Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 67)

Аута Роза вміла нав’язувати свою волю: Аруза зачаровано слухала її сатанинські поради.

У самотині Великої Пастки Фадул Абдала брав Арузу Скаф щоночі, добровільно чи силою, уві сні чи наяву.

Зваживши всі за і проти, Фадул урешті наважився: треба їхати в Ільєус і женитись, — коли це раптом у Велику Пастку дорогою до фазенди Санта-Маріана завітав полковник Робустіано де Араужо. Він зупинився у старого Жеріно, начальника кабрів, приставлених охороняти склад сухого какао, потім верхи навідався до Фадулової крамниці. Полковник приїхав з дорученням від його ільєуського друга Алваро Фарії — той завсідник барів, гральних домів і кабаре завжди знав усі міські новини. Він просив полковника розповісти Фадулові про весілля дочки Жаміла Скафа.

Як, Арузи? Два місяці тому її ще ніхто не сватав, а^нині таке хапливе весілля? Полковник Робустіано де Араужо промовистим жестом склав руки перед животом.

Вагітна? Коли ще нема, то скоро буде приплід, подейкують злі язики. Аруза й доктор Епітасіо Насименто, вільний бакалавр, не побоялися сліз дони Жордани та гніву Жаміла. Молодий адвокат щойно приплив з Баїї, збирається зробити швидку кар’єру і, певно, таки доб’ється свого.

Жаміл Скаф, людина ділова, поспішив з весіллям, щоб дочка встигла похизуватися перед вівтарем фатою і флердоранжем. Бо якщо зволікати, живіт надто округлиться, доказав зі сміхом полковник. Дружками будуть Белінья і Аута Роза.

Фадул вислухав новину мовчки. Почекав, поки на дорозі зникне полковників кінь, а тоді вилаявся спересердя: касамабук-шармутуа!

Фадул Абдала познайомився з Жусарою Рамос Рабат, удовою і спадкоємницею Каліла Рабата, на ярмарку в Такарасі: він саме торгував двох віслюків, щоб перевозити у Велику Пастку товари і їздити верхи. Вибрав найкращих, оглянув їх зуби й ноги, як навчав капітан Натаріо да Фонсека, і, не втримавшись від спокуси поторгуватися, став указувати Мануелу да Лапі на уявний гандж, ганити явні достоїнства.

— Бійтеся Бога, сеу Фаду! Накиньте трошки!

— Ані вінтема!

Жусара була, як то кажуть, молодичка хоч куди, мала чим покрасуватися: кабокла кольору міді, шкіра так і лисніє на сонці. Побачивши, як вона пробралася між лошицями й жеребчиками, зупинилася і втупилася в нього, Фадул похолов, торг одразу припинився, покупцеві стало не до віслюків. Мануел да Лапа, щоб не зостатися на бобах, теж не став торгуватися далі.

— Ви Фадул Абдала? — озвалась вона й засміялася різким, дикуватим сміхом, ніби брязнули бубонці.

Очі її сяяли, зате сміх бринів якось неприродно: здавалося, ще мить — і Жусара зомліє. Кожен, хто зустрічав її вперше, ладен був грудьми стати на її захист: безвинна ягниця, така безпорадна, а насправді віроломство, підступи, пастки. Фадул її теж ще не знав.

Неслухняною рукою турок стягнув з голови капелюха і ґречно вклонився. А очі так і бігали вгору-вниз: що там ховається під одежею? Удівство Жусари одразу видно з переливчастих темних тонів спідниці для верхової їзди, шовкової блузки, шалі, накинутої на волосся, щоб уберегтись від пилюки. Вона носила похмуру жалобу, проте очі її палали, губи пломеніли карміном — хоч би слід сльозинки чи туги. Небіжчик давно оплаканий, годі ридати. Життєві соки буяють, уся вона — млість і сласність, обіцянки й бажання на ярмарковому сонці. У руці нагай із срібним пужалном; чуттєвий, напіврозтулений рот і бездоганно рівні білі зуби — тільки що, покусають.

— Багато чула про вас. — Від кого й що саме, вона не сказала, ніби натякаючи на якусь таємницю. — Мене звати Жусара. Ви Каліла Рабата, власника «Східного дому», знали?

Під квітчастою шаллю в неї Фадул угледів червону троянду; квітка була застромлена за вухо. Це відкриття схвилювало його. Звідки взялася ця кабокла? З лісових нетрів, де воюють між собою курибоки, з циганського кочового табору? Яка змішалася кров, щоб народився цей сфінкс, з’явилося це диво?

— Знав. Але не особисто. Про його смерть я чув.

— Я його вдова. На жаль, за прилавком стояти я не здатна.

Простягла нагай і торкнулася ним грудей велетня — зухвала дівка й безвинна ягниця.

— Будете в Ітабуні, заходьте в гості. Покажу вам крамницю. Мені потрібна допомога: на жаль, удова — ділова жінка — для всіх дивина.

Повернулася й пішла до свого білого коня, якого тримав за повід служник. Ідучи, вона рвучко зірвала з голови шаль. Водоспад темного волосся — темнішого за спідницю для верхової їзди, за шовкову блузку, за мережива й шлярки — заструмував по спині аж до пояса. Фадул ковтнув слину, очі його вражено округлились. Жусара, з допомогою служника, встромила ногу в стремено, скочила на коня і вмостилася в жіночому сідлі. Напівобернулася до турка — кивок на прощання. За хвилину її і слід прохолов.

Мануел да Лапа, коли вони перебили руки, сказав:

— Королева! От уже козириста жіночка, сеу Фаду.

Верхи на одному віслюку, поганяючи другого, Фадул рушив до Великої Пастки: е-ех, гибію в цій дірі!

Після зустрічі на такараському ярмарку минуло два тижні, а Жусара Рамос Рабат, удовиця й спадкоємниця, все не йшла з голови Фадулові Абдалі. Що крилося за її жестами й словами, за палкими поглядами, за млосним голосом?

Чому проклинає Жусара своє вдівство й комерцію, ці дві халепи — чого вона домагається цими наріканнями? Навіщо запрошує в Ітабуну? Хоче найняти прикажчиком у «Східний дім» за якийсь процент від продажу, за невеличку частку прибутків? Така служба йому не до душі, краще вже скніти у Великій Пастці, та лишатися вільним.

А може, вдовичка, жінка цілком сучасна, шукає чоловіка для шлюбного ложа й для прилавка в крамниці? Молода, багата й зваблива. Адже ж в Ітабуні, в ільєуському порту женихів хоч греблю гати. Чому ж вона підійшла до якогось шинкаря на такараському ярмарку, серед мулів і кобил? Невже мало фазендейро, комерсантів, бакалаврів, докторів у шапочках? Певне, потребує прикажчика, якому можна було б довіряти. Тоді помилилась адресою.

Він сидів на порозі й думав про Жусару, розпливчасту химеру в кальяновому диму, коли зненацька побачив її в плоті й крові: вона злазила з білого коня й віддавала повід слузі. Фадул Абдала щойно скупався в річці, спека давила на крижі й карк. У післяполуденному яскравому світлі Велика Пастка дрімала, розніжена й мовчазна.

Жусара з’явилася так несподівано, що Фадул навіть не здивувався, так ніби поява її була цілком природна. Одірвавши погляд од Жусари, він дивився, як служник, меткий і веселий хлопчина, верхи на віслюкові одвів коня у затінок під деревами. Від заціпеніння Фадул отямився лише тоді, коли кабокла рушила просто до нього. Вражений, він квапливо підхопився на ноги.

— Чому ви не приїхали до Ітабуни? Я марно чекала на вас.

— Не встиг. — Він усе ще не оговтався.

— Ну що ж, не приїхали ви, приїхала я. — Вона озирнулась довкола. — Яка вбога місцина! Як можна марнувати себе тут?

Похитала докірливо головою. Викладене віночком волосся було сколоте на маківці черепаховим гребенем тонкої роботи. Перш ніж турок здобувся на відповідь, докинула:

— То я так і стоятиму? Може, запросите до хати? Запропонуєте чогось випити? — І ступила досередини.

Біля прилавка зупинилася, роздивляючись товар на полицях, убогий і строкатий, знову несхвально похитала головою, але від коментарів утрималась.

Очамрілий Фадул тільки ходив слідом. Сили небесні! Це ява чи з ним трапився сонячний удар і він марить серед білого дня? Не знаючи, що запропонувати — хіба в нього є щось гідне її? — запитав:

— А що ви п’єте?

— Від ковтка води не відмовилася б. — Жусара показала на глек з двома носиками, що стояв на підвіконні.

Обігнула прилавок, зайшла на жилу половину, обдивляючись кімнати, переступила поріг спочивальні.

— Люблю широкі ліжка, але таких ще не бачила.

— Це щоб я помістився, — сказав Фадул, подаючи їй кухоль із свіжою водою.

Жусара пила маленькими ковточками, прицмокувала язиком, ніби куштувала рідкісне вино. А очі її тим часом міряли з ніг до голови турка і виражали задоволення тим оглядом.

— Тут уміститься двоє таких, як ви, і ще дехто.

Засміялася коротким значущим смішком і віддала йому кухоль.

— Дякую. Будете в Ітабуні, неодмінно заходьте до мене, я покажу вам свою крамницю. Сама я їй ради не дам. — Таке саме запрошення, що й на такараському ярмарку: пропонує службу чи, може, руку й серце? — Коли вас чекати? — Додала млосно й грайливо: — Не дуже баріться, бо чекати все життя я не можу.

І повернулася, щоб піти з хати, поїхати з Великої Пастки.

— Як, ви вже йдете? — стрепенувся турок.

— А що робити? Вже побачилася з вами.

Фадулові очі потьмарилися від нетерпіння й напруги. Навіть не зачинивши дверей, він підійшов до Жусари і схопив її в обійми. Вона не пручалася, не відштовхувала його, лише промовила млосним, покірним голосом:

— Ви зловживаєте моїм горем. Я ж удова, мені ще треба заміж! Змилуйтеся! Що буде потім зі мною?

Але Фадул нічого не чув. Охоплений шалом, засліплений жагою, він відчував у руках трепетне тіло кабокли. Зірвав з неї блузку, ліфчик — ох, ці пишні груди, нарешті їх можна пестити! Жусара тільки ячала. Фадул стягнув спідницю, здер мереживні трусики з бантиками на колінах — трусики теж були чорні.

Повалив цю королеву, цю козиристу жіночку, на матрац, набитий травою і повний блощиць, залишивши на ній тільки високі чоботи для верхової їзди.