Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 63)

До Маврисіо й Мігуела підпрягся Жозеф: не цар, саме божество дикої пущі. В найніжніше цигикання скрипок вплелося божественне тюрлюкання флейти Пана. Ах, цей концерт, ці іскрометні чардаші неповторної циганської ночі в Великій Пастці!

Передавши з метисом Пержентино пакет і попередження Бернарді, капітан Натаріо да Фонсека прискакав у Велику Пастку вранці й одразу перебрався через річку: на другому березі отаборилися цигани. І то вчасно, бо інакше Жозеф надурив би Фадула Абдалу і сплавив би йому віслюка химерної масті.

Знавець золота й прикрас, своєї галантереї, але темний щодо коней і в’ючаків, турок давав за віслюка рівно половину заправленої ціни. Треба було бачити, як проваджено торг, до якого красномовства, до якої казуїстики вдавалися обидві сторони, як сперечалися до піни на губах. То гнівні філіппіки, то жалібні плачі. Обидва навперемін проголошували себе жертвами зажерливості, підступності й зловмисності партнера. У запалі суперечки в хід ішла арабщина й романщина — це ще треба довести, чи цей шахрай уміє по-циганському, переконано говорив Фауд Каран, коли Фадул в ітабунському кабаре розповів йому про торг.

Жозеф кричав про безсоромність, нечувані збитки, одначе пристав би на пропоновану ціну, якби не капітан; той над’їхав і все поламав. Поручкався з Фадулом, кивнув циганам — Маврисіо й Мігуел пасли табун — і поцікавився:

— Торгуєте віслюка, куме Фадуле?

— Та ось. Як він вам, капітане?

— Зараз глянемо.

Підійшов до віслюка, провів рукою по здухвині, закопилив губу, оглянув зуби. Жозеф весь підозра.

— У вас що, куме, гроші зайві? Купувати віслюка затяжної линьки? Схибнулися?

— Затяжної линьки? А що воно таке? Зроду не чув. — Боячись капітана Натаріо да Фонсеки, Жозеф вдавав невинність. — Не знаю, про що ви кажете.

Натаріо не удостоїв його відповіддю. Зате Фадул, обурений спробою цигана пошити його в дурні, із шкури вилазив, пінився з люті, репетував. Жозеф дивувався: а як же баришувати, без вигоди, чи що?

— Не до шмиги, вибирайте іншого.

Капітан оглянув табун, який пасли Маврисіо й Мігуел; на конях і віслюках він знався. Менджувати тут нічим, така була його думка. Із цього стригунця, щоправда, може вирости непоганий в’ючак, але це ще коли буде. А зараз Фадулові потрібен дужий, здоровий осел, без усякого ганджу, бо між Великою Пасткою і Такарасом суцільні бакаї.

— На ярмарку в Такарасі, ось де, куме, хороші віслюки, — підказав Натаріо.

Зате в торг за медальйон, про ціну за якого домовилися раніше, він не втручався — ювелірні прикраси не його царина. Жозеф дав задній хід.

— Без віслюка ціна інша…

— Як це інша? Ми ж домовились!

— Без віслюка… ваша милість…

— Ніяка не милість… — Фадул аж нетямився. — Те саме по собі, це саме по собі. Плачу, як домовились, і ні дрібки більше.

Він мав ту перевагу, що медальйон був у нього. Добув з кишені штанів пачку старих, заяложених асигнацій, послинив пальця і заходився рахувати.

— Я передумав продавати, — заявив Жозеф.

— Пізно, я вже купив. — Фадул простягнув потрібну суму.

Жозеф, з рукою на кинджалі, мовчки зважував ситуацію; Маврисіо й Мігуел підійшли і стали поруч. Якби араб був сам, вони, попри його зріст, люту пику й револьвер, спробували б налякати його, а то й вдатися до сили. Проте навіть цигани знали ім’я і послужний список капітана Натаріо да Фонсеки. Нарешті Жозеф узяв гроші й почав демонстративно перелічувати, мовляв, він теж гордий. І вже зібрався йти, коли капітан зупинив його.

— А канчука не продасте?

На руці в цигана висів нагай: вигадливий, майстерної роботи. З плетеного кінського волосу, реміння перехоплене кільцями — срібними чи залізними? Інкрустоване пужално — костяне чи слонової кості? Жозеф повільно обернувся.

— І так сьогодні прогадав, не треба мені більше збитків.

— Скажіть свою ціну, а я свою.

Срібло й білокость, залізо і кістка — циган і араб знову з видимою втіхою почали торгуватись. Але капітан урвав їхній торг у самому розпалі і купив нагай не торгуючись. Як на Фадула, задорого.

Невдовзі циганські кибитки заскрипіли в напрямку містка.

— Що ви, куме, робитимете з ним? Перепродасте? Подаруєте? — поцікавився капітан Натаріо да Фонсека, милуючись медальйоном. Фадул витяг його з темної обгортки і поклав на прилавок.

Шинкар, наливаючи з припасеної для врочистої нагоди пляшки, загув, як у бочку, вдоволеним сміхом.

— Я виклав добрі грошики, але він вартий більшого. Повірте слову знавця. Де цей сучий син міг мене обкрутити, то це на віслюку. Але сам Бог послав мені вас, капітане.

Він глянув у двері на той берег; кибитки вже розтали в далечині.

— Недарма Святе Письмо глаголить: хто прийде з мечем, од меча й загине. Ось що каже Біблія, капітане. Циган прийшов стригти вовну, а пішов сам пострижений.

— Невже такий дорогий?

— Та я перепродам його з великим зиском в Ільєусі чи в Ітабуні. В кабаре у мене його з руками полковники одірвуть. — Він похитав своєю головешкою. — Кажете — подарувати? У мене ні нареченої, ні жінки, а якби й були, я не мільйонер розорятися на такі дарунки. Словом, я у виграші. А от ви, капітане, даремно переплатили за цей нагай. Якби трохи поводитися, циган спустив би ціну.

— Можливо, але я надто нетерплячий, щоб торгуватись. Я купив його, куме, щоб подарувати. Подарувати одному хвату.

— Я вже здогадуюсь. Ви купили його докторунчикові, чи не так?

Нічого собі жарти: називати вже зрілого мужа докторунчиком; проте Натаріо знав його малюком, а Фадул підлітком. Приїзд Вентуриньї додому після довгих гульок у Ріо-де-Жанейро перетирали на зубах у барах Ітабуни та Ільєуса, на залізничних станціях в Агуа-Преті, Секейро-де-Еспіньйо й Такарасі, в сільцях і містечках, у поміщицьких маєтках.

— Вентуриньї доведеться погецати в сідлі, поковтати пилюки, попомісити грязюку. Полковник хоче, щоб він не тільки адвокатував, а й хазяйнував в Аталаї. Він уже купив йому верхового осла й кобилу, я допомагав вибирати. Баскі, тільки для Вентуриньї. — Дрібні очиці капітана зблиснули. — Ти, куме, й не уявляєш, як полковник упадає коло свого сина.

— І добре робить. Син одинак, та ще й доктор. Який батько не радітиме? — Фадулові очі зблиснули теж. — Коли в мене заведуться сини, і вони вийдуть у доктори. Тільки не в адвокати: один буде лікар, другий — священик.

— Який же із священика доктор, куме?

— Як який? Ще більший, ніж інші, капітане. У докторів перстень на пальці, а в священика корона на голові — тонзура. Священик — доктор Господній.

Натаріо поринув у задуму, його вуста ворухнула усмішка.

— Подумати, що я садовив його на барана… — Він цьвохнув нагаєм. — Такий хлистик йому сподобається, гарний і легкий.

Пуга-трійчатка, гідна жевжика-бакалавра, синка мільйонера, какаового короля, який робить погоду в політиці, крутить законом, як дишлом, диктує в нотаріальних конторах. У земельному праві по всьому узбережжі не знайдеться адвоката, який би потягався з ним: Вентуринья тут цар і Бог.

Натаріо добре знав хлопцеві смаки, уподобання й нахили. Він його ростив і навчав, вибавляв з різних халеп, особливо в борделях та кабаре, і навіть іноді картав студента, татового синочка, за тринькання грошей. Не раз і не два ловив його за поли: поклонник скляного бога, Вентуринья легко втрачав тяму. І ось тепер він — дипломований адвокат, для Натаріо це радість не менша, ніж для полковника.

— Цей усіх заткне за пояс.

— А поки що в нас заправило — полковник. Добре, капітане, що ви його емісар, а я ваш кум.

Піднесли заздоровну чару за доктора Андраде-молодшого — так значилось у дипломі про закінчення юридичного факультету: бакалавр Боавентура да Коста Андраде-молодший. Добре, що він повертається. Нарешті полковник Боавентура Андраде може діяти, він стільки надій покладав на сина, коли той одержав диплом у грудні минулого року. Нині кінець травня, відтоді минуло вже півроку.

На вулиці Торговій в Ітабуні, на дверях бельетажу одного особняка, власності полковника, з грудня красувалася блискуча табличка: доктор Боавентура да Коста Андраде-син, адвокат. Андраде-син — так записано в метриці, Андраде-молодший — це вигадка грінго, а фазендейро вернуло від чужоземщини. Долішній поверх особняка правив за склад для сухого какао, тут обозники, в постійній круговерті між містом і фазендою Аталая, звалювали вантаж. Сам полковник мешкав в Ільєусі, але вважав, що найкраще місце для контори Вентуриньї — Ітабуна; це нова й перспективна муніципальна округа, і маєтки на її території рано чи пізно перейдуть до його рук — отоді адвокатуй собі по всьому регіону!

І ось нарешті в травні: ласкаво просимо, новоспечений слуга Феміди, ось вам контора, приступайте, вам і карти в руки.

Випуск Вентуриньї став подією, гідною епічного пера: збігло вже стільки місяців, а святкування цієї знаменної дати й досі хвилює пам’ять. Урочистості, початі в столиці, тривали в Ільєусі та Ітабуні, а завершились на фазенді.

Вранці великого дня випуску архієпископ баїянський, примас бразильський, відправив у кафедральному соборі обідню з півчими й виголосив проповідь, у якій закликав випускників «бути невтомними в обороні закону й справедливості, що є священною місією кожного правозахисника». У церковній тиші полковник слухав проповідь його превелебності й бубонів собі під ніс: красно говориш, але безглуздо. Бакалаври якраз крючкодери, сутяги, крутії, не підмажеш — не поїдеш, саме вони найбільші правопорушники. Тому-то їхнє навчання і влітає в копійку. Тепер у полковника свій крючок, домашній.