Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 110)
Щось схопило його за волосся, шарпнуло вгору, витягло на поверхню. Перш ніж він встиг крикнути, його силою втягнуло до човна. Потім він отримав потужний удар у сонячне сплетіння, захлинувся повітрям, захарчав і зблював на дошки.
— Якщо хочеш померти, хлопче, — почулося з відстані багатьох миль, — зроби мені ласку, не брудни річку. Крім того, ти міг випадково знищити місто, а я, незважаючи ні на що, його люблю.
Воно майже таке саме цікаве, як попереднє.
Злодій впізнав голос, хоча пригадування імені потребувало зусилля. Явиндер. Сьогодні він із ним бився. Сьогодні або сто років тому. Яке це мало значення? Було схоже на те, що йому не пощастило, тож поки не помиратиме.
— Смерть. Цікава штука. Якби ж ти знав, що це насправді значить, то не поспішав би до неї. Дихай. Поволі, бо знову обблюєш мого човна. І не розраховуй на милосердя. Потім вичистиш його. Ретельно.
Плюхнули весла, вони рушили. У бік молу. Альтсін лежав на оббльованих дошках і не міг ворухнутися. Цієї миті йому було байдуже.
Дівчина озвалася першою.
— Хто ти? Так легко мене відштовхнув… Ах, це ти… Ми вже одного разу зустрічалися, пам’ятаєш?
Вона говорила спокійно і з усмішкою, що таїлася в її голосі.
Мала акцент когось із міста, когось із набережних дільниць, дочки капітана корабля або купця середньої заможності. Якби заговорила з ним на вулиці, то він би щось буркнув у відповідь і пішов би собі далі, настільки звичним був цей акцент. Міський.
— Я ніколи тебе не зустрічав, — Явиндер зупинив човен у кількох ярдах біля молу.
— Справді?
— Так. Але я вже знаю, чого ти хочеш у моєму місті. Їдь звідси.
До світанку.
— Чому б це? — у питанні крилося кокетливе тріпотіння вій. — Адже я допомогла тобі прибратися. Знаєш, що може статися? За кілька років він вкраде в тебе і місто, і людей. Дай мені його. Закінчимо це тут і зараз.
— Ні.
— А може, я повинна взяти його сама?..
Злодій застогнав, наче хтось вилив на нього глечик киплячої олії поміж лопатки. Сила? У порівнянні з чарами міських магів і жерців, це було наче шторм проти пускання вітрів. Він зціпив зуби.
Зникло. Потроху, наче хвиля, що відступає під час відпливу. Форкання ясновидця забриніло, наче форкання веселої видри.
— Ти насправді хочеш встати проти мене? Тут? У гирлі річки?
Коли ти на молі, майже посередині її нурту?
Шум води, потріскування дошок, здивований крик. Кашель і спльовування.
— Твій товариш не вміє плавати. Я маю його забрати? Тоді тобі полегшає чи стане важче? А ти? Чи станеш битися за нього з усіх сил? Ризикуючи власним… існуванням?
Голос Явиндера змінився. Тепер він доносився звідусіль. Здавалося, що шепотіла вся річка.
Злодій звівся і, не дивлячись на ясновидця, перехилився за борт і обмив обличчя. Потім прополоскав рота, хоча здавалося, що — принаймні сьогодні — з нього має бути досить цієї води.
Двоє прибульців надалі стояли на молі. На тому, що від нього залишилося. Палі перекривилися, більшість дошок зникла. Обидва були мокрими, а вбивця знову тримав мечі в руках. Було щось жалісливо-безсильне в цьому жесті.
— Тож як? — річка шепотіла навколо, а Альтсін поставив би власну голову на те, що ясновидець навіть не намагається відкривати рота. — Ти насправді хочеш за нього битися?
— Якщо так, — відповіла вона, — помре чимало людей.
— Авжеж. Тому я й питаю. Насправді хочеш?
Тиша.
— Розумію.
Злодій торкнувся Явиндера, а коли той озирнувся на нього, його очі мали колір річки після весняної повені.
— Ні, — Альтсін похитав головою, — не таким чином. Ти не втопиш його як кошеня.
— Чому ж?
— Бо він на це не заслужив.
— Якби він мав шанс, то вбив би тебе, наче скаженого пса.
— Може. Але в бою. Віч-на-віч, — злодій кахикнув. — Є пара людей у цьому місті, яких я й сам охоче втопив би. Вранці дам тобі список. Але йому сьогодні — пробач.
Тиша. А потім шум. Струмок, який несеться гірською ущелиною, річка, що звивається освітленою галявиною, малий водоспад, над яким встає веселка. Радість. Річка сміялася.
— Лише ти, — відізвався за мить ясновидець. — Ніхто інший, крім тебе, не може мене так розвеселити. Він іще не знає, яке має щастя, що натрапив на тебе. Може, чогось навчиться.
Старець озирнувся на мол. — Ви маєте поїхати з міста до світанку. Якщо ні — я прийду по вас. Розумієш, моя дорогенька?
— Розумію. І запам’ятаю, Явердосоме.
— Добре. Ну хлопче, хапайся за весла. Попливемо додому.
До світанку вони сиділи в хаті ясновидця й пили. Щоб зігріти кістки, як пояснив Явиндер. Звідкись витягнув малу, глиняну пляшку, наповнену темним, із запахом ялівцю й диму з вогнища, трунком, розпалив вогонь посеред хати, а коли від того залишився лише гарячий попіл, вигріб у ньому ямку й сунув начиння всередину. За чверть години налив до двох кубків.
— Одним ковтком, — зажадав.
Альтсін прикрив очі й випив теплу рідину. Смакувало так паскудно, як він і сподівався, але якимось дивом його шлунок не відреагував на це блюванням.
— Що воно?
— Наливка з кількох зіль. Сьогодні вже мало хто вміє її робити, і мабуть, ніхто не відає, як її пити.
— Окрім тебе.
— Окрім мене. Що сталося в дільниці?
— Різанина.
— Цетрон живий. Збирає людей. Я відіслав до нього посланця, щоб він заспокоївся. Граф відступив, а з його Праведних не вижив ніхто. Ліга перемогла. Поки що.
— Він послухає?
— Так. Якщо хоче залишитися в цьому місті.
Вони сиділи просто на землі, розділені лише попелом і пляшкою, яка в ньому стирчала. „Або ж, якщо хочете, поєднані ними“, — подумалося злодію. — „Немає сенсу тягнути з цим“.
— Хто ти?
— Річка.
— Ельгаран? А хіба ти не маєш бути більшим, мокрішим і смердіти намулом? 1 хіба вона не назвала тебе інакше?
Посмішка ясновидця сховалася в тінях.
— Колись, перш ніж інші прибули до нас, річка плинула за сотні миль звідси. Її гирло було ген там, на південь від міста. Вона давала життя великій рівнині, широко розливалася, наводнюючи тисячі миль, приносячи життєдайний намул, даруючи людям врожай і надію на добре завтра. Ти дивуєшся, що вона дочекалася шанувальників? Що їй приносили жертви? У добрі роки — із вдячністю, у погані — щоб погамувати її гнів. У її гирлі, де схрещувалися торговельні шляхи всього світу, були збудовані сто храмів, які ніколи не стояли порожніми.
— Твої?
— Ні. Того, ким я тоді був. Тоді мене називали Яверд’осоме, Добра Річка. А потім надійшли вони. Небажані. Принесли свою Силу, свої закони та своє бачення світу. Коли спалахнула війна, я до неї не приєднався. Не хотів складати життя власного народу на олтар чужого марнотратства. І мене поранили. Підступно, в тому місці, яке я не міг захистити. Дика богиня витягнула з глибини гори, щоб прикрити відступ своєї армії, а мене відтяло від джерела. Буквально. Я конав, звиваючись всією рівниною, розливаючись багнистими ставками та висихаючи під промінням безжального сонця. Протягом одного дня я зрозумів, що моя сила виявилася ілюзорною. Мене було шестеро, коли з помираючого міста, сповненого переляканими людьми, я відправився на північ, шукаючи річку. Дістався сюди один. Решта не дали ради.
— Авендері. Ти — авендері бога, який уже навіть не має імені. І шанувальників.