Роберт Шекли – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91 (страница 31)

— Щасливий, — щиро позаздрив Шеремет. А тоді зітхнув і сказав: — Доведеться почекати. А ми зараз поцікавимося, як там справи у Вадима; заодно втрьох помізкуємо. Без вечері не вмреш?

— У готелі буфет до дев’ятої працює.

…“Волга” рвонула з місця так швидко, ніби за кермом сидів Осташко, і помчала вулицею.

— Нам праворуч, — нагадав Микола.

— Нічого, дамо гак. Іще раз глянемо на килимок у Травневому.

За п’ять хвилин машина пригальмувала.

— Ну як? Гарно? — посміхнувся Шеремет.

— Очі б мої не бачили, — процідив крізь зуби Сагайда.

А подивитися було на що. У провулку, просто на темно-багряному килимі, точилася бійка. Десяток здорованів-рекетирів зчепилися з якимись хлопцями. Юнаків було чи не вдвічі більше, однак плелося їм на тонке: четверо вже лежали нерухомо на землі; якраз тоді, коли “Волга” звернула у провулок, “чорнолаковий” двометровий парубійко ударив ще одного хлопчиська ногою в живіт.

Шеремет натиснув на акселератор й одночасно — на клаксон. Мить — і сіра “Волга” вклинилася між ворогуючими групами, які враз відсахнулись одна від одної. Не встиг одскочити лише “чорнолаковий” — і саме його збив із ніг Шеремет, рвучко відчинивши дверцята. Ще одного рекетира, з велосипедним ланцюгом у правиці, двома блискавичними рухами “заспокоїв” Сагайда. За кілька хвилин рекетири, лаючись, відступили на Садову. Пожмаканого здорованя і красеня, що вимахував ланцюгом, невдовзі забрала ПМГ, яку Сагайда викликав радіотелефоном.

Юнаки, що скуштували рекетирських кулаків, підвелися з землі і приєдналися до своїх, які хоч і позирали нгпривітно на міліцію, однак не розходилися. Ще одному допоміг стати на ноги Матвій Петрович: схоже було, що в нього зламане ребро. Поки Шеремет влаштовував, Сашка (так звали хлопця друзі) на заднє сидіння машини, Сагайда погомонів з його “бойовими побратимами”. З’ясувалося, що це — місцеві неформали, якийсь чудернацький сплав “зелених”, “качків” і КСП. Сюди прийшли, бо знали, хто такий Деркач, і хотіли висловити своє обурення. Рішучі хлопці.

До травматології їхати хвилин десять. За цей час Шеремет дізнався у Сашка, що неформали протестують не проти церемонії, а проти возвеличення цього покидька Деркача, з яким у них свої рахунки. Багато здоров’я — і в прямому, і в переносному розумінні цього слова — попсував їм колишній начміл. Коли б тільки забороняв і розганяв… А то ж знущався і бив…

— Ви ж хотіли з ним поквитатися, — немов про щось загальновідоме, мовив Матвій Петрович.

Та ба! Виявилося, що в цих неформалів принципово інші погляди на методи боротьби зі зловживаннями з боку представників держорганів: суто ненасильницькі дії. Навіть звільняються від екстремістів, які ладні застосовувати зброю. Сьогоднішня бійка з бойовиками — явище нетипове, але треба врахувати, що рекетири — не держслужбовці і взагалі напали першими.

— А як ви “звільняєтесь” від екстремістів? — спитав Сагайда, не обертаючись.

— Ми їх морально засуджуємо. І забороняємо приходити на наші збори, доки не усвідомлять… — Сашко зблід від болю, бо машина гуцикнула на вибоїні, але навіть не застогнав.

Дуже серйозний юнак.

З хвилину його ні про що не запитували, та він сам труснув головою і продовжив політінформацію:

— І усвідомлюють. Навіть затяті. Так і повинно бути. Навіть коли…

— Що — “коли”? — поцікавився Шеремет.

— Так… — прошепотів Сашко і втягнув повітря крізь зціплені зуби.

Машина зупинилася біля приймального покою. Микола вибіг на ґанок — подбати про ноші. А Шеремет тим часом пильно глянув на хлопця і сказав:

— Добряче, мабуть, збиралися віддячити Деркачеві, якщо й досі зло на нього маєте?

— Ще б пак! Дехто навіть на терористичному акті наполягав. Мовляв, ця акція не проти влади, а проти виродка, який її ганьбить. Та більшість, на щастя, розуміла момент і принципову хибність такого шляху.

Ну напрочуд серйозний хлопець!

Допомагаючи Сашкові вибратися з машини, Шеремет спитав:

— А пістолет куди поділи?

— Ми ж засудили терор. І затаврували. А наган примусили здати.

10

— Знаєте, на що я звернув увагу? — спитав Матвія Петровича Сагайда, коли машина від’їхала од лікарні.

— Мабуть, на те, що неформали не бояться ні рекетирів, ні міліції.

— Так, це справді важливо. Я про це якось і не подумав.

— Даремно. Важлива прикмета часу, — підняв вказівного пальця Шеремет.

— А я завважив, що рекетири надто швидко дременули. Раніше вони на погони чхали з високої гірки. Переконаний, що при Деркачеві двох своїх “кадрів” у наших руках не залишили б.

— Агонія, — констатував Шеремет. — До речі, як ти думаєш, чому в Травневому, окрім двох груп, нікого не було?.

— Дуже просто. Ні з “чорними”, ні з “зеленими” ніхто не хоче зв’язуватися.

— Я не про це. Хоч би одна місцева цікава Варвара з-за паркану визирнула: все ж таки подія…

— Так там же майже всі будинки порожні. Господарі — хто на заробітки подався, хто на “гастролях”, хто у відпустці. Все занедбане. Лопухи та бур’яни на городах — мічурінські. Справжнісінькі хащі. А нещасні кілька пенсіонерів, що там лишилися, з переляку носа з хати не вистромляють.

…У виконком Шеремет піднявся сам. Досить швидко розшукав Осташка на майданчику біля запасних сходів і висмикнув із компанії запеклих куріїв, чому Вадим неабияк зрадів, бо з’явився шанс порятувати хоч рештки свого здоров’я. Швиденько з усіма розпрощалися — тільки їх і бачили.

У готелі Шеремет одразу побіг під душ. Доки він хлюпався, Вадим і Микола сходили до буфету й принесли звідти чотири хвостики смаженого хека, дві склянки сметани, плавлені сирки та кілька пляшок холодного лимонаду. І правильно зробили: настрій у шефа помітно поліпшився, а це було дуже доречно, бо просто розмова швидко переросла у виробничу нараду.

Раз по раз прикладаючись до келиха з крижаною водичкою, Шеремет підбив перші підсумки.

Цеховики, і ті, що вже сидять, і ті, котрі бігають іще на короткому ланцюжку на волі, просто ошелешені. Вони певні, що на Деркача підняв руку хтось із рекетирів, чи то претендуючи на його місце, чи то зводячи рахунки.

Чиновні хабарники, біля яких крутився Вадим, теж геть нічого не розуміють. Однак зітхнули з полегкістю, адже на той світ помандрував один із головних свідків їхніх квартирних махінацій. Вважають, що тепер їхня безпека помітно зміцніла. Що ж, нехай вважають.

Рекетири — серед них у Сагайди є своя людина — вкрай розтривожені й налякані, і поки що не вигадали нічого кращого, аніж готуватися до бучного похорону, чубитися з неформалами та напиватися до нестями. Троє з них, очевидно, найбільш легкодухі, спробували дременути з міста і дуже обурювалися, коли їх перейняли за околицею міліціонери й повернули назад. Однак алібі у них, як то кажуть, залізне: напередодні пили і бешкетували так, що опинилися у витверезнику, де й провели приємно час з одинадцятої вечора і до ранку.

А от історія з Кравцовим викликала чимало сумнівів. Так, його “шістка” проїхала Травневим саме в той час. До відбитків протектора додалися ще частки грунту, ідентифіковані з тими, що взяли на місці злочину, і навіть сліди Деркачевої крові — на лівому нередньвму колесі. Старий Кравцов чув, як серед ночі скреготіли двері гаража і як Сергій заходив у свою кімнату. Це було “дуже пізно”, але коли саме — сказати не може.

Врешті, і сам Кравцов визнав, що таки проїздив Травневим і бачив тіла, однак від страху не зупинився, не виходив з машини взагалі, нікого й нічого не знає. І на цьому хлопця немов заклинило. Так, проїжджав, бо завжди так скорочує, так, бачив тіла, але не зупинився і нікому не сказав, бо злякався. Ані з самим Деркачем, ні з Клавдією не знайомий, упізнати їх не впізнав, та й не міг, оскільки незнайомий… А от звідки повертався додому о третій ночі і де був до цього — ані слова. Мовляв, це моя особиста справа, і якщо вам щось не подобається— будь ласка, доводьте самі, вам за це гроші платять, я ж — чесна людина. А що немає у мене алібі, то його у півміста немає. Може, я просто вечорами кататися люблю, от і катався з сьомої (батько сказав, коли він виїхав з дому) і до пізньої ночі, аж доки не почався обіцяний “короткочасний дощ”.

Саме тоді Сагайда обізвав його “наївним дурником”, бо підловив на дрібничці: за семигодинну прогулянку “шістка” повинна була “з’їсти” щонайменше півбака пального, насправді ж не спалено й двох літрів. А “наївний дурник” йому на те: виїхав на околицю, дістав етюдник і творив, коли ж стемніло — просто сидів у машині і мріяв про високе й вічне…

Сміх і гріх, але у хлопця на підошвах — ані крові, ані бруду чи пилу з Травневого. Зате в машині — етюдник. З пейзажиком. За висновком експертів, написаний не раніше вчорашнього дня. Не було й жодних елідів того, що в домі чи в машині зберігалася зброя; хоча зовні чепурненьку “шістку” всередині дуже давно ніхто яе мив. Отакі от вареники…

— То як, соколики мої, — спитав Шеремет, — що далі будемо робити?

— Як що? — Вадим уже зрозумів, що його сьогоднішня безрезультатність шефом не осуджується, і помітно звеселів. — Розробляти Кравцова далі Бреше вій! Чує моя душа, що бреше.

— О, знову душа, — хмикнув Сагайда й лукаво глянув на Шеремета: — А ось Матвію Петровичу вона зовсім інше нашіптує.

— Моя душа, — засовався на стільці Шеремет, — підказує тільки те, що Кравцов і справді не стріляв. А ось де він тинявся сім годин, будь-що треба встановити. І тоді, гадаю, стане зрозуміло, чому він крутить, нахабніє і боїться. Дуже боїться. Набагато більше, ніж то годилося б людині, яка просто не заявила вчасно, що випадково опинилася на місці злочину.