Роберт Стивенсон – Франкенштайн. Ґотичні повісті (страница 51)

Я сказав це виразно, але спокійно; у глибині душі я ухвалив рішення переслідувати свого нищителя до самісінької його смерті, й ця мета, яку я поставив перед собою, полегшувала мої страждання і на деякий час примирила мене із життям. Отож я розповів свою історію коротко, але твердо й чітко, зазначаючи точні дати і стримуючись від проклять чи нарікань.

Спочатку суддя, здавалося, поставився до моєї розповіді недовірливо, але що далі я продовжував, то більше виявляв він уваги й інтересу; я помітив, що він здригається від жаху; а іноді на його обличчі світилася жива цікавість із домішкою сумніву. Закінчивши свою розповідь, я мовив:

— От створіння, яке я звинувачую, і я закликаю вас використати всю вашу владу, щоб схопити його та покарати. Це обов’язок судді, і я вірю та сподіваюсь, що й ваші людські почуття в цьому разі не дозволять вам ухилитися від виконання вашого обов’язку.

На таку промову обличчя мого співрозмовника помітно перемінилося. Він слухав мене навіть із певною довірою, з якою вислуховують розповіді про таємниці та надприродні явища; та коли я закликав його діяти офіційно, до нього повернулася його попередня недовіра. Проте він м’яко відповів мені:

— Я би охоче надав вам допомогу в пошуках злочинця, але те створіння, про яке ви розповідаєте, вочевидь, наділене великою силою та здатністю звести нанівець всі мої старання. Хто зможе переслідувати тварину, яка спроможна перетнути крижане море й мешкати в печерах і барлогах, куди не наважиться поткнутися жодна людина? Крім того, спливло декілька місяців з часу скоєння злочинів, і буде важко вирахувати, куди зловмисник попрямував і де зараз може перебувати.

— Я не маю сумнівів, що він ховається десь поблизу; а якщо він і справді знайшов прихисток в Альпах, то можна буде влаштувати на нього полювання, як на сарнака, і вполювати, як дичину. Але я здогадуюсь про ваші думки; ви не вірите моїй розповіді й не маєте наміру переслідувати мого ворога та покарати його по заслузі.

При цьому очі мої блиснули гнівом; суддя був збентежений.

— Ви помиляєтеся, — відгукнувся він. — Я докладу всіх зусиль, і будьте певні, якщо це буде у моїй владі, то він отримає покарання, адекватне вчиненому злочину. Але я побоююсь, судячи з вашого власного його опису, що це буде практично нездійсненним; таким чином, незважаючи на всі заходи, вас може очікувати розчарування.

— Цього не трапиться, але переконувати вас немає сенсу. Моя помста нічого для вас не означає; проте я згоден, що це негідне почуття, але зізнаюсь, воно — єдина та всеохопна пристрасть моєї душі. Гнів мій невимовний, коли я згадую, що вбивця, якого я створив, досі живий. Ви відмовляєтеся задовольнити мою справедливу вимогу; мені залишається тільки одне, і я присвячую себе, все своє життя і смерть справі його знищення.

Промовляючи ці слова, я весь тремтів; у моїй мові дзвеніло божевілля і, ймовірно, дещо надмірна суворість, притаманна, як подейкують, мученикам минулих часів. Але для женевського судді, чия голова була забита цілковито іншими думками, а не ідеями жертовності та героїзму, таке збудження дуже нагадувало божевілля. Він намагався заспокоїти мене, неначе нянька дитину, і поставився до моєї розповіді, як до марення.

— Люди, — вигукнув я, — які ви невігласи, а ще вихваляєтесь своєю мудрістю! Досить, ви й самі не знаєте, що кажете.

Я вибіг із його будинку роздратований і схвильований та усамітнився, щоб обмізкувати інші способи діяти.

Розділ 24

Я був у тому стані, коли людина не може міркувати розважливо. Я був одержимий гнівом; але жага помсти надала мені сили і спокою; вона змусила мене оволодіти собою і допомогла поводитися адекватніше й холоднокровніше в ту мить, коли мені загрожувало божевілля або смерть.

Першим моїм рішенням було назавжди полишити Женеву; моя країна, люба мені, коли я був щасливим і коханим, тепер стала мені ненависна. Я запасся грошима, прихопив також деякі коштовності, що належали моїй матері, та поїхав. Відтоді почалися мої блукання, які триватимуть, доки триватиме моє життя. Я об’їхав більшу частину планети і відчув усі злигодні, що зазвичай випадають на долю мандрівників у пустельних і диких краях. Не знаю, як я вижив; чимало разів я лягав, виснажений, на землю і благав Бога про смерть. Але жага помсти підтримувала в мені життя; я не смів померти, залишивши серед живих свого ворога.

Після від’їзду з Женеви найпершою моєю турботою було віднайти слід ненависного демона. Але в мене ще не було визначеного плану, і я довго блукав околицями міста, не відаючи, куди податися. Коли прийшла ніч, я опинився поблизу кладовища, де були поховані Вільям, Елізабет і батько. Я увійшов туди і наблизився до їхніх могил. Навкруги панувала тиша, і тільки чувся шелест листя, якого ледве торкався вітерець; ніч була темна, і навіть для стороннього спостерігача в ній було щось хвилююче. Здавалося, що привиди померлих кружляють десь у повітрі, кидають невидиму тінь на того, хто прийшов їх оплакувати.

Глибоке горе, яке я відчував, швидко змінилося на гнів і відчай. Вони були мертві, а я досі жив; також живим залишався їхній убивця; і моє ненависне життя мало тривати заради того, щоб я мав змогу знищити убивцю. Я опустився навколішки на траву, поцілував землю і промовив тремтячими вустами:

«Клянуся священною землею, на якій я стою, тінями, що оточують мене, моїм глибоким і невтішним горем; клянусь тобою, о ніч, і силами, які тобою владарюють, що переслідуватиму диявола, винуватця всіх нещасть, поки або він, або я не загинемо в смертельній сутичці. Заради цього я залишаюсь жити; заради цієї солодкої помсти я ще дивитимусь на сонце і ступатиму по зеленій траві, які неначе назавжди вмерли для мене. І закликаю вас, душі мертвих, і ви, духи помсти, допоможіть мені й укажіть мені шлях. Нехай проклята пекельна потвора вип’є чашу страждань до дна; нехай скуштує відчаю, який опанував мене». Я почав свою клятву урочисто і тихо, відчуваючи, що душі любих покійників слухають і підтримають мене, але під кінець мною заволодіти фурії помсти, і мій голос урвався від люті.

У відповідь із нічної тиші пролунав гучний диявольський сміх. Він довго дзвенів мені у вухах; гірська луна повторювала його, і здавалося, що саме пекло бере мене на глузи. В цю хвилю, у нападі відчаю, я поклав би край своєму нещасливому життю, якби не моя клятва, яку почули, й мені судилося жити заради помсти. Сміх затих; і знайомий ненависний голос, десь над самим моїм вухом, чітко промовив:

— Я задоволений, нікчемо! Ти вирішив жити, і я задоволений.

Я кинувся туди, звідки пролунав голос, але почвара вислизнула від мене. Зненацька на небо випірнув повний місяць і освітив бридку зловісну постать, яка втікала із швидкістю, неможливою для простого смертного.

Я помчав за ним; упродовж багатьох місяців гонитва була моєю єдиною метою. Натрапивши на його слід, я спустився Рейном, але даремно. Виднілося синє Середземне море, і мені випадково пощастило побачити, як демон заховався вночі в трюмі човна, що відпливав до берегів Чорного моря. Я сів на той-таки човен, але потворі якимсь невідомим способом удалося знову щезнути.

По його сліду я перетнув безкраї татарські рівнини та всю Росію, хоча він і далі вислизав од мене. Бувало, селяни, налякані появою монстра, розповідали мені, куди він подався; бувало, що він і сам, побоюючись, щоб я не помер од відчаю, якщо зовсім загублю його слід, залишав мені якусь відмітину, що служила мені вказівкою. Коли на мою непокриту голову падав сніг, я бачив на білій рівнині відбитки його величезних ніг. Ви тільки-но зараз вступаєте в життя і не знайомі з турботами та стражданнями, чи зможете ви зрозуміти, щó я пережив і переживаю аж до цієї миті? Холод, злидні, втома були моїми найменшими стражданнями, які я перетривав; на мені лежало прокляття, і я носив у собі вічне пекло; проте в мене був дух-охоронець, що спрямовував мої кроки, коли я більш за все ремствував; він зненацька визволяв мене з труднощів, що здавалися нездоланними. Бувало, що моє тіло, виснажене голодом, відмовлялося служити, і тоді я знагла знаходив у пустелі їжу, яка підживлювала мої сили. То були грубі харчі, які їли місцеві жителі, але я був упевнений, що їх посилали мені духи, у яких я прохав допомоги. Часто, коли все навкруги висихало, небо було безхмарним і я мучився спрагою, набігала легенька хмара, обдаровувала мене живодайними краплями та зникала.

Де було можливо, я простував берегами рік; але чудовисько трималося якнайдалі від таких шляхів, оскільки вони були найлюднішими. В інших місцях люди майже не зустрічалися; і я харчувався дичиною, що мені пощастить уполювати. Я мав при собі гроші і роздавав їх мешканцям та заручався їхньою допомогою; або приносив їм убиту дичину і, взявши собі трошки, залишав її тим, хто забезпечував мені вогонь і все необхідне для приготування їжі.

Моє життя було мені ненависне, і я відчував радість тільки уві сні. О благословенний сон! Чимало разів, коли я був особливо нещасним, я засинав, і сновидіння давали мені насолоду. Духи, що охороняли мене, дарували мені їх, це були години щастя, що напоювали мене силою та мужністю продовжити мою прощу. Якби не ці хвилини перепочинку, я не зміг би здолати всіх цих злигоднів. Упродовж дня мої сили підтримувала надія на нічний відпочинок, коли я побачу уві сні друзів, дружину і любу сім’ю, мою батьківщину; я знову дивився у добре обличчя батька, чув сріблястий голос Елізабет, бачив Клерваля у розквіті юності та сил. Часто, вимучений важким переходом, я запевняв себе, що мій день — це лише марення, сон, а пробудження настане вночі в обіймах моїх рідних. Яку ж болісну ніжність я відчував до них! Як я чіплявся за їхні милі руки, коли вони з’являлися мені, як я вмовляв себе, що вони живі! В такі хвилини затихала палюча жага помсти, і гонитва за демоном здавалася мені, чином вишньої сили, якій я несвідомо підкорювався, ніж власним моїм бажанням. Не знаю, що відчував той, кого я переслідував. Іноді він залишав мені написи на корі дерев або різьбив їх на камінні; вони вказували мені шлях і ще дужче розпалювали гнів. «Моєму царству ще не кінець, — так промовляла одна з них, — ти живеш, і ти в моїй владі. Прямуй за мною; мій шлях веде до вічних льодів півночі; ти страждатимеш від холоду, до якого я не чутливий. А тут ти знайдеш, якщо не надто довго роздумуватимеш, заячу тушку; їж, підкріпляйся. Слідкуй за мною, о мій вороже; нас очікує ще боротьба не на життя, а на смерть; але тобі ще довго мучитися, поки ти дочекаєшся цього».