Роберт Шекли – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91 (страница 29)

— Уже вдома. Телефонувала нещодавно.

— Мчи до неї. Я за сорок хвилин теж там буду.

— Адреса… — почав Сагайда і затнувся, згадавши вранішню розмову.

5

Як відомо, понеділок — день не базарний. Та влітку на південних ринках цей закон не діє. Овочі-фрукти “не зважають” на людський умовний відлік днів, і збирати та продавати їх треба, не заглядаючи в календар. Особливо тим, хто живе зі своїх присадибних та садових ділянок. Матвій Петрович ні овочів, ні фруктів купувати на збирався, та все ж не зміг втриматися від спокуси пройтися вздовж прилавків, на яких височіли золотисті’, багряні та зеленкуваті пірамідки. Затим перейшов до рядів із квітами.

Тут теж є чим помилуватись, але того, що хотілося Матвію Петровичу, він не побачив. Із віком його смаки стабілізувалися. Тому зараз, як правило, коли потрібен був букет, вибирав темні, майже чорні оксамитові троянди; їхні пахощі уловлював навіть на відстані — чимось теплим і таємничим від них віяло… Та цього разу, на превелекий його подив, не знайшов жодної темної троянди. Та що троянди! Жодної темної квітки! Лише в однієї бабусі у пластмасовому відерці стояв пуп’янок із зламаною стеблиною. Та бабуся й розказала статечному покупцеві, що всі темні квіти позабирали розбійники, котрі тут завше хазяйнують. У них, бачте, сьогодні подія: вбили їхнього ватажка з дружиною. То вони усі квіти зібрали й подалися кудись — мабуть, на кладовище…

Матвій Петрович усе-таки купив букет — надто світлі троянди, та й пахли вони карамелькою. Але що вдієш? Доки ходив по ринку, уважно роззирався. Півдесятка пияків вешталися довкола пивного ларка, двоє рекетирів нікого не чіпали на веранді біля кафе. Тільки смоктали цигарки і стиха лаялись. Три розмальовані шльондри, що бридливо сьорбали безалкогольні коктейлі, переказували одна одній жахливі фантастичні подробиці нічного злочину.

І ніхто не цікавився ні товаришем Шереметом, ні його машиною, що стояла на майданчику біля ринку.

Шеремет сів за кермо. Хвилин десять покружлявши вулицями Узені, він переконався остаточно: “хвоста” немає.

6

Інколи, особливо після смачного борщу, Матвій Петрович дозволяв собі розслабитися і помріяти про родинний затишок. Вдруге він одружився вже досить давно, і все було начебто гаразд. Але назвати сім’єю те, що вийшло у них з Інгою, було б чималим перебільшенням. Чуйна, але не лагідна, розумна, але примхлива, щира, але надміру самостійна, Інга у домі була такою собі екзотичною пташкою. Чи то справді вік давався взнаки, чи то були фундаментальні риси його вдачі, але дедалі сильніше відчував Шеремет, як не вистачає йому справжнього затишку. Мабуть, саме тому Матвій Петрович так добре розумів Сагайду. Лише півгодини Шеремет побув у домі жінки, до якої, навіть не встигнувши оформити юридично розлучення, так прикипів Микола, однак того цілком вистачило, аби відчути, що тут поселилося справжнє родинне щастя. Не міг збагнути лише одного: чим думав той, незнайомий йому Стеценко, коли втікав од такого дива? Тендітна, інтелігентна врода… Променисті блакитні очі… Струнка, легка, ніби весь час ходить навшпиньки; платтячко — наче блакитний струмок збігає з плечей; вся аж світиться, коли доторкається чи хоча б розмовляє зі своїм любим здорованем. І в світлиці все аж блищить, все до ладу; обід простий, але смачний; і розмова з нею виходить — легка, жвава і розумна. Чи ж треба дивуватися, що не бігає Микола по гостях, хоч і кличуть?

Так приблизно й сказав Матвій Петрович: мовляв, не відгукнулися свого часу Микола з Тетяною на Деркачеві запросини не тому, що погребували розжалуваним колегою, а тому, що їм і без гостей добре. Однак з’ясувалося, що справа не в ідилії. Мабуть, коли б Тетянка наполягала, Микола, попри всі свої передчуття та упередженість, пішов би в гості. Та сама Тетяна рішуче відмовлялася, хоч Клава була чи не найближчою її подругою. Дружба дружбою, але поріг Деркачевого дому Тетяна майже рік не переступала. На роботі з Клавою бачилися мало не щодня, разом чи по черзі бігали на батьківські збори до школи, де в одному класі засвоювали премудрощі абетки Оленка Стеценко іДеркачевий мазунчик Василько; разом їздили в театр і на концерти до обласного центру; досить часто Клава залишалася у Тетяни ночувати. А от до Деркачів Тетяна — ані ногою.

Погано там було. Наче у якомусь ворожому лігвищі. У присутності дітей, особливо Василька, Жора ще хоч якось стримувався, а коли дорослі залишалися самі… Навіть тверезий, Жора цькував дружину. Прискіпувався до кожного слова, до кожного погляду. Все йому було не так, а численні Клавині спроби догодити розбивалися вщент.

Таємниць у маленькому місті небагато: всі в Узені знали, що в Деркача є інша. Так, інша, така собі інструктинька, зарозуміле й розбещене, хоч і вельми сексуальне створіння. Кажуть, злигався з нею, ще як: погони носив, і навіть не дуже приховував, що в них — “палке кохання”.

Клавдії співчували, і здебільшого — щиро; тиха, чуйна жінка, а що змарніла передчасно — то чи вона в тому винна?

В останні місяці Жора трохи змінився, у кожному разі з кралечкою своєю апаратною по ресторанах не швендяв, спав якщо й не з дружиною, то хоч удома, пиятик поменшало, почав кликати гостей, приміром, Таню з Сагайдою…

Схоже, Клава, наївна душа, повірила в переміни. Чи ж багато жінці треба? Промовчати замість вилаятись, трохи уваги до дітей, не свинячити вдома— і вже здається, що справи пішли на краще.

Клавдія — повірила, але не Тетяна.

Останнє запрошення було якраз напередодні “операції” на ринку, коли Деркач уперше потрапив на допит.

— Скажіть, Таню, — попросив Шеремет, — а чому Клава за зесь цей час не спробувала з ним розлучитися? Невже така любов?

Вони залишились у кімнаті вдвох: Микола, упоравшись з голубцями, вибачився і перейшов до кухні: обдзвонювати підлеглих.

— Він не давав згоди, — стиха проказала Таня.

— Он як? — Шеремет не доніс абрикосину до рота. — А що, його згода конче потрібна? Юридично…

— Ви не знали Жору… — вперше за час обіду урвала його Тетянка і зашарілася, усвідомивши це. — Про покійників так, певне, не кажуть, але… — Він — злий. Страшна людина. Ні перед чим не зупинявся. Хитрий і злий… Мовби заздалегідь знав, кого і як ударити… його боялися… І Клава — теж.

— Це останнім часом таким монстром став?

— Де там! Коли був при погонах, навіть затриманих бив. Мені батьки наших учнів таке розповідали, що… Одне слово, дітей затримали, запідозривши їх у крадіжці, а коли ті почали відмовлятися, жорстоко побили. Невдовзі справжнього злодія знайшли. Один з батьків, літня людина, поскаржився, написав до прокуратури… А за тиждень Деркач викликав старого до кабінету і побив гумовим шлангом. Потім дістав його заяву, ту, здо посилалася “нагору”, і примусив з’їсти. І попередив: ще раз писнеш — у в’язниці згниєш.

— А що Деркач сказав дружині, коли та повела мову про розлучення?

— Сказав: забирай свою смердючу спідницю і котися, звідки прийшла. Я з тобою ані дітьми, ані житплощею ділитися не буду.

7

Узевську прокуратуру Матвій Петрович називав “колгосп “Тихе життя”. Як там називають його особисто, Шеремет не цікавився, хоча добре відчував їхнє ставлення до себе. Ще б пак: упродовж останніх місяців обласна прокурора, передусім — Шереметова служба, завдала “Тихому життю” чи не більше клоноту, аніж усі місцеві злочинці за весь минулий рік. І якого клопоту! Тільки підпільний цех фурнітурної фабрики чого вартий!

На обласній нараді вже встигли залити узеяцям сала за шкіру. На підході ще кілька справ. Рекет, корупція, хабарництво… А тепер іще й вбивство. Та таке гучне, що відлуння прокотиться, очевидно, по всій республіці. Психологія чиновництва мало залежить від географії. Зовсім недавно в Узенській прокуратурі вважали, що самі не в тім’я биті і чудово знають, кого й за що садити, що треба, а що ні. Обласне начальство було далеко, трохи не за хмарами, і уособлював його непохитний Лісовий, начебто й суворий, але водночас і дуже-дуже великодушний до своїх слухняних діток татусь. Місцеве начальство було поруч. Знайоме до болю. Районний прокурор з промовистим прізвищем Череватько не те щоб спеціально збирав, а так, при нагоді, накопичував у руденькій течці всілякого гатунку “компромат” на керівництво та йото найближче оточення. Зі свого боку керівництво мало за пазухою солідне дещо на Череватька. У такий спосіб досягалася рівновага, яка дуже довго ніким не порушувалася.

Та ось у захмарній височині розпочалися катаклізми, загуркотів з п’єдесталу Лісовий; переляканий Череватько терміново згадав про свій вік і подався на не дуже заслужений відпочинок. Змінилися і “перші люди” у районі, хазяїном став голова найміцнішого (а отже, і найнеслухнянішого в районі) колгоспу. Найполохливіші з товстошкірого апаратного племені вирішили, що настає кінець світу в одному, окремо взятому районі, розмовляти почали тільки пошепки і нід товстою ковдрою, а дружинам, під страхом одлучеяня від спещіази споживспілки заборонили користуватися їхніми службовими автомашинами. Втім, досить швидко усі зрозуміли, що один секретар у районі — не воїн, і хоч працює по дванадцять годин на добу, в апаратні ігри втрутитися може не завжди, а обійтися взагалі без; апарату — зась, немає в нього ні реальної влади, ні досвіду. Розгледіли, що хоч і повалено Лісового, та лишився Хижняк, вірний продовжувач його справи; і новий редактор районної газети, хоч носить “хамелеони” та сороміцькі бглі штани, так само лякається сакраментальної фрази про дискредитацію Радянської влади, як і його затягнутий у сіру трійку попередник. Одне слово, чутки про кінець світу виявились перебільшеними, а можливість досидіти в м’якеньких начкріслах як не до кращих часів, то принаймні до пенсії стала досить реальною. Щоправда, псують справу різні нахабні типи, котрі занадто, серйозно сприймають усі нові віяння. А тут іще поповзли чутки про конкурсні вибори — і страшно сказати — незалежне судочинство… Однак чиновництво — народ бувалий у бувальцях і згуртований, з добре організованим зв’язком та відпрацьованою процедурною технікою; тож коли про що й тривожитись, то лиш про те, аби встигнути, висунути, на конкурс “своїх” кандидатів, а незалежним суддям вчасно, нагадати, на якій землі вони живуть, і кому партвнески сплачують.