від аспекту — могла відбивати, сповільнювати чи змінювати напрямок польоту стріл.
Над загоном жереб’ярів з’являлися духи.
Духи, що були прикуті чорними напівпрозорими ланцюгами до пояса одного з чаклунів. Було їх… шість, вісім… десять. Вона бачила трьох степових вовків, оленя, двох псів, молодого коня, щось, що мало бути духом невеликого ведмедя і… двох людей. Чоловіка й жінку. І ці духи відбивали стріли. Відбивали й стікали кров’ю. Кожного разу, коли їх прошивала стріла, аби змінивши напрямок, безвольно впасти десь збоку, духи шарпалися на прив’язі, ніби зброя завдавала їм справжніх ран. З місць, куди били стріли, витікали темні масні смуги, що на мить повисали в повітрі, аби потім стекти вниз та зміцнити ланцюги, що поєднували духів із ременем. Чим частіше влучали в духів, тим міцнішими й жорсткішими ставали їхні пута.
З’явилися спомини. Ніч, зорі — яскраві крапельки без запаху, слід зайця, який пробігав поблизу ввечері, і запах степового лиса, що супроводжував його. Хвилинне бажання перевірити, чи наповнив кузен свій шлунок. І — ЦЕ. Чорний ланцюг, який вилітає з темряви, б’ючи прямо в груди. Прошиває наскрізь крижаним і водночас гарячим коренем, який проростає в ньому, заповнює все тіло, дотягується до кожної кінцівки. І знагла він вже не є собою. Встає, хоча не хоче. Йде, хоча не хоче. А потім він божеволіє. Шарпається, гризе ланцюга, і хоча відчуває в пащі справжнє холодне залізо, ланки врешті піддаються. Він перекидається, крутиться, гризе сильніше, холодне коріння ламається. Ось він отримує владу над задніми лапами, а потім ламаються наступні ланки, і він встає, погойдується, гарчить. Стискає ікла так, що яскраве світло вибухає в нього під черепом.
Ланцюг рветься.
Усе це тривало коротше за мить. Зараз це вже спомини, що виглядали так, ніби це Кайлін кралася по нічному степу й гризла примарний ланцюг. І спомини наступних трьох днів і ночей, які Бердеф провів у степу, чекаючи на можливість нападу. Полював на того чаклуна. Вона ніколи б не подумала, що пес може когось настільки сильно ненавидіти, і водночас сама відчувала ту природну, звірячу лють. З’єднання несло із собою такі дари, хоча інколи вона замислювалася, скільки тут залежить від волі Бердефа. І які з її споминів стають частиною його пам’яті.
Цієї короткої миті незначного сповільнення, коли вона перестала підганяти коня, вистачило, аби випасти зі строю й опинитися в двадцяти ярдах від інших. Чаардан досі гнав, намагаючись замкнути шпарину, яку видивилися кочівники. Знищення кількох а’кеерів не буде мати жодного значення, якщо принаймні двоє жереб’ярів вислизнуть із пастки. Лови досі тривали.
Але тепер вона знала. Один із них був справжнім
Її наповнила холодна, дика й люта ненависть. Емоції Бердефа.
Вона їх стлумила, нав’язавши йому свою волю. Тактика пса, який хотів кинутися в напад, гризучи й стрибаючи в горянку, була не найкращою. У цій битві головною мала бути вона.
Чаардан опинився на відстані пострілу. Вона дивилася, як стріли перехоплюють духи, як ті сповільнюються й падають на землю, не завдаючи нікому шкоди. За кожним разом ланцюги ставали дедалі товстішими.
У неї залишилося тільки шість «шил» та одна «голка».
Кайлін нахилилася до кінського вуха:
— Ну, Торине, дай мені все, на що ти здатен, старий.
Вона спрямувала його трохи ліворуч, не намагаючись наздогнати решту, і дико почвалала вперед. Торин міг так бігти ще кілька хвилин, перш ніж впаде на землю. Але видавав усе, як вона й просила, бо вони їздили разом вже три роки й ніколи не втрачали взаємної довіри.
Вона опинилася в тій шпарині, куди намагався вміститися загін утікачів. Скоріше відчула, ніж побачила, як дехто намагається повторити її маневр, але свисток Ласкольника осадив усіх на місці. Якщо чаардан розтягнув би стрій, ці двадцятеро се-кохландійців розірвали б його лінію та понеслися б у степ. Поміж кочівниками й шляхом втечі опинилася тільки самотня дівчина.
Вона зупинила коня, коли суперники були в двохста ярдах перед нею. П’ять «шил» та одна «голка».
Випустила першу стрілу, другу й третю, розуміючи, що дистанція трохи завелика для «шил». Долетіти вони долетять, але важкі стріли тоді вже матимуть надто малу швидкість, аби зробити хоча б щось. Але в одному вона була впевненою. Той жереб’яр мав би бути богом лучників, аби зрозуміти, які саме стріли летять у нього.
Дух оленя вистрибнув і відбив стріли, що надлітали. Лише він. Решта з боків і ззаду досі захищала втікачів від залпів. Вона бачила, як він стрибає — гордовитий та красивий навіть після смерті, і серце дівчини кривавило, коли бачила темні смуги, які стріли виривали з його тіла.
Жоден кочівник не потягнувся за луком, щоби послати стрілу їй. Навіщо? За кілька ударів серця вони стопчуть її й полетять собі далі.
Вони використала останнє «шило» та потягнулася за «голкою». Її широкий плаский наконечник можна було використовувати як бритву. Кайлін натягнула лук, вирівняла дихання. Виразно бачила кожне обличчя, але сконцентрувалася лише на одному. Його власник тримав духів на прив’язі.
З’єднання раптом зникло так само швидко, як і з’явилося. Бердеф кинув її вдруге.
Так, як вона йому й наказала.
М’яко, майже делікатно, вона відпустила тятиву.
«Голка» була швидкою. Значно швидшою за «шило» — саме такою її й робили. Легке держалко та м’яке пір’я мали забезпечити їй швидкість та відстань льоту. Вона полетіла пласко назустріч обличчю жереб’яра, і здавалося, що нічого не встигне її випередити.
Але дух оленя був швидшим. Він виріс поміж чаклуном і стрілою, схиливши красиву рогату голову в жесті, достойному князя будь-якої пущі. Підставив груди.
Сіра смуга скочила з трави й повисла на його горлянці. Бердеф колись ходив із її батьком на полювання, і такі речі не забуваються. Пес стягнув оленя вниз не більше, ніж на дві стопи, але й цього було достатньо.
Стріла пролетіла вже порожнім простором, і перш ніж жереб’яр встиг прикликати наступного духа, вдарила його в горлянку.
Ланцюги порвалися, вона почула той звук, що бринів, наче скляне дзеленьчання, й духи розлетілися навсібіч.
Втікачі вже були в п’ятдесяти ярдах перед нею.