Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 65)

Припертий до стіни — невже доведеться прощатись із столичним життям? — Вентуринья перейшов на крик:

— Та без цього курсу вся моя наука псові під хвіст!

Першою здалася дона Ернестина, стала на бік сина. Взагалі в чоловікові задуми вона не втручалася, та й він не дуже ділився ними. Завжди сумирна, вона цього разу з запалом підтримала хлопця — нехай, мовляв, довчиться. Адже це прагнення похвальне, то чому б і не дозволити?

— Викладають визнані фахівці, світила у своїй галузі! — гримів і вимахував руками посеред вітальні Вентуринья.

Полковник так і уявляв собі: на підвищенні в судовій залі соловейком заливається і насваряється на когось пальцем його син-доктор. Мовчки вислухав хлопця, переконування дружини: неписьменна з діда-прадіда зугарна лише підписатися,’ що вона тямила в тих курсах і лекціях? Зрештою, втомившись сперечатися, полковник згнітив серце й махнув рукою: як собі хочете!

На його рішення вплинула думка доктора Ернані Тавареса, ільєуського цивільного судді. Дізнавшись про лист Вентуриньї, той похвалив хлопця: земельне право — новий предмет в юриспруденції, вивчити його неабияк корисно тим, хто матиме справу із справжньою земельною війною. До того ж його вразив синів потяг до науки під час їхньої розмови, яка почалася після від’їзду запрошених на званий обід гостей і тривала цілий вечір. Гадаєш, як у мене диплом і перстень з рубіном, то це вже все, доводив Вентуринья; а сам він, мовляв, відчуває недостатність своєї адвокатської підготовки. Йому треба ерудиції, як у метрів, йому хочеться стати одним із них. На шальку терезів кинуто й аргентинців, які не полінувалися приїхати аж у Бразилію; і це також вплинуло на остаточне рішення полковника. Він засмутився, але не досадував. Що ж, доведеться знову розлучитися з сином.

— Отже, до кінця року. Але дивись, щоб у новому році ти був тут; я вже старий і стомлений життям.

Факультативний курс із земельного права, доступний для всіх бакалаврів, мав за мету додати ваги тим, хто збирався працювати в міністерствах сільського господарства, в суді і в магістратурі. Вентуринья дізнався про це випадково, побіг записався, але відвідував курс рідко. Що ж до аргентинських правозахисників, то насправді жоден з них не поспішав скористатися досягненнями бразильської освіти.

Коли хто й скористався факультативним курсом, то це аргентинка Адела Лапортенья, по-простому Аделіта Золота Ручка, колишня артистка театрів Буенос-Айреса і теперішня шансонетка кабаре Ріо-де-Жанейро: співачка, а не повія. Запопасти чужинку й артистку — це межа прагнень, вершина слави для молодого баїянця. До того ж, нестямно закохана в нього, вона шепотіла: «Твоя, я вся твоя!»

Про чудо-науку Вентуриньї Фадул Абдала дізнався від нього самого, коли той зупинився у Великій Пастці; бакалавра супроводжували капітан Натаріо да Фонсека і двоє озброєних кабрів. Полковник викликав сина до Ітабуни — приїдь, мовляв, прийми в конторі моїх друзів, розкажи їм, що наприкінці року повернешся з іще одним дипломом, доктора землезнавства; а Вентуринья не якийсь там писар, чорнильна душа, щоб їхати без ескорту. Він — доктор Андраде-молодший, син полковника Боавентури Андраде, голови муніципалітету, необмеженого володаря краю. Для його подорожі щонайменше потрібні капітан, двоє жагунсо, породиста кобилиця і добрий нагай.

Звернути на манівці підбив його Натаріо, сказавши йому про медальйон. На привалі в Аталаї Вентуринья затужив, захотів похвалитись і, за давньою звичкою, розповів капітанові про свій роман з аргентинкою: метис був його постійний повірник. Адела — розкіш, королева театральних підмостків Ріо, «витончена виконавиця танго». Не жінка, а мрія, ставна й біла, біла, як сметана, тіло наче виточене різцем, горда, як статуя, і палка, як вулкан. Ротик — рожеві трояндові пелюстки; ах, Натаріо, цей ротик Аделіти!

Шкода, що в Ільєусі годі знайти дарунок, гідний Лапортеньї: перстень з діамантом, намисто, браслет. Даремно оббивав пороги крамничок: самий дріб’язок, латунь. Пообіцяв привезти з Баїї якусь гарну прикрасу, а тепер доведеться пекти перед дівою раків. Отоді капітан і згадав про медальйон, який турок купив у цигана: може, він зарадить лихові?

Вентуринья спішився біля конов’язі, поруч із Фадуловою крамничкою. Араб одразу вискочив, низенько вклонився, радий гостеві.

— Капітан казав мені, що ви скоро приїдете. Сподіваюсь, тепер надовго, докторе…

— Ні, Фадуле, ненадовго, ще треба довчитися в Ріо.

Як, хіба він іще не одержав диплома? У словах торговця вчулося хай і стримане, а все ж розчарування, і Вентуринья квапливо пояснив. Він мав готову відповідь, щоб несподівані й підступні запитання ітабунських колег і знайомих не захопили його зненацька.

— Це спеціальний курс — земельне право. Ще одне звання до пари докторському.

— Подвійний доктор! — докинув Натаріо.

Фадул не дуже второпав, проте заплескав у долоні й заявив:

— Покропити б, та чим? Тут добра тільки кашаса. Є коньяк, але нікудишній.

Вентуринья обвів поглядом полиці з напоями: різносортна горілка, чиста й настояна на зіллі, плодах і корі; в кожній пляшці — зелений змій. Дешеве пійло для пеонів і гуртоправів. Та Фадул видобув із схованки майже повну пляшку; відіткнув корок, сьорбнув і вдоволено закивав:

— Добряча тикіра! Її гнав негр Нікодемос у Феррадасі. — Він підняв проти світла пляшку з голубуватою маніоковою самогонкою. — Припасено для гостей. Капітане, ваше слово!

— Прима! — підтвердив Натаріо. — Деруча, як сто чортів.

— Лиху можна зарадити, — засміявся турок і вийшов надвір.

На задвірку росло дерево кажуейро, обтяжене янтарними і пурпуровими плодами. Фадул зірвав кілька кажа.

— Висмокчете після випивки, і хміль як рукою зніме.

— Я не закушую… — Майже ображений, Вентуринья одним духом хильнув свою тикіру.

— А що ви там, куме, купили з циганських рук? Доктор ось цікавиться. — Після чарки Натаріо почав смоктати кажа, сік покотився в нього по кутиках рота.

— Зараз.

Вентуринья приклався ще: нівроку ця маніокова самогонка, не смердить, має добрий смак і зігріває. Коли Фадул розгорнув на прилавку хустинку з медальйоном, Натаріо попросив прибрати пляшку.

— Поки ми її не доконали. До Ітабуни світ неблизький, а ця тикіра б’є по мізках. Ви тут торгуйтесь, а я заскочу в одне місце.

У цій купівлі-продажу його присутність необов’язкова, а Бернарда вже виглядає. Дівка розквітала що не день.

По-приятельському, лише вдвічі дорожче, ніж заплатив сам, Фадул відступив медальйон Вентуриньї. В Ільєусі — у портовому барі, в Ітабуні — у кабаре можна було перепродати його з більшим зиском. Проте, як він пояснив, для доктора в нього така ціна. Вентуринья хваливсь, що добре знається на ювелірних оздобах, тож Фадул повторив хитрість цигана й сказав покупцеві:

— Ваша ціна — моя ціна, докторе. Платіть скільки знаєте.

Вентуринья, відлічуючи новенькі, хрусткі папірці, зажадав нової порції тикіри.

— А де ж це капітан? Ні його, ні моєї кобили.

— У Бернарди, не інакше.

Вони вийшли з крамниці й рушили вуличками хутірця. Бастіан да Роза, що стояв на ганку своєї хатини, скинув капелюха:

— Доброго здоров’ячка, сеу докторе!

Перейшли вигін: під навісом галпана, там, де вчора горіло багаття, тлів жар. Горобці клювали недоїдки, залишені погоничами. Спустилися до Жаб’ячої Коси. З солом’яних халуп зацікавлено визирали напівголі жінки: хто не чув про Вентуринью, полковникового сина, який вивчився на доктора? До них підійшла Гута.

— Не впізнаєте, Вентуриньє?

Вентуринья заперечливо похитав головою: скільки тих дівок перейшло, всіх не запам’ятаєш.

— Це Гута, — пояснив турок.

Повія підійшла майже впритул.

— А вам ще подобався мій запах. Чи забули?

Він відразу пригадав духовитий запах тютюну. А пригадавши, поліз у кишеню і дав Гуті п’ять мілрейсів, ціле багатство. Три чарки тикіри з шлунка шугнули в голову, докторунчик тепер чолов’яга ого-го! — сама щедрість і веселість. Усі місцеві його служники. А от Адела пахне сандалом. У кишені верхової куртки намацав медальйон. Перш ніж подарувати, треба буде вставити свій портрет, нехай носить на білосніжній шиї, на персах: ах, цей розкішний Аделин бюст!

Породиста кобила знайшлася біля рубаної хатини. Збуй-Вік запропонувала кави, але Вентуринья відмовився, добродушно пожартувавши:

— То ти ще жива, Збуй-Вік? І ще розпусничаєш, старе луб’я? — Всі місцеві його служники.

Збуй-Вік зовсім не служниця, а слово «розпусничати» надто грубе. Отож стара заперечила:

— Ти заговорив незрозумілою, докторською мовою. Хлопчаком ти залазив у моє ліжко. І хто, як не я, старе луб’я, навчив тебе, що таке жінка?

Ще п’ять викинутих мілрейсів.

— Бувай, Збуй-Вік.

Високонога кобила під тонким шкіряним сідлом і в збруї, оздобленій сріблом. Бакалавр Андраде-молодший, красуючись, оглядав хутірець, оселі й склади. На прощання подав руку Фадулові Абдалі.

— І що ви робите в цій брудній норі, не уявляю. Щоб заробляти, треба жити не тут, а в Ітабуні. — Всі місцеві його служники. — Надумаєте перебратися, дайте мені знати. А тут як був свинюшник, так свинюшник і лишиться.

На щастя, капітан Натаріо да Фонсека цих слів не чув: він саме квапливо натягав штани й чоботи; з ліжка йому всміхалася гола Бернарда.

Про зневажливий відгук бакалавра капітан дізнався лише через кілька днів, коли знову завітав до Великої Пастки. Вентуринья подався до Ріо-де-Жанейро; там його чекали факультативний курс, високовчені, викладачі, нудні лекції, Адела Лапортенья — Аделіта Золота Ручка, ерудитки-повії, ночі танго і гульок.