Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 69)

Обслуживши вранішніх клієнтів, Фадул почепив на видноті оголошення, написане великими літерами на кришці ящика від мила: хазяїн поїхав за товаром. Замкнув ізсередини на дерев’яний засув двоє дверей армазему, а вхід у задні кімнати на ключ, застромив за пояс револьвер і приєднався до Зе Раймундо. З фазенди Аталая аж у Такарас ішов в’ючний обоз, три з половиною легуа доведеться котити на батьківських.

Збуй-Вік вирушила теж, бо хотіла провідати на станції свою куму Зеліту. Худа, висхла, вона була, як пір’їнка. Зе Раймундо всадовив її між, двох мішків какао на дерев’яне в’ючне сідло Місяцівни, дужої й сумирної мулиці, проводирки табуна; лука сідла і збруя були обвішані дзвінкими балабончиками. Пишаючись такою честю, Збуй-Вік корчила з себе управителеву дружину, полюбовницю фазендейро. Фадул, з торбою на плечі, аж сяяв, наперед смакуючи ті радощі, яких зазнає в Ітабуні. Уже в поїзді, взявшись чистити апельсин, він похопився, що забув у Великій Пастці свого гарного складаного ножика.

Перші два дні Фадулової відсутності минули спокійно. Погоничі та їхні підручні розвантажували віслюків і прямували до укріпленого форту турка. Так вони називали Фадулів заклад, збудований з дерева, матеріалу дешевого, в кінці дороги з валькованими халупами, спершу названої Ослячою Стежкою, а потім перейменованої у вулицю Фасадну. До речі, Факел Абдуїн тоді у Великій Пастці не жив, його перший мурований дім з кузнею ще не стояв на цій вулиці; найбільшою спорудою на хутірці був армазем.

Спітнілі, запорошені, задрипані, спраглі погоничі та їхні підручні прагнули кашаси, щоб підкріпитися, зігрітися чи освіжитися, залежно від того, холод стояв чи спека. Оголошення їх зупиняло, хтось грамотний, якщо такий знаходився, читав уголос написане, а ні — допомагали повії.

Як бракує армазему, добре відчували всі. Життя змінилося, полегшало відтоді, як у Великій Пастці оселився Фадул.

Надвечір третього дня, під заливним дощем, до Великої Пастки прибився Дружок з двома горлорізами, Шико Пилкою і Жанжаном. Вони довго їхали, не міняючи віслюків, загнуздавши їх уривками мотузки: чудові верхові віслюки, доглянуті й вгодовані, улюблений транспорт полковників. У хутірець вони в’їхали із стріляниною, щоб одразу заявити про себе.

Зупинилися на вигоні, де перші обозники поставили для нічлігу солом’яний навіс, благенький захисток від сонця і дощу. Тут розкладалось багаття, смажилося шарке, готувалися страви з ямсу та плодів хлібного дерева, варилася кава й точилися розмови про життя-буття, про вирощування какао — тема вічно жива й захоплива.

Кабри почали допитуватись, де оселя турка. Трохи далі, але кілька днів уже вона зачинена, бо господар у від’їзді.

— А ми відчинимо. Хто мене не знає, назвуся. Я — Дружок.

Дружок зміряв очима гурт і рушив у вказаному напрямку.

Шико Пилка, щоб показати, як він влучно стріляє, пострілом збив гілку хлібного дерева. А Жанжан, перехилившися з віслюка, ляснув по озаддю дівчину.

— Жди, задрипанко, я скоро вернуся!

Педро Циган зметикував, що прибульці знають про від’їзд сеу Фаду; мабуть, вони з’явилися тут не з добрими намірами.

— Ще пограбують крамницю!

— Атож, — притакнув один із двох погоничів, ворушачи пужалном жар. — Цей Дружок гаспид, яких мало, колишній капанга полковника Теодоро дас Бараунаса; у нього на совісті не одне вбивство. Місяць тому він убив в Агуа-Преті лікаря і зник. Інших двох не знаю.

Зате погонич, який вертався з Ітабуни, куди переганяв череду волів полковника Робустіано де Араужо, знав і тих двох, і їхні діла, вони теж лихої слави. Шико Пилка взагалі покидьок, його витурив із фазенди полковник Манека Са. Щодо здоровила, то люди, певно, чули про Жанжана Тачку, негідника, самодура й бабія.

— Хай Бог боронить! — вигукнула Даліла й побігла попередити подруг.

Погонич розповів про незваних гостей і порадив заночувати в бараці, де полковник Робустіано тримав трьох озброєних охоронців какао. Там буде безпечніше й затишніше, а то он який дощ припустив. А на вигоні вони важать головою. Погонич і справді узяв рушницю і звівся на ноги.

— То ми що, вмиваємо руки? — запитав Педро Циган для годиться, бо сам і не думав заважати бандитам грабувати крамницю.

— А що ми вдіємо? — відповів погонич, рушаючи до складу з какао.

— Ми не божевільні, щоб нариватись на кулю заради турка. Це його клопіт, а не наш. — Погонич пужалном розкидав головешки.

Інші потяглися за ним, хоч Педро Циган і запропонував піти подивитися, що буде далі. Хвальковитий і шахраюватий турок усім подобався, але не настільки, щоб через нього заводити сутичку з горлорізами, безжальними вбивцями. Лише цікавий і безстрашний хлопчина сховався за стовбуром жакейри, звідки видно було армазем. Дощ перейшов у зливу, небо затягли хмари.

Педро Циган, постійний Фадулів нахлібник, теж причаївся за деревом, щоб хоч чимось йому прислужитися: він мав підозру, що Дружок, Шико Пилка і Жанжан виламали двері крамниці не для того, щоб украсти боби, кашасу, в’ялене м’ясо та жувальний тютюн. Циган здогадувався про справжню причину цього наскоку.

Наприкінці земельної війни, коли боротьба за незайманщину між какаовими полковниками стала розв’язуватися не з допомогою зброї, а розчерком пера, на дорогах вешталося чимало жагунсо; їх за невеликі гроші наймали вбити когось, і вони залюбки це робили. З сотень кабрів, що прибули на південь штату Баїя з сертану трьох суміжних штатів і басейну багатьох річок, найманців багатих фазендейро, мало хто застовпив ділянку під плантації і перестав братися за зброю. Більшість поробилася наглядачами над пеонами, довіреними капангас, десятниками на тих-таки фазендах. Проте дехто й досі никав по шляхах, удаючись до грабунку й насильства.

Скінчилося тим, що вони перебили один одного, але довго були бичем на узбережжі. Дружок був чи не найлютіший серед тих бандитів: він брав участь у війні між Базиліо де Олівейрою і Бадаросом. Лихої пам’яті капанга Теодоро дас Бараунаса, він не побажав ні служити якомусь полковникові, ні скласти зброю. Останнім часом він виношував задум зібрати банду, щоб нападати на фазенди, хутірці й виселки. Цей лицар плаща й кинджала міг би накоїти багато лиха, ставши на чолі зграї горлорізів. А для початку залучив Шико Пилку й Жанжана.

На одному пасовиську, що трапилося по дорозі, вони заарканили віслюків.

— А як хтось побачить?

— І нехай собі бачать! — сміявся Дружок з Шико Пилки, який усе ж таки побоювався всесильних полковників. — Якщо перепудився, відчалюй. Я набираю лише сміливців!

Про поїздку Фадула Абдали в Ітабуну Дружок дізнався випадково, з розмов повій у Такарасі. Ці хвойди ганили турка за безтурботність і легковажність: от уже бевзь, поїхав, а у Великій Пастці залишив усі свої капітали, увесь скарб без усякого нагляду, приходь і бери. Дівки завзято сперечалися, де може бути криївка. У жилій половині, під матрацом? У магазині, між товарів? Зате щодо розмірів скарбу всі сходилися: як запевняли обізнані й гідні довіри очевидці, то був великий мішок золотих монет.

Прив’язавши віслюків до конов’язі, вони спробували висадити причілкові двері, але це їм не вдалося, дерев’яні засувки витримали, Бастіан да Роза попрацював на славу. Обійшли дім, наткнулися на двері чорного ходу, теж міцні, проте не такі, як парадні. Спершу Дружок марно стріляв по замку, потім Шико Пилка відступив назад і з розгону вдарив плечем у двері — клямка піддалася. Жанжан довершив роботу.

Всередині вони засвітили всі лампи, в розчахнуті навстіж двері вривалися вітер і дощ. Виставити варту здалося їм зайвим: хто, мовляв, зважиться на них напасти? Нахильці дудлили кашасу, у кожного в руці пляшка, цього питва потребували всі. Дружок хотів прополоскати мозок, бо тривалі й морочливі пошуки скарбу потребували ясної голови. Хоч зовні й неотеса, він був вельми завбачливий. Жанжана спрага мучила постійно. Та й Шико Пилка прагнув збадьоритись — він звик укладати жертви одним пострілом.

Куток за кутком, закамарок за закамарком вони перерили весь дім. Спершу обнишпорили затильні кімнати. У меншій, що правила за кухню, була лише тринога й сякий-такий посуд. В спальні, на ліжку, на брудній ковдрі лежав Фадулів складаний ножик. Жанжан зацікавлено оглянув довге й тонке сталеве лезо: якраз щоб лоскотати горло якійсь гонористій німфі. Осміхнувся, сьорбнув горілки і брязнув порожньою пляшкою об стіну.

Дружок і Шико Пилка пороли ножами матрац, вивалюючи на підлогу суху траву. Жанжан приніс іще кашаси, і трійця заходилася потрошити величезне ліжко з дорогого дерева, шедевр столяра Лупісиніо. Шукали тайник, а в ньому капшук із червінцями. Але ні тайника, ні золота ніде не було.

Друга половина дому правила за склад. Бандиту розважалися тим, що набивали шаньки всіляким дріб’язком, трощили все, що здавалося їм непотрібним. Знахідку полотняних штанів зустріли криками й ковтками горілки. Поскидали з себе латані-перелатані старі лахи й натягли нові добротні штани, Шико Пилка — аж дві пари.

— Схованка, напевне, в крамниці. Треба братися там, — сказав Дружок.

Підійшов до дверей і обережно визирнув надвір: чорна, як смола, темрява, хлюпотіння дощу й завивання вітру. Дружок самовдоволено всміхнувся, ось що значить лиха слава: всі тихше води, нижче трави. Слава одчайдухів розчищала їм путь.