Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 88)

Лише одну-єдину вісточку отримав від неї Фадул після того, як у зажурі вона вирушила в Сержипе: лист передав йому посланець, небіж її Дурваліно, довгий, як тичка, ластатий підліток у штанцях до колін. Цього набазграного невправною рукою листа, повного чорнильних плям і закреслених слів, без жодних розділових знаків, Фадул довго розбирав, читав і перечитував, аж поки вивчив напам’ять. Він міг декламувати його, як вірш або біблійний псалом: «…із цих закарлючок мій славний Фадуле ти знай що я не забула тебе і ніколи не зможу забути що мені щоночі сниться той самий сон я в обіймах твоїх і плачу від радості і що це послання моє туди куди рано чи пізно я повернуся з ласки Всевишнього». В кінці, після підпису: «Навіки твоя Марія Жозе Батиста» було наставлено силу-силенну ком, крапок, знаків оклику і питання — мовляв, розставляй, де хочеш.

Згадала вона й свої короткі відвідини Великої Пастки перед самим від’їздом; («коли я побачила як ти живеш гаруючи як віл»). Тим-то й послала до нього свого небожа Дурваліно, сина своєї старшої сестри, сухотної вдови («вона вже на тонку пряде»), щоб узяв до себе за прикажчика. Будь-яка плата, навіть мізерна, була б милістю для нього: «Це все-таки краще ніж пухнути тут з голоду». Зезинья не проминула нагоди й тут шпигнути його за скнарість: «Добре що ти не скупердяй а за хлопця ручуся як за себе». Ну чи ж не ангел небесний!

Про прикажчика, помічника за прилавком він, коли щиро, подумував уже не раз, але де взяти чесну людину? За часів, коли тут бракувало жінок, можна було хоч виспатися як слід. Клієнтуру його складали головним чином обозники й повії, приїжджих траплялося мало. Найбільше роботи припадало на вечір і ранок, він тоді крутився, як муха в окропі. З какаовими плантаціями незмірно побільшало люду та в’ючних обозів. Доводилось не лише рано вставати й пізно лягати, а й не зачиняти цілісінький день дверей, бо покупці могли нагодитися будь-коли. Хочеш заробити — не сиди згорнувши руки, не лягай ситим для ситого життя треба добре потрудитись.

Дурваліно він зустрів гостинно, але стримано. Молодець Зезинья Пальма, ще раз виручила його! А все ж довганеві він не вельми радів, бо в комерції треба пильнуватися не лише з циганами: і сержипанцям не клади пальця в рота. Фауд Каран любив говорити, що сержипанці — це не бразильські араби, а він словами не розкидався.

— Помічник мені не потрібен, я й сам упораюсь. Та коли вже Зезинья просить…

Поцікавився, що хлопець уміє. Читає, пише, знає чотири арифметичні дії і з радістю візьметься за будь-яку роботу. Гірше, ніж від зорі до зорі рубати тростину, бути не може.

— Що ж, побачимо. Поклади свої пожитки в підсобку, постели ряденце — буде тобі ліжко — і до роботи. Про платню домовимось потім: вона залежатиме від тебе самого. Яка робота — такий і заробіток.

Врешті таки не втерпів і запитав про те, що його найдужче цікавило:

— А як там Зезинья?

Так собі, відповів небіж. Займатися своїм ремеслом у Бутіа чи в Лагарто не захотіла, а оселилася в Аракажу, там їй спорудив будиночок доктор Панфіло Фрейре; він дипломований медик, але покинув медицину й виробляє неочищений цукор та рафінад на плантації Фуніл, а ще жене кашасу й робить рападуру; цьому товстосумові вже за сімдесят. Напевно, в неї був ще якийсь багатий коханець. Розпитувати Фадул не став: і так ясно, що жагуча Зезинья не вдовольниться отим старим луб’ям.

Викопати за домом колодязь Фадулові порадила Зезинья Пальма після щасливої і заразом сумної події — її приїзду до Великої Пастки. Вона виконала-таки свою обіцянку, завдавши йому кривавої рани. — «Якось, коли найменше чекатимеш, я до тебе нагряну», — запевняла вона в пансіоні Шанду, в Ітабуні. Турок не вірив: після дощику в четвер. Та ось у Лагарто помер Зезиньїн батько — чи то від лихоманки, чи то від кашаси, яка різниця?

Родичі в Лагарто, старе й мале, залишившись без годувальника, у відчаї благали її приїхати. Грошей, які вона переказувала їм наприкінці кожного місяця, тепер не вистачало. Перед відплиттям вона приїхала попрощатися — добиралася сюди верхи на віслюку з обозом Зе Раймундо. Вона не попередила його про свій приїзд. Фадул порався в армаземі, коли погонич раптом загукав:

— Сеу Фаду! Сеу Фаду! Подивіться, якого я привіз вам гостинця!

Весела й збуджена, Зезинья повисла в нього на шиї.

Потім сказала про батькову смерть і залилася гіркими слізьми. Не пощастило в житті цьому добрязі! Поки був здоровий, обробляв землю в орендарів, а тоді підчепив малярію і почав топити горе в кашасі. Родичі поденничали по чужих плантаціях, чоловіки рубали цукрову тростину. Якби не Зезинья, сконали б з голоду. Бо тільки Зезинья вибилася в люди, жила заможно, хвалити Бога, її заступника на небесах. Торгувала собою в Ітабуні.

Пора для прийому гостей не найкраща: один за одним прибували обози, до «форту» сходилися погоничі зі своїми підручними — підкріпитися, щось купити, прибігали повії — підчепити клієнта, вихилити чарчину кашаси. Зезинья віднесла до світлички свій шкіряний баул і стала за прилавок. Торгівля спиртним пішла жвавіше — всі хотіли цокнутися з нею і з турком, бо хто ж не знав про їхній давній і міцний зв’язок?

Згодом обоє пішли до річки. Фадул прихопив відро — сьогодні в домі потрібно багато води: Зезинью, що боялася підчепити погану хворобу, опанувала манія чистоти. Непроглядну пітьму розсіювало полум’я багаття, розкладеного на вигоні, блимання каганців у хатах, мерехтіння зірок, що де-не-де висипали на небі. Коханці йшли, узявшись за руки, наче Зезинья — дівчина, що потай від батьків прибігла на побачення.

— Чому б тобі не викопати колодязя, щоб мати воду в домі?

— Завелика морока.

— Хіба не морока ходити по воду, як оце ти? Де ж таке бачено?

Він набрав води й хотів вертатися, щоб швидше стиснути її в обіймах.

— Ходімо.

— Постривай.

Вона потягла його за руку, і вони посідали на березі, біля Дівочого Біде, опустивши ноги в потік і дослухаючись до жаб’ячого кумкання. Зезинья поклала голову на широке турчинове плече, засунула під сорочку руку й стала пестити його волохаті груди.

— Я не хотіла їхати, не побачивши мого турка.

— І не вгородивши в мої груди ножа, еге ж? — мовив він жартівливо, без тіні образи чи докору.

— Я приїхала по твою допомогу. Але, Бог мені свідок, не лише через це. Ти, турок, темний і затурканий турок, думаєш, що в мене камінне серце.

Фадул присунувся ближче, зазирнув їй в очі: ці сльози ре лише за батьком. Вона плакала з туги й любові до нього.

Встала Зезинья Пальма разом з Фадулом Абдалою; в сонній долині іржали мули й ревли осли, погоничі лаштували обози. Фадул умовляв її ще трохи поспати, та вона й слухати не хотіла:

— Я допоможу тобі! — Оглянула широчезне ліжко, і в її співучому голосі забринів докір: — То це тут ти жирував із Жуссою, га? Цілісіньку ніч… От клятуща потягуха!

Скільки часу минуло, а вона й досі згадує про це з гіркотою й злістю. Турок торкнувся ручиськом її оголеного тіла:

— Такої жінки, як ти, немає. І не буде.

Зезинья дістала з баула одяг, вибрала, що надіти. Щоб торгувати кашасою, вона вбралася по-святковому. Вичепурилась так, ніби приїхала в Ільєус, а не в цю діру.

Коли наплив покупців минув, вони скупалися в річці, поїли в’яленого м’яса та дозрілої анони й пішли по виселку. З халуп визирали дівки, лукаво віталися. На Жаб’ячій Косі їх окликнула Збуй-Вік.

— Подружка, сеу Фадуле? Вітаю, маєте гарний смак. — І звернулась до гості: — Ви — Зезинья, еге ж? А я — Жасинта. Сеу Фадул, коли їздить до вас, залишає мене на хазяйстві.

— Я приїхала попрощатися, їду до Сержипе. Фадул вами не нахвалиться, каже, ви варті десятьох мужчин.

— Це він по своїй доброті.

Велику Пастку вони пройшли з краю в край. Зезинья познайомилась із старим Жерино, Меренсією й Лупісиніо. Кастор її вже знав, і то досить близько, а не тільки з розмов. В армаземі Зезинья підсумувала:

— Велика Пастка така сама вбога, як і моя рідна Бутіа. Тільки Бутіа дедалі занепадає. Якби можна було, я лишилася б з тобою.

Уранці, після безсонної ночі, Фадул галасливо проводжав обозників; Зезинья сиділа за касою. Та ось рушив останній обоз, турок передав ключі й револьвер Збуй-Вік, осідлав двох віслюків і повіз Зезинью аж на станцію в Такарас.

Вони довго їхали мовчки, такі сумні, ніби розлучались навіки. Сідаючи в поїзд, Зезинья ще раз нагадала йому, тицяючи пальцем у груди:

— Не забудь викопати колодязь!

З очей її текли сльози.

— Спасибі за підтримку. — Вона силувано всміхнулась. — І за все-все.

З її грудей вихопилося глухе, скорботне ридання.

Турок дістав з кишені вицвілу вишиту хустину й подав Зезиньї; стоячи у дверях вагона, вона уткнулася в неї обличчям.

Фадул хотів щось сказати і не зміг. Поїзд рушив, застукотів на стиках, і Зезинья замахала розшитим носовичком.

Дурваліно працював, як чорний віл, все аж горіло в нього під руками. А що вже чесний, то й не сказати! Якщо й вициганить дещицю грошей на дівок, то таку мізерію, що навіть Фадулові не жалко. Правда, він був страшенний пліткар. Через високий зріст і довгий язик як його тільки не дражнили: Ярмарковий Стовп, Вудлище, Ну-Ну, Ділобулотак, Всезнай. А скільки понавигадували інших, грубіших прізвиськ: Турецький Глист, Вишкребок, Скакелюха.

Усього, що відбувалося по маєтках, бівуаках, хутірцях, слобідках, виселках, розкиданих на диких просторах басейну річки Кобрас, краще за Педро Цигана не знав ніхто. Граючи за мізерний гріш на своїй веселій гармонії, Педро Циган перемірював, мов у чоботах-скороходах, всі шляхи й стежини, розносив від селища до селища останні, найсвіжіші новини: хто вмер і хто народився, яка корчма відкрилася і яка закрилася, розповідав про бійки, чвари, любовні походеньки, бандитські наскоки, захоплення земель, вигублення індіанців, про пущені з молотка садиби й плантації, про кубла повій, таких же мандрьох, як і сам гармоніст. Він нічого не вигадував, лише додавав подіям яскравості, присмачуючи свою розповідь захоплюючими подробицями.