Роберт Шекли – Пастка на людей та інші тенета, капкани, омани, а також трохи жартів і вигадок (страница 30)

— Це ж логічно, — пояснював Арнольд. — Звичайно, на Землі немає попиту на танґриз. Тому не варто було й намагатися продати його тут. Але на планеті Мельдж…

— Щось мені це все не до вподоби, — засумнівався Грегор.

— Мій план має спрацювати. Постачати на Мельдж тангриз надто дорого. Але ми розмістимо там саму нашу фабрику. Можемо випускати продукцію безперервним потоком.

— А якщо й там попит виявиться занизьким? — не вгавав Грегор.

— Як це він може бути занизьким? Цей продукт — хліб мешканців Мельдж. Це їхній основний харч. Як тут можна проколотися?

По двотижневій подорожі у космосі в ілюмінаторі з правого борту корабля з'явилася Мельдж. І саме вчасно — танґриз уже заповнив трюм під зав'язку. Його герметично закрили, але тиск зростав разом із загрозою розриву стін корабля. Доводилося щодня скидати по кілька тонн, але цей процес займав багато часу й призводив до втрат тепла та повітря.

Таким чином, вони прибули на Мельдж майже без запасів кисню, в холодному кораблі, кожен закапелок якого був натоптаний танґризом. Щойно приземлилися, на борт прибув митник у помаранчевому однострої.

— Ласкаво просимо, — сказав він. — Гості не так часто відвідують нашу невеличку віддалену планету. Ви до нас надовго?

— Гадаємо, що так, — відповів Арнольд. — Ми збираємося відкрити тут бізнес.

— Чудово! — чиновник привітно посміхнувся. — Нашій планеті потрібна свіжа кров, нові підприємства. Дозвольте поцікавитися, що у вас за бізнес?

— Ми збираємося продавати танґриз, основний продукт харчування...

Обличчя чиновника миттю спохмурніло.

— Що-що ви збираєтеся продавати?

— Танґриз. У нас є Безвтратний Виробник, і…

Митник натиснув кнопку пристрою, закріпленого на зап'ястку.

— Вибачте, ви повинні негайно залишити планету.

— Але ж ми маємо паспорти з відкритими візами…

— Згідно з нашими законами, ви маєте негайно відлетіти й забрати свого Безвтратного Виробника.

— Як таке можливе? — обурився Грегор. — У вас хоча б є свобода підприємництва?

— Тільки не для виробництва танґризу.

З десяток танків виповзли на поле космодрому й оточили корабель. Чиновник вийшов і почав спускатися трапом.

— Зачекайте! — відчайдушно заволав Грегор. — Якщо ви боїтеся конкуренції, то прийміть Безвтратного Виробника від нас у подарунок!

— Ні! — закричав Арнольд.

— Так! Просто відкопайте і заберіть його. Нехай годує ваших злидарів. Може, потім поставите нам пам'ятник.

Підтяглися ще кілька танків. Низько у небі над космодромом кружляли застарілі реактивні літаки.

— Залиште планету! — вигукнув чиновник. — Ви справді гадаєте, що змогли б продавати танґриз на Мельджі? Та розплющте очі, озирніться!

Вони поглянули навколо. Поле космодрому було вкрите сірим порошком, його оточували будівлі однакового сірого кольору. Позаду розкинулися похмурі сірі поля, а ще далі здіймалися низькі сірі гори.

Скільки сягало око, скрізь панував сірий колір танґризу.

— Тобто ви маєте на увазі, — почав здогадуватися Грегор, — що вся планета…

— Уявіть, — сказав чиновник, затримавшись на сходах, — тут батьківщина Стародавньої Науки, й завжди знаходяться дурні, в яких руки так сверблять, що кортить покопирсатися в давніх артефактах. А тепер бувайте. Але якщо вам колись трапиться де-небудь Лаксіанський ключ, повертайтеся і називайте будь-яку ціну.

Остання зброя

Едсель був у вбивчому настрої. Разом із Парком і Факсоном вони впродовж трьох тижнів розкопували кожен курган, який траплявся їм у цій клятій місцині, не знаходили нічого й бралися до наступного. Минало швидкоплинне марсіанське літо, що не день холоднішало. І що не день розхитувалися нерви Едсе-ля, які й за спокійніших часів були не надто міцними. Коротун Факсон здавався веселим і мріяв про купу грошей, які вони матимуть, коли знайдуть зброю. Парк, ніби залізний, мовчки сунув уперед, і якщо його не зачіпали, не озивався й словом.

Але Едсель був на межі. Вони розрили ще один курган і знову не знайшли жодних ознак загубленої марсіанської зброї. Бліде сонце в нереально синьому небі, в якому і вдень блищали зірки, здавалося Едсе-лю сліпучим. Надвечірня прохолода пробиралась під ізоляційний костюм, пронизуючи холодом суглоби та м'язи.

Зненацька Едселю захотілося вбити Парка. Він незлюбив цього мовчазного чоловіка ще на Землі, коли вони домовлялися про партнерство. Парка він ненавидів навіть сильніше, ніж зневажав Факсона.

Едсель зупинився.

— Ти хоч знаєш, куди ми оце йдемо? — звернувся він до Парка лиховісно тихим голосом.

Парк байдуже стенув вузькими плечима. Жодне почуття не відбилося на його блідому, худорлявому обличчі.

— Ти знаєш, де ми зараз? — допитувався Едсель.

Парк знову знизав плечима.

«Увігнати б йому кулю в голову», — подумався Ед-сель і дістав зброю.

— Зачекай! — Факсон став між них. — Не заводься, Едселю. Краще подумай, яка купа грошей у нас буде, коли ми знайдемо зброю!

Очі коротуна знову засвітилися від цієї думки:

— Вона десь тут, Едселю. Можливо, у наступному кургані.

Едсель завагався, ще раз глянув на Парка. Понад усе на світі хотілося його порішити. Якби ж на Землі, плануючи експедицію, він знав, що все так обернеться... Адже звідти все здавалося таким простим. Він мав рукопис, у якому розповідалося, де розташований таємний склад загубленої легендарної марсіанської зброї, Парк знав марсіанське письмо, Факсон мав змогу профінансувати експедицію. Отже, гадав Едсель, їм потрібно лише дістатися Марса та дійти до кургану, в якому заховані ті штуки.

Едсель ніколи раніше не залишав Землі. Не збирався впродовж тижнів мерзнути, недоїдати, харчуватися концентратами, крізь апарат вдихати повітря з убогим вмістом кисню, відчуваючи постійне запаморочення. Не знав безперервного болю у м'язах, бо не доводилося торувати собі шлях густими марсіанськими чагарниками.

Він тоді думав лише про ціну, яку уряд — байдуже, який — буде готовий заплатити за цю легендарну зброю.

— Перепрошую, — Едсель, насилу опанував себе, — ця місцина мене дістала. Вибач, Парку, я зірвався. Веди нас далі.

Парк кивнув і рушив уперед. Факсон полегшено зітхнув і пішов слідом.

Зрештою, думав Едсель, я зможу пришити їх будь-коли.

Вони знайшли потрібний курган аж надвечір, коли терпіння Едселя знову майже зійшло нанівець. То була дивна, масивна споруда, саме така, як описано в рукописі. Під кількома дюймами ґрунту наткнулися на метал і відшукали вхід.

— Я виб'ю двері, — Едсель знову нетерпляче дістав револьвер.

Парк відтіснив його вбік, повернув ручку, й двері відчинилися.

Усередині вони побачили величезну кімнату. Ряд за рядом виблискувала там легендарна втрачена зброя, зниклі артефакти марсіанської цивілізації.

Троє чоловіків якусь мить просто непорушно дивилися. Перед ними був скарб, від пошуків якого люди майже відмовилися. Від часу висадки на Марс земляни дослідили руїни великих міст. Скрізь були розкидані потрощені транспортні засоби, витвори мистецтва, знаряддя виробництва — сліди величної цивілізації, яка на тисячі років випереджала земну. Старанно розшифровані науковцями писемні пам'ятки розповідали про великі війни, що точилися на Марсі. Однак усі рукописи створювалися до того, як із марсіанами сталося непоправне. Кілька тисяч років на Марсі не було розумного життя. Ба більше, весь тваринний світ планети виявився знищеним.

Здавалося, марсіани забрали з собою в могили й свою зброю.

Едселю вдалося дізнатись, що ця втрачена зброя цінувалася на вагу радію. Не було нічого подібного до неї.

Чоловіки увійшли до приміщення. Едсель схопив перше, що трапилося під руку. Зброя мала вигляд пістолетів сорок п'ятого калібру, тільки здавалася трохи більшою. Він підійшов до дверей і повернув зброю до чагарників.

— Не стріляй, — сказав Факсон, коли Едсель прицілився, — хтозна, як воно діє. Коли ми продамо цю зброю урядові, хай він шукає фахівців для випробування.

Едсель натиснув на курок. Кущ на відстані сімдесяти п'яти футів вибухнув із яскраво-червоним спалахом.

— Непогано, — Едсель погладив пістолет, відклав його і взяв інший.

— Будь ласка, Едселю, — нервово повторив Факсон, — навіщо все це випробовувати тут? Ти ж можеш натрапити на якусь атомну бомбу, абощо.

— Замовкни, — процідив Едсель, розглядаючи спусковий механізм.

— Не стріляй більше, — знову попросив Факсон і глянув на Парка, сподіваючись на підтримку, але той мовчки спостерігав за Едселем.

— Ви ж знаєте: можливо, щось із усього цього знищило марсіанську расу. Хочете знову запустити це в дію?

Едсель дивився, як спалахнула яскравим сяйвом розжарена ділянка рівнини там, куди сягнув його постріл.