Роберт Уэйт – Дивовижна історія Мері Стенз (страница 9)
Еміль був більше хімік, аніж комерсант, і, перейнявши після смерті дружини всі справи фірми на себе, неухильно здійснював усталені за її життя засади. Косметичні вироби з маркою “Черіл” почали здобувати визнання в компетентних колах. Він і далі витрачав величезні кошти на гучні рекламні кампанії, і з часом фірма придбала велику новітню фабрику в Стенморі й відкрила фешенебельну торговельну контору на Парк-лейн у Лондоні.
Сьогодні Еміль Фасберже — великий ділок з квітучою зовнішністю, власник двох пишних вілл і розкішної квартири в Мейфері, а також трьох автомобілів найдорожчих у світі марок. Як видно, він не забув, що завдячує своїм успіхом проникливості й здоровому глузду Черіл, і тому, порядкуючи справами фірми, й тепер воліє спиратися на жінок. Його політика проста й досить логічна: жінки найкраще знають, що потрібно жінкам. Відповідно до цього на чолі всіх відділів його фірми стоять жінки, причому привабливі, сама зовнішність яких є чудовою рекламою продукції фірми. Еміль знайшов ключ до успіху в комерції: коли хочеш мати великі гроші, нехай їх роблять для тебе жінки…”
“Ні, не те! — подумав Дарк, витягаючи з машинки черговий аркуш. — Це можна витлумачити як обмову, до того ж забагато всіляких деталей. Хоч головну лінію взято правильно. Треба ущільнити матеріал, подати його стисліше, лаконічніше, а загалом, як попередній начерк, — годиться. Втім, головне ще попереду: розповідь про дівчину — живу рекламу “Врододію” і про те, як усе робитимуть. Будемо сподіватися, що нею стане Мері Стенз…”
І, наче у відповідь на його думки, раптом розлігся телефонний дзвінок. Дарк зняв трубку.
— Це міс Стенз, — почувся знайомий голос. — Сьогодні вранці я була на розмові й медичному огляді.
— Ви дістали роботу? — спитав він.
— Ще не знаю, містере Дарк. Мене повідомлять.
— А лікар?.. Ви довідались, як його звуть?
— Так. Доктор Престон. Я не мала змоги про нього дізнатись, але можу описати його. На ньому були великі рогові окуляри, волосся…
— Потім, потім, — перепинив її Дарк. — Звідки ви дзвоните?
— З автомата в метро “Саут-Кенсінгтон”.
— А я живу в Найтсбріджі, це за кілька хвилин звідти. Ви б могли заглянути зараз до мене?
— Чому ж ні?.. Звісно…
— От і добре. Ловіть таксі й мерщій сюди, тоді й розкажете все до ладу. Я дам вам адресу. Маєте під рукою олівець і папір?
— Так, містере Дарк. Будь ласка, почекайте хвилиночку.
Запала довга мовчанка, і Дарк уявив собі, як дівчина нишпорить у сумочці. Нарешті вона озвалась:
— Я слухаю, містере Дарк.
Він назвав їй адресу і поклав трубку. Тоді пішов до невеликої шафки з пляшками, що стояла в кутку кімнати, й налив собі иерозведеного віскі.
— Славна дівчинка, — пробурмотів сам до себе, думаючи про Мері Стенз.
Він знав, інстинктивно відчував, що приголомшлива сенсація вже майже у нього в руках і що він завдячує нею цій дівчині. Та, власне, вона і є тією сенсацією, а все решта не таке важливе.
Звісно, якщо тільки вона дістане ту роботу…
На ній усе ще була та сама незграбна сукня з голубої матерії, схожої на мішковину. Обличчя, не прикрашене косметикою, видавалося ще буденнішим і невиразнішим, ніж звичайно, хоч на ньому й проглядав тихий смуток, що збудив у Даркові бажання легенько поплескати її по плечу й сказати кілька підбадьорливих слів; але він цього не зробив.
Він присунув стільця, і дівчина сіла.
— Вип’єте чогось? — спитав він. Вона якусь хвилю вагалась.
— Хіба трохи хересу, якщо у вас є…
Він скрушно похитав головою.
— Даруйте. Іншим разом неодмінно буде. Але ось є джин, віскі, бренді й такі речі, як содова вода, тонізуючий напій, пиво.
— Трохи джину, коли ваша ласка, — шанобливо мовила Мері. — Якщо можна, з тонізуючим напоєм.
Дарк налив їй джину, а собі віскі. Вони цокнулися.
— За вас, за фірму “Черіл”, а понад усе — за “Очевидець”! — промовив він.
Вона всміхнулась і надпила чарку. Дарк зручно вмостився проти неї.
— А тепер розповідайте.
Міс Стенз коротко переказала події минулого ранку. Вона приїхала в Стенмор за десять хвилин до одинадцятої, її провели в кімнату, де вже сиділи дві дівчини — судячи з вигляду, теж претендентки на те місце. Хоч виклик був на одинадцяту, довелося чекати ще з півгодини, доки її прийняла місіс Аманда Белл. Було поставлено кілька запитань щодо особистого життя, освіти, фаху. Вона назвалася звичайною друкаркою-стенографісткою, і місіс Белл це видимо задовольнило. Рекомендацій не питали,
— Авжеж, — докинув Дарк. — Ваші фахові здібності чи риси характеру для косметичного досліду нічого не важать. Головне — щоб їм підійшло ваше обличчя, особливо з погляду фотогенічності.
— Після розмови місіс Белл повела мене до невеличкої кімнати й попросила роздягтися, — вела далі дівчина, подолавши легку ніяковість. — Вона сказала, що треба зробити рентген, а потім мене огляне доктор Престон. Ми пішли в іншу кімнату, схожу на хірургічний кабінет, і якась молода жінка зробила рентгенівський знімок моєї голови, а тоді сказала лягти на стіл, такий, ніби операційний, і доктор Престон почав мене оглядати.
— Який він із себе, цей доктор Престон? — спитав Дарк.
— Ну, як вам сказати… Досить худорлявий, не дуже високий на зріст, але весь якийсь суворий. Носить окуляри. За весь час, що я була там, він не промовив, либонь, і десятка слів. — Вона трохи помовчала, наче збираючись з думками. — Огляд був дуже ретельний…
— А далі? — озвався Дарк.
— Далі він узяв аналізи — кров і все таке інше, та ще клаптик шкіри з руки. Власне, сам тільки зрізав шкіру, а все інше зробила медсестра. Ну, як звичайно… Місіс Белл теж була там,
— Він не казав, з якою метою провадять огляд?
Міс Стенз поволі пила джин і задумливо дивилася на Дарка.
— Ні, нічого такого не казав. Він начебто головним чином цікавився вимірами — все орудував циркулем і ще якимись приладами, ніби хотів обернути мене на щось таке… ну, мовби статистичне, чи як.
— Життєва статистика, — напівжартома підказав Дарк.
Міс Стенз ніяково усміхнулася.
— Аби ж то все воно обернулося життєвим, містере Дарк..
Та він не підтримав цієї розмови.
— А що ж було потім?
— Оце і все. Я одяглась і пішла додому. Місіс Белл сказала, що повідомить мене про наслідки протягом тижня. Думаю, мої шанси доволі мізерні.
Дарк допив рештки віскі.
— А я думаю, що ваші шанси досить певні, — заперечив він. — А скажіть… місіс Белл не згадувала про платню?
— Так… Вони платитимуть мені по п’ять фунтів у день за весь час, поки я перебуватиму під лікарським наглядом. Вона вважає, що це триватиме місяця півтора. Отже, загалом вийде щось із двісті фунтів чи, може, трохи менше.
— Це ж однаково що нічого! — обурено вигукнув Дарк. — Жалюгідні двісті фунтів за рекламну кампанію, що коштуватиме не менш як сотню тисяч.
— Для мене це чималі гроші, — заперечила дівчина. — До того ж я сподіваюся, що “Очевидець” надрукує репортаж… Звісно, коли мене візьмуть.
— Якщо візьмуть, “Очевидець” неодмінно надрукує репортаж, — запевнив Дарк. — А тим часом давайте вип’ємо ще.
Він знову наповнив чарки, тоді видобув з-за телевізора невеличку радіолу і поставив довгограючу платівку. Музика була м’яка й ритмічна — тиха мелодія у виконанні приглушених саксофонів.
— Наскільки я розумію, — сказав він, — ви дістанете цю роботу, а ми — матеріал для журналу. Я більш ніж певен, що оті ділки з “Черіла” заварили всю цю кашу недаремно. От тільки важко поки що сказати, чи це поважне діло, чи просто афера. Навряд, щоб вони викинули стільки грошей на рекламу, якби не сподівалися мати з цього добрячий зиск. Що ж до вас, то ви так чи сяк, а вигадаєте — я маю на увазі й гроші, й красу. Це може стати початком вашої артистичної кар’єри, і якщо я зумію хоч чим-небудь вам допомогти, то зроблю це з превеликою охотою.
— Ви дуже добрий, — тихо мовила вона.
— Аніскілечки, Мері. Просто бувалий у бувальцях журналіст, що напав на слід цікавої історії. До певної міри я використовую вас так само, як не раз уже використовував інших. Сподіваюся, ви мені пробачите. По-моєму, ви тут нічого не втратите.
— Що ж, мабуть, ваша правда, — пробурмотіла вона.
— Я ще ніколи не помилявся, — похвалився Дарк. — Єдине, чого я у вас прошу, це щирого співробітництва.
— Ви можете завжди звіритися на мене, — серйозно сказала вона.
Мері посиділа ще хвилин двадцять, посьорбуючи джин і слухаючи приємну, музику. Пол Дарк розповідав їй про журналістські справи. Час від часу й вона примушувала себе докинути слівце, бо їй теж хотілося говорити. В неї було таке відчуття, наче між ними виник якийсь невловимий зв’язок, непевний і, либонь, однобічний, — а втім, то могло бути просто легке сп’яніння. Та зрештою, вже збираючись іти, вона раптом збагнула, що те все означало: цілком несподівано, сама не знаючи як, вона закохалася в цього чоловіка!..
Та ні-бо, не може бути, це просто якась мара!.. Гамуючи розбурхані почуття, що вирували в її душі, вона чемно попрощалася й рушила додому, в осоружну квартиру, яку ділила з Пенелопою.
Розділ восьмий
Їх було шестеро за довгим полірованим столом кімнати для нарад. На чільному місці сидів Еміль Фасберже, підтримуючи пальцями-цурпалками одвисле підборіддя і втупивши очі за вікно, на залляту ранковим сонцем свіжу зелень парку. Поруч нього — Аманда Белл, сліпуча й холодна, мов крига. Далі — Клайв Роуз, у строкатій сорочці, яка робила його ще більш подібним до жінки; він весь час копирсався у величезному чорному портфелі з золотою монограмою, раз по раз витягаючи звідти якісь папери й дбайливо розкладаючи їх перед собою на столі.