Колись…
Колись вона минала б міста й села, де мешкало десь з пів мільйона людей.
Сьогодні лише їхні кістки біліють на полях тисячі битв.
А кінця війни не видно.
А він, на честь тих, хто загинув, мусить зламати тих, хто більше не бажає битися…
* * *
— Вони прекрасні.
Сонце ховається за лінією гір, підсвічуючи низькі хмари багрянцем старого вина. Немає вітру, який холодив би шкіру, але під вечір температура нарешті знижується. Спека останніх днів дається взнаки.
Якщо вона не спаде, доведеться прокопувати нові канали й відводити кілька струменів у напрямку полів на південних схилах. Інакше виноградник усохне.
— Кажу, вони прекрасні, — голос поряд спокійний, але в ньому можна відчути роздратування. — Достойні, мудрі, повні гідності. Шляхетні. Поклонилися Володарю як справжньому богу.
— І тому вони мудрі?
„Тварини, — думає він. — Треба забрати тварин із лук під лісом“. Вівці та кози ще дають собі раду, але для корів там замало води. Ставочок зменшився майже вполовину й починає підозріло смердіти. Ще трохи й тварини почнуть хворіти.
І треба поглибити криницю. Уже двічі в цьому році на дні відкривався намул.
— Ні. Але їхні вміння… незвичайні. Вони не користуються звичайною Силою, бо навколо них немає й сліду її. А втім вони вміють робити речі, які дивують.
Голос все ще тихий. Він відчуває в ньому… напругу.
Завтра треба буде зібрати людей та оглянути дамбу на Абейні. Річку уярмили кілька років тому, створивши озерце, яке давало на їхні столи свіжу рибу, але низький рівень води відкрив кілька тріщин у верхній частині дамби. Коли прийдуть осінні грози — краще зробити так, щоби все це не розпалося.
І діти… хтось знову бачив, як ця банда плюскалася в затоці. Треба їм надавати запотиличників. Береги там зробилися багнисті й небезпечні. Хтось може потонути. А здавалося, що його трійця в міру розсудлива.
— Це справа Володаря та його слуг, — відповідає він нарешті. — Я йому довіряю.
Прокляття, байдужішим тоном не можна було цього сказати. Ніби кожне слово на місці, і послідовність така як треба, але насправді він наблизився до межі блюзнірства. — І Він про це знає. Тому, аби виправдати твою довіру, він вирішив знову зійти до свого народу.
Світ тріскається й розпадається зі звуком мільйона скляних крихт, які падають на кам’яну підлогу. Прихід. Безумство Обіймів. Воля, яка нагинає, ламає й давить, перетворюючи кожного чоловіка, жінку й дитину на інструмент.
Він розвертається й дивиться на чоловіка, який сидить поряд. Малюнки, що вкривають його тіло, мали бути лише оздобами. Мали лише нагадувати. Створювати можливість. Начиння повинні залишатися порожніми, а боги повинні мандрувати своїми царствами, задовольняючись молитвами та жертвами від смертних. Тепер спека, виноградники, тварини й дамба не мають ані найменшого значення. Коли бог накаже, всі кинуть долини й підуть, куди їх пожене його примха. Воля — це ілюзія.
— Коли? — запитує він нарешті.
— Ох, — посмішка старшого брата була мов кам’яна стріла, увіткнута в око. — Він уже тут.
І в глибині його очей він бачить Безсмертного.
* * *
Болить. Пече. Рве. Горить. Він уже знає всі відтінки страждання, які можна завдати тілу. Деякі барвники — отруйні. Мають вбити нерви, позбавити шкіру чутливості, перетворити її на мертвий, непроникний для болю панцир. Дехто з тих, кого піддали Означенню, не переживає татуювання, інші впадають у божевілля, треті втрачають кінцівки, коли починається зараження.
Він терпить оздоблення тіла так само добре, як і брат. Навіть не кричить часто.
Через біль він не зумів би заснути без відварів із трав, які притуплюють відчуття й гасять розум.
Він потребує їх.
Коли він востаннє бачив Онуве’е, та йшла у першій шерензі лучників. Зрізала волосся, а шрами від опіків, під якими зникло її ластовиння, вже не здавалися такими страшними.
Вона не захотіла допомоги цілителів, які могли б прибрати ті шрами.
Не хотіла Дотику Володаря, хоча його брат склав ту пропозицію від щирого серця.
У кожній битві вона вставала у першій шерензі, а біля її пояса колисався шматочок звугленого дерева.
Те, що залишилося від її хати.
Його обрав Володар. Потребував начинь, бо полум’я війни розпалювалося, пожираючи все та всіх.
Брат дуже добре переніс вплітання у Вузол, тож і він повинен був дати собі раду.
Він дякував Йому за це, особливо за відвари із зіль, які притупляли відчуття.
Він не мав досить сил, аби зійти на саме дно долини та обшукати згарище.
* * *
Він лежить і не може дихати, наче йому на груди сів гігант. Нарешті закашлюється і раптом чує їх. Інші Безсмертні. Наближаються поволі, по одному.
„Ти надто сильно загубився на цій війні, Войовнику“.
„Для тебе вже немає іншого шляху“.
„Деякі можуть залишитися, але не ти“.
„Ми їх не втримаємо. Не без бар’єра“.
„Усунемо тебе поза нього“.
„Світ заслужив на шанс“.
* * *
Він просинається, коли відчуває її присутність. Це лише далеке відлуння, але він розпізнав би її всюди.
„Кораблі Мандрівників покидають східне узбережжя. Ми захопили два. Палають“.
Разом зі словами надходять картини. Високий, в сто стоп, борт. Щогли, як ліс, каштель, мов замок, що присів на горі. Все в багрянці, пронизаному золотом. І майже немає диму, що говорить про те, що було зламано захисні бар’єри гігантського корабля, а пожежа своїм джерелом має Силу.
„Куди вони попливли?“
„Невідомо. Відійшли поза світ“.
Вона усміхається. Мандрівники ще не становили надто великої загрози, рідко заходили вглиб суші, але вже кільканадцять років панували на всіх морських шляхах сходу. Тепер, нарешті, можна буде перекидати війська кораблями вздовж узбережжя. Можна буде вдарити по Країні Імли з моря, повернути втрачені землі. Але тепер… на нього чекали перемовини. Запрошення було дивним і таємничим. За мить він вирішив поки не говорити про це.
„Я радий. Щось іще?“, — запитує він, бо чує, що йдеться не лише про Мандрівників.
„Так. Я вагітна“.
* * *
Убийте їх.
Він вже не говорить задовго. Не хоче, не мусить говорити. Вказує ціль і концентрується на Волі, а його загони йдуть туди, куди він хоче, і вбивають. Падають міста, які не бажають йому поклонитися, зникають поселення чужинців, навіть тих, які ніколи не билися проти нього. Він рівняє із землею села, окремі хати й землянки.
Все.
Його гнів і біль, наче жар, що тліє під шаром попелу. Цей жар уже передався Спису Гніву та Поцілунку Спокою, які підтримують його в цьому поході. У цьому світі не повинно залишитися нічого, крім згарищ.
А здавалося, що їх вже ніщо не поєднає…
Лааль, Ґаллеі, Кан’на й кілька інших безперервно відсилають до нього посланців. Він вбиває їх без хвилі вагання. Він уже достатньо бачив на тому клятому полі бою… Тож простежить, аби тепер увесь світ став таким місцем.
Нехай його наповнить кров і круки, що влаштовують учту на трупах.
Увесь час він має нав’язувати своїм людям Волю.
Інакше жоден наказ не був би виконаний як належить…
