Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 89)
Зате у Великій Пастці пальма першості належала Дурваліно. Він був у курсі будь-якої сутички, сварки серед краль, скандалу між обозниками за грою в ронду, любовних перипетій у коханців — усі таємниці Великої Пастки Дурваліно знав і охоче розповідав. Прізвисько Ділобулотак він заслужив своєю балакучістю — у цьому він скидався на Педро Цигана, а Ну-Ну його прозвали за невситиму цікавість і намагання в усе стромляти свого носа. Він завжди щось винюхував, виловлював чутки про чвари та інтриги — от і ще одне прізвисько: Вудлище.
Завдяки Дурваліно Фадул жив, як у Бога за дверима. Не треба вставати вдосвіта, щоб випровадити обозників, то вже не його клопіт. За прилавком він з’являвся не раніше, ніж скупається в річці й вип’є кави з жабою та рападурою. Отепер, після вітання «Доброго здоров’я, хазяїне» можна й послухати новини, коментарі та прогнози прикажчика: перш ніж піти до вбиральні, річки й вогнища, хлопцеві треба вибалакатись.
— Ви знаєте, що через Діву Факел посварився з Бастіаном да Розою? Це відомо всім.
Фадул це знав; саме Дурваліно звернув його увагу на те, що двоє молодиків упадають коло доньки Амброзіо, женихаються на очах у всіх. Полюбляючи, як уся людність Великої Пастки — постійна й тимчасова — азартну гру, турок з прикажчиком вже побилися об заклад, хто з тих двох візьме гору в цьому турнірі рицарства й ґречності за здобуття цноти кокетливої сержипанки. Що Діва цнотлива, не сумнівався навіть Всезнай зі своїм гострим, зміїним язиком: вона незайманиця, поки Факел чи Бастіан, той чи той, не розів’є їй вінка. Щодо результату герцю громадська думка поділилася; для Дурваліно ж двох поглядів не існувало.
— Невже не ясно, що переможе сеу Бастіан? Це ж просто нахабство думати, що Діва віддасть перевагу цьому опудалові, брудному негритосові (це між нами) над білим, майже арійцем! Факел спіймає облизня, це безперечно.
— Виходить, Факел брудний тому, що він негр? А ти поглянь на себе, тобі теж недалеко до негра. — Дурваліно був ще темніший, ніж його тітка, мулатка барви сухого какао. — Краса чи бридота від кольору шкіри не залежить, красенем може бути й білий, і чорний. — Він стишив голос, ніби говорячи сам до себе. — Зезинья, аби була біла, втратила б на вроді… — На мить він знову побачив її за прилавком, як вона наливає гуртівникам кашаси. І додав, приголомшивши балакучого прикажчика: — Отож я ставлю ті гроші, що ти в мене вкрав, на Факела…
Дурваліно аж похлинувся слиною:
— Я украв?! Ви такого мені не кажіть навіть жартома. Благаю вас! — І знову повернувся до животрепетної теми. — Якщо ви кажете, що переможе Факел, то так тому й бути. Рессу он теж такої думки, вона сохне за ним. Кожному своє… Але побачите, все це добром не скінчиться, буде буча… От побачите!
Буча, скандал, колотнеча — чого не трапляється за картами чи при виборі кралі. Здебільшого пуста драчка, не варта й згадки. Ну, заведуться між собою двоє за ставками в ронду або в притулку повії: лаються, плюються, наскакують один на одного, мов два півні, поки третій їх не розборонить. Щоправда, іноді трапляється й щось серйозніше.
Найтрагічніша подія сталася на святого Антоніо, коли Котінья померла на місці, діставши кулю в голову. Хрестів на кладовищі більшало, але тільки під двома лежали жертви насильства: двоє лісорубів порізалися ножами через Себу, дівку нікчемну, справжню ледащицю. Тож через ту нікчемницю один зійшов кров’ю і опинився, без відхідної молитви, в землі, а другий чкурнув у пущу і тільки його й бачили. Так само безкарно — чи треба повторювати? — жагунсо застрелив підручного погонича за махлювання за картами; гра чи краля, причина, як бачимо, завжди та сама. Кладовище росло й завдяки зміям та пошестям, що лютували по всій какаовій зоні.
Ще на зорі існування Великої Пастки двоє лісорубів пустили кров один одному через Бернарду. Вони побачили її в армаземі, але не встигли навіть перебалакати з нею; якби поговорили, ніякої різанини не було б, бо вона саме оголосила карантин. З ризиком для життя Фадул розтяг запальних суперників — а чому суперників, якщо Бернарда не виявила інтересу до жодного з них? Зрештою вони помирилися, Збуй-Вік промила їм рани горілкою і втішила одного, а другого забрала до себе пишностанна Даліла.
За Бернарду почали змагатися одразу ж по її приїзді до Великої Пастки; суперечку вирішували ударом по вуху або жеребкуванням — кому випаде щаслива карта. Та коли її удостоїв увагою капітан Натаріо, за неї перестали сперечатись. Доступна вона була лише тим, кого вибирала сама для заробітку у вільні дні. Отримавши звістку про скорий приїзд опікуна, Бернарда приділяла хрещеному три дні: переддень приїзду, щоб перепочити й підготуватися до прийому, день щасливої події і наступний день. Останній був потрібен для того, щоб заново пережити побачення, згадати кожне слово, кожен порух, лукавий усміх, обійми, зітхання й умлівання. Все її життя було в цих коротких щасливих годинах.
Оце й усі найзапекліші сутички, найстрашніші інциденти, убивства й поранення; їх було небагато, більше тарараму, ніж кровопролиття. Чубанину, кулачки Фадул припиняв окриком, користуючись авторитетом комерсанта, якщо не кредитора. А останній раз, так уже сталося, довелося вдатися до рукоприкладства. В жорстокому какаовому світі Велика Пастка якщо й мала лиху славу, то незаслужено. Місцина тиха й мирна, зручна для нічлігу, чудова природа. А якщо ти при грошах, можна й гульнути.
Що Бастіан да Роза неминуче зіткнеться з Кастором Абдуїном у змаганні за принади юної Діви, передбачити було неважко. Дурваліно пішов далі, визначивши дату й місце зіткнення. Воно станеться, звичайно, в неділю, на званому обіді в Лупісиніо на честь приїзду до Великої Пастки його дружини. Дружина Лупісиніо, дона Естер, сухоребра, понура, змучена недугами жінка, не могла ні танцювати, ні веселитись на святі. Найбільша її утіха — погомоніти з сусідками про свої болячки й про лікування чудодійними домашніми засобами та невтомними молитвами.
Довгі роки, поки чоловік і син надривалися на роботі в цій глушині, дона Естер мешкала в Такарасі, відмовляючись переїжджати до Великої Пастки. І тільки як Лупісиніо став з’являтися дедалі рідше, надумавши передавати їй гроші на прожиток через обозників, вона зважилася провести з невдячником кілька днів і поблагословити хлопця — той приїхав до Великої Пастки навчатися теслярського ремесла. Кебетливий і завзятий Зиньйо вирішив вийти в столяри, і коли його називали тесляром, поправляв, як і майстер Гвідо:
— Оце зморозив! Я не тесляр, бовдуре, я столяр!
Дона Естер не танцювала, але запрошених на обід цікавили не танці. Ідея влаштувати бал, до речі, спала негрові Факелу, а людям аби свято, а з якого приводу — байдуже. Особливо в цьому випадку: ось вам і нагода з’ясувати те, що повивалося все густішим мороком — кого з двох суперників обере Діва і чи взагалі захоче когось обрати. Якби знаття, що стукне в голову цьому дівчиську, в якого сім п’ятниць на тиждень: то всміхається, то вже сердито супить брови. Влаштувати вечірку Лупісиніо вирішив, здибавши на Ослячому шляху Педро Цигана, якому всі були раді. Кому не хочеться повеселитись?
Вже давно Педро Циган перестав бути єдиним, завжди проханим гармоністом, без якого свято не свято. У неділю приходили інші, разом з гітаристами та гравцями на кавакіньйо й сопілці. Проте й досі він вважався найкращим, але рвачем не став, розтягував малинові міхи і пускав меткими пальцями віртуозні перебори не заради наживи.
Циганом його прозвали за вічні мандри — сьогодні тут, завтра там; з гармонією на плечі, він забирався у найглухіші нетрі. Велика Пастка його притягувала, як магніт, — райське урочище, любо глянути; він з’явився тут давно, задовго до приходу турка Фадула. Тоді тільки Збуй— Вік у сяк-так стуленому курені з пальмового віття приймала гуртівників, а в’ючні обози, щоб скоротити час і відстань, почали протоптувати стежку через ліс.
Невтомний блукач, Педро Циган став свідком того, як зростав хутірець, як з’являлись халупи на Жаб’ячій Косі, хатки на Ослячому шляху, какаовий склад, турчинів армазем, шопа на вигоні, кораль і кузня. Проте йому ніколи й на думку не спадало, що за річкою розкинуться плантації, з’явиться піч для випалювання цегли й черепиці, борошняний дім, а на вигоні цілі череди свійської худоби. Капітанів дім його не здивував, бо капітан не раз казав йому про свій намір перебратися сюди з родиною. З обережних перешіптувань людей — бо який же дурень говоритиме таке уголос, — він зрозумів, що капітан приїхав сюди раніше за всіх, ще до того, як розжився на патент і землю; він тоді очолював загін жагунсо, відданих йому тілом і душею.
Якось у розмові із Збуй-Вік Бернарда залічила Педро Цигана до найвродливіших чоловіків Великої Пастки: він, Фадул, Бастіан да Роза і сам капітан. До списку не потрапив Кастор Абдуїн, але коваль у цих краях з’явився пізніше. Гарним Цигана вважала не тільки Бернарда, а й чимало інших веселих дівчат; образ гармоніста жив у серцях тих краль, що займалися своїм ремеслом у басейні річки Кобрас.
Про затяте суперництво негра Факела й блондина Бастіана да Рози — Бастіан, пригадуєте, значився в списку Бернарди — Педро Циган почув в армаземі від Дурваліно; прикажчик попередив його і про можливу трагічну розв’язку.