Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 104)
Альтсін зігнувся навпіл і почав блювати.
Він вижив.
Проплив Річкою Сліз. Був врятований. Ельгаран дарувала йому життя.
Зустрів Явиндера, як той і обіцяв, за містом, на кордоні солоних мокряків. Ясновидець сидів на спорохнілій колоді під купою кволих деревець і, схоже, чекав на нього, вдивляючись у поверхню невеличкої баюри.
Альтсін встиг перевдягтися, забрати з найманої кімнати зброю та речі.
— Ти вижив, — бурчання старця було ледве чутним.
— Я вижив. Річка… — злодій завагався. — Вона має душу, так?
— Кожна річ на світі має свого духа. Ця колода, на якій я сиджу, також. А коли вона розпадеться — її дух стане частиною духів комах, рослин і грибів. Це правда, яку знають відьми, дикі чарівники й шамани. Правда, яку меекханські маги, що стоять на чолі шкіл аспектованої магії, та вищі жерці, що керують душами із золочених тронів, хотіли б викреслити з обличчя світу. Висновки, які можна отримати з цього знання, лякають їх до глибини душі.
— Не духа. Душу.
— Так. Вона має душу, — ясновидець не відводив погляду від баюра, а його зморшкувате обличчя скривилося в короткій посмішці. — Бачиш. Вона знову здригнулася.
Поверхнею калабані — заглиблення в землі сягало ледве кілька ярдів завширшки — пішли ліниві кола.
Явиндер нарешті глянув на нього. Білі очі зміряли його знизу вгору.
— Йдеш на війну?
— Це аж так помітно?
— Якщо знати, як дивитися… — порух плечима був надто вимовним.
Альтсін втупив погляд у воду.
— Знову ворухнулося, — відізвався нарешті, щоб перервати тишу, яка встановилася. — Що воно? Риба?
— Жаба. Остання в цьому місці. Помирає. Не хоче помирати, але їй вже нічого їсти. Тож уже багато днів конає з голоду.
— Цікавезно.
— Ні. Страхітливо. Вона біля самого краю, ця ікра. На щастя для наступного покоління, вона вкрита отруйним слизом. Тисячі малих пуголовків. Чекають із вилупленням, аж доки стара жаба не помре, бо в іншому випадку почала б їх жерти. Щойно вона сконає — почнеться. Вилуплення. Пуголовки наповнять баюру, живитимуться старими водоростями з її дна. І зростатимуть. Якогось дня почнуть змінюватися на жаб і зрозуміють, що водоростей їм вже не вистачає. Будуть голодувати. А потім почнуть жерти одне одного. Полюватимуть на своїх поміж камінням й продовжуватимуть зростати. А коли нажеруться — почнуть злягатися. І відкладати ікру. Й далі продовжувати полювати. І їх буде все менше, аж доки не залишиться одна, яка хоч і заморена, але не сконає з голоду. А потім знову вилупляться пуголовки.
— Цікавезно, як я й казав. А тепер розкажи мені про цю чудову дику травичку, яка росте навколо.
Вираз обличчя ясновидця не змінився.
— Навіщо ти, власне, прийшов?
— Коли я був у воді, вчеплений у твоє весло, обіцяв собі, що якщо виживу, то знайду тебе й випущу тельбухи. А потім… я бачив свої сни й видіння. Вона, Ельгаран, витягнула їх з моєї голови… Проте… це не має сенсу.
— Усе має сенс, Альтсіне. Хоча інколи цей сенс може не сподобатися нам.
— А інколи може нас убити? Перетворити на нищівне чудовисько, яке прагне смерті всьому живому?
— Стається й таке.
Альтсін завагався, потім присів на колоді поряд із ясновидцем.
— Річка… Спогади, яка вона відкрила… Я не знаю, що саме вони значать. Авендері? Це спомини когось із божих начинь? І… самого бога?
— Може бути, Альтсіне, може бути.
— Що зі мною коїться? Чим є те, що сидить у моїй голові?
Ясновидець дивно засміявся.
Підняв жменьку камінчиків, зважив їх у руці, а потім кинув догори над баюрою. І стрибнув, наче виштовхнутий пружиною.
Раптом у долонях старця з’явилася сокира, дивна зброя з лезом, що виблискувало золотим півколом, із держаком в чотири стопи. Альтсін не встиг здивуватися, а Явиндер уже висів над ним, простягнувшись у повітрі, а сокира описувала коло. Ухил!
Він зійшов уліво, легко балансуючи на напівзігнутих ногах. Обидва кинджали вже були в руках, але було відчуття, що цього замало, що руки повинні тримати іншу, важчу зброю. Він прийняв лезо сокири на ґарду кинджала, змінив напрямок удару, другою рукою вдарив уперед, але ясновидець був задалеко, зброя надавала йому великої переваги. Вони відстрибнули один від одного. І знову зійшлися. Сокира Явиндера тяла повітря, перетворюючись на золоту смугу. Зійти. Уперед. Ближче!
Альтсін ударив ліктем в обличчя ясновидця з такою силою, що біль відізвався аж у плечі, кинув кинджали, схопив старого за руки й притягнув до себе. Копнув коліном в черево, додав ударом голови, вони покотилися камінням. Раптом він опинився згори, притискаючи шию Явиндера держаком своєї сокири. Натиснув міцніше, навалився всім тілом. Ну! Гинь!
Він шарпнувся, підірвався із землі, все ще стискаючи руки на вирваній у ясновидця зброї. На мить, меншу ніж удар серця, видіння сокири, яка розрубує безвладного Явиндера на шматочки, цілковито заволоділо ним. Бойовий шал мав присмак холодної, кришталево чистої води на губах мандрівника, що загубився посеред пустелі й голодував уже багато днів. Спокушав: „Занурся в мене. Наповнись. Давай!“.
Ні!
Із диким криком він відкинув зброю далеко від себе. Нахилився й схопив старого за вбрання.
— Чому? — видихнув тому в обличчя.
Посмішка на закривавлених губах виглядала майже чуттєвою.
— Слухай.
Камінчики, що падають на берег і поверхню води. Альтсін завмер. Скільки часу минуло з тієї миті, як Явиндер підкинув їх у повітря?
— Я мав упевнитися, — старець говорив невиразно, губи його починали напухати. — О Володарко. Кров. Моя власна. Знаєш, скільки часу я не відчував присмаку власної крові? І зуб… Прокляття, в мене зуб хитається.
Здавалося, він був у захваті. І водночас був переляканий.
— Хто б міг подумати, що вдасться? Казали, що таке неможливо, — зареготав він, бризкаючи крапельками червені. — Один шанс на мільйон? На сто мільйонів? Не повертайся до міста, хлопче. Тікай. Якомога далі від Храму Реаґвира й Меча. Зараз, невідкладно. Розвернися праворуч і йди на південь. У п’яти милях звідси є рибальське селище. Найми або вкради там човен й пливи собі. До несбордійців або вгору по річці, до Меекхану. Зміни вигляд, акцент, одяг. Заховайся в спокійному місці, де не буде оказій для бійок. Може, тоді ти проживеш іще якийсь час.
— Що коїться?
— Неважливо. Ти не можеш нічого змінити. Не повертайся до міста, ти їм не допоможеш.
— Кому?
— Цетрону. Та іншим. Граф знає, що ніколи не отримає влади в прибережних дільницях, якщо не знищить Ліги Капелюха. Він хотів зібрати більше інформації, краще приготуватися, але… ці твої спомини… наробили галасу… Терліх відчув, що з’явився хтось іще, тож вирішив вдарити відразу. Ввечері він відішле до порту все, що має. Усіх Праведних, більшість сторожі й найманих чарівників. Хоча насправді справа не в Товстому, а в тобі. Терліх наказав їм знайти того, хто вбив його Праведного, і в чиїй голові палають такі спомини. Тож утікай.
Альтсін відпустив старця, звівся та знайшов свої кинджали. Ясновидець уважно дивився на нього.
— Якщо повернешся — я тобі не допоможу, — сказав. — І ти, швидше за все, загинеш.
Злодій проігнорував його, засунув зброю в піхви, обтрусив вбрання і швидким кроком рушив у бік міста.
До Понкее-Лаа він дістався, коли вже запали сутінки. Сонце сховалося за виднокраєм, брами вздовж лінії мурів клацали засувами. Цієї пори року швидко темніло.
Коли він увійшов до набережних дільниць, зрозумів, що вже було надто пізно, щоб когось попереджати.
Сьогодні ліхтарники не вийшли на роботу.
Олійні ліхтарі, найчастіше наповнені тюленячим або китовим жиром, розміщувалися на відстані в кільканадцять ярдів один від одного. Давали саме стільки світла, щоб у сутінках не наштовхуватися на стіни, і багато років були гордістю міста, а цех ліхтарників сприймав свої обов’язки майже із релігійною завзятістю. Його члени, вдягнені у важкі шкіряні плащі, кружляли нічними вулицями, перевіряючи рівень олії, обрізаючи ґноти й чистячи абажури на ліхтарях. Для більшості мешканців вони були такі ж непомітні й пов’язані з містом, як і морський вітер.
Але не сьогодні, не в цих дільницях.
У Понкее-Лаа було небагато сил, які могли б змусити ліхтарників залишити в темряві якусь вулицю.
Альтсін відчував під шкірою майже тремтіння насолоди. Бій. Двобої в темряві. Плани, тактики й підступи, кров на бруківці та відчуття тріумфу. Мимоволі вишкірив зуби.
Примружив очі й кілька разів глибоко вдихнув, вириваючись із полону шалених думок і емоцій. Якщо ясновидець мав рацію, якщо тут знаходилися Праведні, ці пришелепкуваті сучі діти, то будь-яка фронтальна атака була б самогубством.
Прокляття. Вже сам вхід у дільницю був самогубством. З таким самим успіхом можна було б сісти на гаряче вугілля й очікувати, що це вилікує від головного болю.