Роберт Стивенсон – Франкенштайн. Ґотичні повісті (страница 53)
Впродовж тижня я слухав його історію — найдивовижнішу, яку тільки могла створити людська уява. Заворожений розповіддю мого гостя та його манерами, я жадібно всмоктував кожне його слово й захоплювався ним. Мені кортіло розрадити його, але як я можу обіцяти радість життя тому, хто безмежно нещасний і покинув усі надії? О ні! Єдину радість, яку він здатний отримати, він відчує, коли його зламаний дух знайде спокій в обіймах смерті. Проте він і зараз має одну втіху, породжену самотністю й болісними мареннями: коли він бачить образи своїх близьких і у спілкуванні з ними знаходить розраду для своїх страждань або нові сили для помсти, йому здається, що це не витвір його уяви, а що вони справді з’являються до нього з іншого світу. Ця віра надає його мріям серйозності та робить їх для мене майже настільки ж чарівними й цікавими, як і сама правда.
Загалом історія його життя та лихоліть не залишається єдиною темою наших бесід. Він дуже начитаний і в усіх питаннях виявляє глибокі знання й гостроту суджень. Він уміє переконливо й захоплено говорити; не можна його слухати без сліз, коли він розповідає про хвилюючі події чи хоче викликати співчуття. Яким же він мав бути величним у дні свого розквіту, якщо навіть зараз, передчуваючи власну смерть, він такий благородний і богорівний! Очевидячки, він усвідомлює свою колишню силу та глибину свого падіння.
— Замолоду, — мовив він одного разу, — я відчував, що створений для великих справ. Я мав здатність глибоко відчувати, але водночас був наділений гострим розумом, необхідним для великих подій. Усвідомлення того, як багато мені дано, підтримувало мене, коли хтось інший падав у відчай, оскільки я вважав злочином даремно розтрачувати на безплідну печаль свій талант, який може служити людям. Міркуючи над тим, що мені вдалося створити (хай там як, а я створив розумну живу істоту!), я не міг не усвідомлювати своєї величі в порівнянні зі звичайними людьми. Але ця думка, що окрилювала мене на початку мого шляху, тепер змушує тільки нижче схиляти голову. Всі мої прагнення і надії закінчилися провалом; мов архангел, нагороджений найвищою владою, я прикутий ланцюгами до вічного пекла. Я був наділений воднораз і багатою уявою, і гострим, прискіпливим аналітичним розумом; поєднання цих якостей дозволило мені вимислити й реалізувати створення людської подоби. Я й зараз не можу без хвилювання згадувати, як я мріяв, поки працював. Я подумки ступав по хмарах, радів від усвідомлення власної могутності, весь горів на саму думку про благородні наслідки мого відкриття. Я з дитинства любив мріяти про високе і був сповнений шляхетності честолюбця. А тепер — яке страшне падіння! О мій друже! Якби ви знали мене таким, яким я був колись, ви б не впізнали мене в теперішній жалюгідній істоті. Відчай був мені майже невідомий; здавалося, що все скеровувало мене до великої мети, поки я не впав так, щоб уже ніколи більше не підвестися.
Невже мені судилося втратити таку чудову людину? Я прагнув мати друга — такого, який би полюбив мене та поділяв мої прагнення. Й — о диво! — я знайшов його в тутешніх морях; але побоююся, що знайшов лише для того, щоб оцінити його переваги — і знову втратити. Я намагаюся примирити його з життям, але він відмовляється від самої думки про це.
— Дякую вам, Волтоне, — говорив він, — за доброту до нещасливця; але обіцяючи мені нові почуття й прихильності, невже ви гадаєте, що вони замінять мені тих, кого я втратив? Хто може стати для мене тим, ким був Клерваль, і яка жінка може стати ще однією Елізабет? Друзі дитинства, навіть коли вони не полонять нас винятковими чеснотами, мають над нашою душею владу, яка рідко дістається друзям подальших років. Їм відомі наші дитячі схильності, які можуть у майбутньому змінюватися, але ніколи не зникнуть дощенту; тільки вони наділені здатністю правильно витлумачувати наші вчинки, бо ліпше знають справжні наші мотиви. Сестра чи брат не здатні запідозрити вас у брехні або зраді, лишень якщо ви ще з дитинства виявили таку схильність; тоді як друг, навіть напрочуд прив’язаний до вас, може несамохіть щось запідозрити. У мене були друзі, яких я любив не тільки за звичкою, а й за їхні чесноти; де б я не був, мені скрізь учуваються лагідні слова Елізабет і голос Клерваля. Їх уже немає; і я залишився в такій самотині, що тільки єдине почуття наснажує мене до життя. Можливо, коли б я був захоплений важливими відкриттями, що обіцяли користь людям, я би прагнув жити заради їхнього завершення. Але мені не судилося; я повинен вистежити та знищити створіння, якому я власноруч дав життя; тоді моя земна місія буде виконана, і я зможу спокійно померти.
Люба сестро, цей лист я пишу серед небезпек, я не маю певності, чи судилося мені побачити рідну Англію, а головне — милих моєму серцю людей, що живуть там. Мене оточують непрохідні нагромадження криги, які щосекунди погрожують розчавити мій корабель. А сміливці, яких я відібрав собі в супутники, дивляться на мене з надією, але що я можу вдіяти? Ситуація, в яку ми потрапили, — жахлива, але мужність і надія не полишають мене. Боязко, звісно, подумати, що я піддав небезпеці стількох людей. Якщо ми загинемо, виною тому буде мій необачний задум.
А що ж ти подумаєш, Маргарет? Ти не дізнаєшся про мою загибель і з нетерпінням чекатимеш мого повернення. Спливатимуть роки, й у тебе будуть спалахи відчаю, але надія все-таки й далі дражнитиме тебе. О мила сестро, загибель твоїх надій страшить мене більше, ніж моя власна смерть.
І все ж у тебе є чоловік і чудові діти; ти можеш бути щасливою; нехай небо пошле тобі благословення та щастя!
Мій бідолашний гість дивиться на мене із глибоким співчуттям. Він намагається вселити в мене надію і говорить так, неначе вважає життя цінним даром. Він нагадує мені, що мореплавці часто наражаються у тутешніх широтах на такі перепони; і я несамохіть починаю вірити в щасливе завершення справи. Навіть матроси відчувають силу його красномовності: коли він говорить, вони забувають про відчай; він підносить їхній дух. Чуючи його голос, вони починають вірити, що величезні льодові гори — не більш ніж кротовини — незначні перепони, які щезнуть перед рішучістю людини. Але цей підйом триває недовго; кожен день затримки наповнює їх страхом, і я починаю побоюватися, щоб відчай не спричинився до повстання.
Зараз розігралася така цікава сцена, що я не можу не записати її, хоча ці нотатки навряд чи коли-небудь потраплять до тебе.
Ми досі оточені кригою, і нам досі загрожує небезпека бути розчавленими. Холод посилюється, і багато хто з моїх супутників уже поліг у тутешніх суворих краях. День у день Франкенштайн слабшає; в його очах палає вогонь лихоманки; але він украй виснажений, і коли йому необхідно зробити якесь зусилля, він миттю поринає в забуття, дуже схоже на смертний сон.
Як я писав у моєму минулому листі, я побоювався заколоту. Сьогодні вранці, коли я дивився на вимучене обличчя мого друга — очі його були напівзаплющені, а все тіло розслаблене, — декілька матросів попросили дозволу вступити до каюти. Вони увійшли, і їхній ватажок звернувся до мене. Він заявив, що він та його супутники — це делегація від всього екіпажу з проханням до мене, в якому я справді не можу їм відмовити. Ми закуті у кригу і, можливо, взагалі звідси ніколи не виборсаємося; але вони страшаться, що коли б нам пощастило й прохід відкрився, аби я не виявив граничної нерозважливості й не повів їх далі, до нових небезпек, якщо нам поталанить уникнути цієї. Тому вони наполягають, щоб я урочисто заприсягнувся рушити на південь, щойно корабель звільниться з крижаної в’язниці.
Це схвилювало мене. Я ще не відмовився від своєї мети і не думав про повернення, якби нам вдалося вивільнитися. Але чи міг я — по справедливості — відмовити у їхньому проханні?
Я повагався, перш ніж що-небудь відповісти їм; і тут спершу мовчазний і, здавалося б, зовсім слабкий мій супутник, що заледве слухав нас, здригнувся; очі його заблищали, а щоки вкрив рум’янець тимчасового припливу сил. Він звернувся до матросів і сказав:
— Чого ви хочете? Чого вимагаєте ви від свого капітана? Невже вас так легко відвернути від визначеної мети? Чи не самі ви називали цю експедицію славною? А чому славною? Чи не тому, що її шлях не обіцяв бути тихим і безхмарним, як у південних морях, а від початку був сповнений небезпек і страхів; чи не тому, що тут щокроку ви змушені випробовувати всю свою стійкість і виявляти мужність; чи не тому, що тут вас очікують небезпеки та смерть, а ви мусите глядіти їм в обличчя і долати їх? Ось чому це — славне та почесне заняття. Ви мали б завоювати славу благодійників роду людського, ваші імена повторювали б із благоговінням як імена звитяжців, що не побоялися смерті заради честі та користі для людства. А ви за перших ознак небезпеки, за першого ж суворого випробування вашої мужності відступаєте й ладні скоритися, як люди, у яких забракло духу витримати холод і небезпеки: бідолахи змерзли та захотіли додому, до теплих домівок! Для чого ж були всі збори, для чого було запливати так далеко; і навіщо тепер підводити свого капітана, щоб ганьбитися через вашу слабкість і боягузтво? О! Будьте чоловіками і навіть більше! Ви повинні бути стійкими й непохитними, немов скелі. Цей лід не такий міцний, як можуть бути ваші серця; він тане; він не встоїть перед вами, якщо тільки ви так вирішите. Не повертайтеся до ваших рідних із тавром ганьби. Повертайтесь як герої, які воювали та перемогли і не звикли показувати ворогу спину.