Роберт Шекли – Пастка на людей та інші тенета, капкани, омани, а також трохи жартів і вигадок (страница 33)

— Вони не могли піти й ось так залишити свій будинок, — сказав Маллен дружині. — Мабуть, щось сталось.

Він увійшов у дім. Філліс зайшла слідом, але невпевнено стояла у вітальні, поки чоловік заглядав у кухню. Почула, як він відчинив двері погребу, гукнув: «Є хто вдома?» й зачинив їх знову, потім повернувся до вітальні та зійшов нагору.

За якийсь час Маллен спустився зі збентеженим виглядом.

— Нікого немає, — повідомив він.

— Ліпше ходімо звідси, — попросила Філліс, раптом відчувши ніяковість у яскраво освітленому порожньому приміщенні. Вони порадилися: чи не залишити записки, й вирішили, що не треба, та вийшли.

— Може, слід зачинити вхідні двері? — запитав Джим Маллен, зупиняючись.

— Яка з того користь? Усі вікна відчинені.

— І все-таки...

Чоловік повернувся й зачинив двері. Вони повільно пішли додому, оглядаючись. Все-таки сподівалися, що Кармайкли вибіжать слідом із вигуками: «Сюрприз!».

Але в будинку панувала тиша.

Їхній дім розташовувався лише за один квартал — цегляне бунгало, подібне до двох сотень інших у цьому районі. Вдома пан Картер сидів біля карткового столика та майстрував штучних комах для лову форелі. Він працював повільно й упевнено, його спритні пальці вправлялися з кольоровими нитками з любов'ю і старанністю. Він так захопився роботою, що навіть не почув, як увійшли Маллени.

— Ми вдома, тату, — сказала Філліс.

— А, — озвався пан Картер, — погляньте-но на цю красу.

Він підняв закінчену роботу. Це була майже точна копія шершня. Гачок був хитро захований між жовтими й чорними нитками.

— Кармайклів не було вдома, — повідомив Маллен, вішаючи куртку.

— Я вранці збираюся піти на Олд Крік, — правив своєї пан Картер. — Щось мені підказує, що там може бути форель.

Маллен посміхнувся. Розмовляти з батьком Філліс було непросто. Він ніколи не говорив ні про що, крім риболовлі. Старий залишив дуже успішний бізнес, коли йому виповнилося сімдесят, і цілковито присвятив себе улюбленому заняттю.

Тепер, майже у вісімдесят, містер Картер мав чудовий вигляд. Навіть дивно, подумав Маллен. Шкіра в тестя була рожева, очі — ясні й безтурботні, біле волосся він акуратно зачісував назад. Старий здавався цілком притомним — поки не йшлося про риболовлю.

— Давайте щось трохи поїмо, — сказала Філліс.

Не без жалю вона скинула червоний капелюшок, розправила вуаль і поклала його на кавовий столик. Пан Картер додав ще одну нитку до своєї наживки, уважно її оглянув, потім відклав і пішов у кухню.

Поки Філліс готувала каву, Маллен розповідав тестеві, що сталося. Відповідь пана Картера була цілком очікуваною:

— Ходімо завтра на риболовлю, й викинь усе це з голови. Риболовля, Джиме, більше, ніж спорт. Риболовля — це спосіб життя, це навіть філософія. Це чудово — десь знайти собі спокійне плесо та посидіти на бережку. Найкращим вважаю те місце, де є риба.

Філліс посміхнулася, спостерігаючи за Джимом, який нетерпляче крутився на стільці. Коли батько починав розводитися про риболовлю, зупинитися він уже не міг. А до цих балачок його могло навернути що завгодно.

— От скажімо, — вів далі пан Картер, — молодий керівник. Такий, як ти, Джиме, — працює у офісі, переходить з посади на посаду. Звичайна історія? Але наприкінці довгої кар'єри на нього чекає річка з фореллю. Візьмімо політика. Ви, звичайно, бачили їх в Олбані. Кейс у руці, заклопотаний…

— Дивно, — Філліс перервала батькову тираду. В руці вона тримала закриту пляшку молока.

— Подивіться...

Молоко до них надходило з молочарні Стенерто-на. На зеленій етикетці можна було прочитати « Мо-лочорня Стенерон», і обидва слова з помилками.

— І ось ще, — Філліс показала напис нижче: «Ли-цензія охарони здаров'я н'Ю-йоРку». Це здавалося незграбною підробкою справжньої етикетки.

— Де ти це взяла? — запитав Маллен.

— Ну, як завше, в крамниці пана Елджера. Може, це такий рекламний трюк?

— Я зневажаю тих, хто рибалить із хробаками, — торочив своє пан Картер, — от комаха, муха, скажімо, — витвір мистецтва. А той, хто користується хробаком, здатен грабувати сиріт і палити церкви.

— Не пий цього, — сказав Маллен дружині, — давай перевіримо решту продуктів.

Виявили ще три підробки. Шоколадний батончик «Мелло-Біт» мав помаранчеву обгортку, замість знайомої малинової. Ще виявили банку «Смитани», майже на третину більшу за звичайні баночки цієї марки, та пляшку «Мініральної води».

— Дуже дивно, — мовив Маллен, потираючи підборіддя.

— Я завжди маленьких випускаю, — базікав пан Картер, — бо не спортивно ловити їх. Не брати мальків — один із пунктів кодексу рибалки. Нехай вони ростуть, нехай дозрівають, нехай набувають досвіду. Інша річ — старі хитруни. Мені потрібні ті, що забиваються під коріння, ті, що втікають, перш ніж рибалка на них погляне. Це хлопці, з якими можна поборотися!

— Я збираюся повернути цей товар Елджеру, — сказав Маллен, складаючи продукти в паперовий пакет. — Якщо побачиш подібне, відкладай сюди.

— Олд Крік — ото місцина, — не вгавав пан Картер, — отам вони й ховаються.

Суботній ранок видався сонячним і теплим. Пан Картер поснідав і легкою, молодою ходою подався на Олд Крік. Його пошарпаний широкополий капелюх швидко зник удалині.

Джим Маллен випив кави й пішов до будинку Кармайклів.

Машина стояла в гаражі. Вікна були так само відчинені, так само стояв стіл для бриджу, як минулого вечора, світла досі не вимкнули. Це нагадало Маллену історію, яку він колись читав, — про корабель під усіма вітрилами, з усім начинням, але без жодної живої душі на борту.

— Може, комусь зателефонуємо? — запропонувала Філліс, коли чоловік повернувся додому. — Мені здається, трапилося щось лихе.

— Так, але кому телефонувати?

Маллени щойно оселилися тут. Віталися з трьо-ма-чотирма сусідськими родинами, але не знали, у кого можна щось дізнатися про Кармайклів.

Проблему вирішив телефонний дзвінок.

— Якщо це хтось із місцевих, — підказав Джим, перш ніж Філліс узяла слухавку — розпитай їх про Кармайклів.

— Слухаю?

— Доброго дня. Гадаю, ви мене не знаєте. Я Марі-ан Карпентер, живу неподалік. Я просто хочу запитати, чи не заходив до вас мій чоловік? — голос у жінки був наляканий.

— Ні, сьогодні в нас нікого не було.

— Зрозуміло, — жінка ніби вагалася.

— Вам чимось допомогти? — запитала Філліс.

— Просто якось дивно, — сказала пані Карпентер. — Ми з Джорджем, моїм чоловіком, снідали сьогодні вранці. Потім він піднявся нагору по куртку — і більше я його не бачила.

— Оце так!

— Я впевнена, що він не спускався вниз. Я зійшла нагору подивитися, що його затримало, — ми збиралися виїжджати, — а його там не було. Я обшукала весь дім. Подумала, що, може, це якийсь дурнуватий жарт, хоча такі речі й не характерні для Джорджа, тому пошукала під ліжками й у шафах. Потім подивилася в підвалі, розпитала сусідів, але ніхто його не бачив. Я подумала, можливо, він пішов з вами знайомитися — ми якось говорили з ним про це.

Філліс розповіла жінці про зникнення Кармай-клів. Вони поговорили ще трохи, й Філліс поклала слухавку

— Джиме, — сказала вона, — все це мені страшенно не подобається. Мабуть, ліпше повідомити поліції про Кармайклів.

— Матимемо дурнуватий вигляд, якщо вони просто поїхали відвідати друзів в Олбані.

— Це буде найкращим з того, що могло статися.

Джим набрав номер, але лінія була зайнята.

— Я туди піду.

— Візьми і це з собою, — дружина подала йому паперовий пакет.

Капітану поліції Леснеру впродовж цілої ночі й цілого ранку довелося терпляче вислуховувати нескінченний потік звернень. Патрульні й сержанти з ніг збилися, а він стомився найдужче. Попри це він запросив пана Маллена до свого кабінету й вислухав його історію.

— Викладіть усе це на папері, — попросив Лес-нер. — Ми вчора пізно ввечері вже отримали дзвінок про Кармайклів від їхнього сусіда й розшукуємо їх

разом із чоловіком пані Карпентер. Це вже десяте за два дні.

— Десяте — що?

— Зникнення.