Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 72)
За ким він тужить, то це за дядьком Кристованом Абдуїном, майстром і навчителем у ковальстві, незрівнянним солістом в оркестрі барабанщиків. Реконкаво — це ненастанне свято.
Реконкаво — це ненастанне свято, проте Факелові святкового Реконкаво не жаль. Йому досить товариства жменьки зледащілих жінок, досить змоги милуватися диким баїянським краєвидом, безмежним плетивом тропічного лісу, бурштиновим полиском какаових плантацій. У гультяйському житті на енженьйо він був безіменним статистом; підніжком, штукарем-служником він залишався навіть тоді, коли обслуговував сеньйору баронесу в алькові «великого дому» на сніжно-білих лляних простирадлах сеньйора барона. У Великій Пастці він вільна людина: самоті наперекір сіє сім’я іншого свята.
Вражений красою місцини, впевнений у її прийдешності, він вирішив оселитися на новому перехресті тяглових доріг. Клієнтура постійна, заробіток достатній, щоб прожити й розплатитися з полковником. Не треба продавати свої руки, свої м’язи, свій мозок. У Реконкаво життя сите й одноманітне, а тут усе в русі, в творенні, в кипінні.
Ось він розпалив горно, роздув міхи і обрушив на ковадло молот, ось задер копито віслюка Куричка, щоб під дружне «ура» глядачів — повій, табунників, жагунсо, сеу Фаду й Педро Цигана — набити нову підкову. І Велика Пастка перестала бути лише бівуаком для какаових обозників, убогим хутірцем: Жаб’яча Коса з солом’яними куренями повій, Ослячий шлях з глинобитними мазанками та ще склад полковника Робустіано й туркова крамничка, де продається кашаса, плитковий тютюн і рападура.
Тільки після приїзду Кастора ряд мазанок на Ослячому шляху поповнився цегляними будинками під черепицею. Зі спорудженням кузні хутірець розширився, виріс у слободу, прийняв нових мешканців: мулярів і мулярчуків, теслярів і столярів. Так Лупісиніо та Бастіан да Роза, спершу найняті Фаду лом, а також майстер Балбіно і майстер Гвідо, Зе Луїз із дружиною Меренсією приїхали сюди на тимчасову роботу, а лишилися назавжди. Балбіно — каменяр, золоті руки, Гвідо — столяр, а не тесляр, як він любив уточнювати не без хвастощів. Зе Луїз і Меренсія змурували піч випалювати черепицю на Касторів будинок. Сподіваючись великих замовлень від полковника Робустіано де Араужо, вони розширювали свою гончарню, накопали й навезли високоякісної глини.
Наважившись тут і оселитися, Меренсія, глава сім’ї, вирішила дім мурувати, так надійніше: у поставленому поряд з випалювальною піччю курені Зе Луїз тільки чудом врятувався від укусу змії жараракусу. На берегах річки, на Жаб’ячій Косі ділянки під забудову були гарні, проте Меренсія воліла будуватися на Ослячому шляху, поряд із хатиною Лупісиніо — далі від повій, гамірної обителі гріха й мерзоти. Заміжжя не заважало їй знатися з дівками, вітатися при зустрічі, але жити краще від них оддалік. Збуй-Вік правду каже, думав тесля: навіть на краю світу головні вулиці — вотчина добропорядних родин.
Факел приїхав і розпалив ковальське горно тоді, коли кожен був за себе і Бог за всіх, як пояснив Бернарді старий Жерино під час нічного наскоку бандитів. Щоб не скотитись до людиноненависництва, треба було перебудовувати людську психіку: триматися більше гуртом, аніж нарізно. У Великій Пастці Кастор Абдуїн узявся до роботи з тією ж невимушеністю, з якою він справувався на ліжку мадам, розщібав ліфчик Руфіни й кпив із сеньйора барона в далекі часи юності. Та не такі вже й далекі, як здається.
Найбільше радів появі у Великій Пастці Факела Абдуїна Фадул Абдала. Того вечора, коли під схвальні вигуки глядачів, що юрмилися біля кузні, негр підкував віслюка Куричка, він на радощах розщедрився на пляшку кашаси.
Познайомилися вони на фазенді полковника Робустіано — негр-коваль і турок-коробейник. Потім у Такарасі обидва зустрілися на бучному балі, на веселих танцульках у пансіоні індіанки Алісе; у розпал тих веселощів нагрянула ватага хуліганів, і мирні гулі закінчилися халазією з мордобоєм та стріляниною. Вони втекли цілі-здорові; негр пустив юшку одному нахабі й реквізував у Фадула револьвер: не вмієш стріляти, не вихоплюй його з-за пояса, а то обеззброять, та ще й нагодують товчениками.
Факел був для Фадула найкращою запорукою спокою у їхній місцині. Щоправда, Збуй-Вік справлялася чудово, коли хазяїн полишав на неї армазем, і жоден бандит більше не зважувався тероризувати мешканців Великої Пастки. Небезпека пограбування поменшала. Принаймні кузня навпроти з негром-ковалем була ще однією осторогою злодіям і зловмисникам. Торговець і коваль домовилися між собою: удвох одночасно з Великої Пастки не відлучатися; коли треба їхати одному, на варті лишається другий.
Час між ранковим відходом і вечірнім приходом в’ючних обозів заповнювала нестерпна нудьга. Двоє вигнанців коротали мертві години за щирими розмовами, спогадами про пережите. Або дружньо мовчали: араб курив наргіле, негр кував шмат заліза чи латуні.
Фадул захоплювався роботою Кастора — тут потрібна сила й майстерність. Безформна залізяка на очах перетворюється в жіночу прикрасу, каблучку чи брошку, а зі старої бляшанки виходить корисна посудина — горщик чи жаровня. Зате ніхто уважніше за Факела не слухав розповідей турка, біблійних епізодів, східних оповідок з віщунами й полководцями, волхвами й звабливими напівголими одалісками. Негр закочував очі, скрикував, плескав у долоні, так його захоплювали ті пригоди героїв. Жодна барва не пропадала для нього, навіть коли левантієць у пориві натхнення присмачував свою розповідь арабщиною.
Іноді до них підсідала якась дівка — погомінити, послухати; потім друга, третя. Тоді Кастор заводив пісеньку, формував коло для танцю коко, вибивав долонями ритм:
Кралі збиткувалися з жахливої вимови сеу Фадула, а він собі підтягував, хоч би що: недарма хлопцем у Лівані співав у сільській церкві.
Голос Факела, поважний, палкий, лунав серед лісу, западав у душу. Захоплена Зулейка, смаглява й задумлива кокетка, присягалася, що навіть пташки на деревах вмовкали, слухаючи його пісень. Ось що значить хист і чари Кастора Абдуїна: мовкли пташки, чарувалися змії, завмирали серця. Вигадник і веселун, ворожбит негр, якби не він, що було б з Великою Пасткою?
Раніше число й день тижня у Великій Пастці показував єдиний відривний календар, що висів на дверях складу з сухим какао. Насамперед впадала в очі гарна гравюра: європейський зимовий пейзаж, засніжені гори й кудлатий собака з підвішеним до нашийника барильцем. Під малюнком — відривний календар, сотні аркушиків з числами й днями тижня. Новорічний подарунок полковника Робустіано де Араужо старому Жерино, відданому кабрі.
Гордий власник такої коштовної речі, Жерино виставив календар на огляд дівкам і табунникам, повторюючи відомості, почуті від полковника: там у них за кордоном собачий холод, і єдиний порятунок від нього — бочка кашаси. Календар, що й казати, чудовий і пізнавальний, от тільки годі на нього покластися: старий Жерино цілими тижнями не торкався календаря, а коли згадував полковникову настанову, зривав навмання кілька аркушиків: один, два і ніколи більше трьох; треба ж ощадити, бо літери й цифри для більшості мешканців і приїжджих — то китайська грамота. Життя повсякчас відставало, і ніхто не сказав би напевно, що нині — кінець березня чи початок квітня, середа чи субота. А чи й неділя, святий день? Тому неділі, як такої, у Великій Пастці не існувало.
Плутанина й безладдя; декого це обходило мало, зате інших турбувало й засмучувало. Турок Фадул мусив стягати борг із тих, кому давав товар або гроші, розраховуватися з постачальниками; точні дати для нього вкрай важливі, вони занесені арабським письмом у його гросбух. Меренсія вважала неділю днем відпочинку — так велить Божий закон, її гончарницький Бог; зате Бог Фадула, не такий суворий, дозволяв недільну торгівлю, та ще й з надвишкою цін. І Бернарда катувалася, силкуючись вирахувати ті щасливі дні, коли приїздив хрещений.
Приїзди хрещеного — головне в її житті. Раніше короткі зупинки — леле, все коротші! — в човникових рейдах між фазендами Аталая і Винозоре; останнім часом він почав ночувати в Бернарди: леле, ніч надто коротка! Через безглуздий календар Жерино навіть капітан Натаріо да Фонсека мусив міняти усталені звички.
Дорогою у Винозоре капітан Натаріо да Фонсека з’являвся у Великій Пастці десь під полудень; повертаючись з Аталаї, він спішувався тут надвечір. Його короткими одвідинами поспішали скористатися всі: побачитись, потеревенити, взнати новини; його щирі бесіди з Фадулом зробилися неодмінними.
Поки коханці втішалися, Збуй-Вік проціджувала підсолоджену рападурою каву — почастувати капітана під час короткої розмови перед від’їздом. Прибувши з Аталаї, Натаріо розповідав про сім’ю, Зилду й діточок: мовляв, хрещена посилає своє благословення і цей відріз на спідницю. їдучи з Винозорого, говорив лише про новопосаджені плантації. Захоплено розповідав, як женуться вгору пагони, який багатий зріє урожай; Бернарда тоді аж плескал^ в долоні. Якщо ж нарікав на дощі — от заповзялися, це ж згубно для брості, — Бернарда заклинала від негоди, молила сонця. На прощання не забувала передати хрещеній, що просить її благословення. Прощатися важко, гірко: треба перебути такий довгий місяць, щоб знову пригорнутися до його грудей. Коли вже він залишиться з нею на цілу ніч, від вечірньої до вранішньої зорі? Коли, хрещений?