Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 44)
Лімузин у супроводі чотирьох полісменів на мотоциклах поволі проїхав крізь юрбу репортерів, що навперебій знімали хлопчика. Деміен сидів на задньому сидінні машини й пильно дивився на них крізь шибу. Одначе всі фотографії виявилися зіпсованими. На них проступала якась пляма — як видно, то був дефект емульсії на плівці. Своїми невиразними обрисами пляма нагадувала хмаринку.
І на всіх знімках та хмаринка нависала просто над урядовим лімузином…
ДОХЛА РИБА
Двері вагона, як завжди, не піддавалися. З другого кінця потяга начальник у форменому кашкеті щосили натискав червону кнопку, і стиснене повітря струмувало в труби. Помічник силкувався розсунути стулки дверей. Йому дошкуляли спекота й задуха. По обличчю, наче мухи, кривулясто збігали сірі краплини поту. Видно було засмальцьований, аж зашкарублий комір зефірової сорочки.
Потяг ось-ось мав рушати, отож начальник відпустив кнопку. Повітря весело загуготіло під потягом, двері несподівано розчинились, і помічник мало не впав. Спотикаючись, він вийшов з вагона, але оступився й порвав торбину, зачепившись нею за замковий пристрій.
Потяг рушив, і повітряною хвилею помічника відкинуло до просмерділих станційних убиралень, де два араби на ножах з’ясовували політичні непорозуміння.
Він обтрусився і розкошлав чуба, що прилип до зіпрілого черепа. З-під його розстебнутої сорочки стриміли гострі ключиці, нижче випиналися незугарно посаджені ребра, а сама сорочка так змокріла від поту, що аж парувала. Помічник важко поплентав пероном, мощеним червоними й зеленими шестикутниками в довгастих чорних патьоках: пополудні йшов гадючий дощ, проте службовці замість мити перони, як то належало за генеральним статусом, нишком промишляли всілякими ганебними оборудками.
Помічник покопирсався в кишенях і намацав шматок грубого гофрованого картону, який мав показати на виході. У нього нили коліна й хрускотіли кепсько припасовані, вимоклі за цілий день роботи в ставках суглоби.
Зате, треба сказати, у своїй торбині він ніс більш ніж знамениту здобич.
Помічник простяг квитка миршавому чоловікові, що стояв за ґратками. Той узяв, подивився й хижо ошкірився.
— Іншого немає?
— Ні.
— Цей підроблений…
— Його мені дав хазяїн, — ніяково усміхнувшись і ледь розвівши руками, чемно відповів помічник.
— Тоді не дивно, що він підроблений. Вранці ваш хазяїн купив у нас десяток таких, — гигикнув залізничник.
— Десяток чого? — не збагнув помічник.
— Підроблених квитків.
— Навіщо? — здивувався той. Усмішка його згасла і сповзла ліворуч.
— Аби дати їх вам. Аби вас спочатку вибатькували, що я й роблю, — це по-перше, а по-друге, аби злупити з вас штраф.
— За що? — не вкладалося помічникові у голові. — У мене й так мало грошей!
— Бо то паскудство — їздити з фальшивим квитком, — відповів контролер.
— Та ви ж самі їх підробляєте!..
— Мусимо. Бо ще не перевелися негідники, які їздять із підробленими квитками. Гадаєте, дуже велика втіха — цілий день підробляти квитки?
— Ви краще б перони мили.
— Не розпатякуйте. Платіть штраф! З вас тридцять франків.
— Такого не може бути, — ще опирався помічник. — Коли немає квитка, беруть дванадцять франків.
— Їздити з фальшивим квитком — куди більше порушення. Платіть, бо гукну собаку.
— Він не прибіжить, — сказав помічник.
— Атож, — погодився залізничник. — Зате як крикну, то вам і вуха позакладає.
Помічник глипнув на його похмуре виснажене обличчя, і той відповів йому ядучим поглядом.
— У мене зовсім мало грошей, — пробелькотів помічник.
— І в мене мало, — відповів службовець. — Платіть!
— Він дає мені тільки п’ятдесят франків денно, — поскаржився помічник. — Я й поїсти не маю за що…
Залізничник насунув на очі дашок кашкета і ніби синьою шторкою прикрив ним свій сірий вид.
«Платіть!» — зажадав жестом, пошурхавши пальцем об палець.
Помічник дістав засмальцьованого латаного гаманця. Видобув звідти дві вкриті шрамами десятифранкові банкноти і одну п’ятифранкову, яка ще спливала кров’ю.
— А може, двадцять п’ять, — нерішуче промовив він.
«Тридцять!..» — вимагали три випростані пальці службовця.
Помічник зітхнув, а з-поміж носаків його черевиків визирнула парсуна хазяїна. Помічник плюнув і вцілив йому просто в око. Серце в помічникових грудях аж зайшлося. Парсуна потемніла й розпливлася. Помічник поклав гроші в простягнену руку залізничника і вийшов. Клацнув, повертаючись на звичне місце, дашок форменого кашкета.
Помічник насилу волік ноги крутою стежкою до узлісся. Його торба терлася об худі стегна, а бамбукове держално сачка, розхитуючись у такт кроків, било по тонких безформних литках.
Помічник штовхнув залізну хвіртку, і та, жахливо завищавши, відчинилася. Вище, на терасі, засвітилася велика червона лампа, а в передпокої приглушено задзеленчав дзвінок. Помічник прожогом вскочив у хвіртку й швидко зачинив її, та все ж його вдарило струмом, — електросторожа знову було переставлено зі звичного місця.
Помічник пішов далі доріжкою, що вела до будинку. На півдорозі він зачепився черевиком за щось тверде, і з землі вдарив струмінь крижаної води, вціливши йому між холошею та голою литкою і замочивши ногу до коліна.
Помічник кинувся бігти. Як і щовечора, на нього накочувалися розпач і лють. Стиснувши кулаки і перестрибуючи через три сходинки, він вискочив на терасу. Вже на рівному він перечепився через сачок, махнув руками, аби не впасти, і вдруге розірвав торбину об цвях, який хтозна-де й узявся. Всередині в нього щось надломилося, йому перехопило дух, і він тільки безгучно хапав ротом повітря. Та за хвилю вгамувався, і його підборіддя знову безсило впало на груди. Помічник відчув огидний холод мокрої холоші, ухопився за круглу ручку дверей і враз відсмикнув руку. Засмерділо смаленим м’ясом; клапоть шкіри, що одірвавсь йому від долоні й прикипів до розпеченої порцелянової ручки, скручувався й чорнів. Двері прочинилися. Помічник зайшов до будинку.
Худі ноги не тримали його, і він важко опустився в кутку вітальні на холодні кахлі, які тхнули лепрою. Між ребрами хрюкало серце, і від його нерівних лунких ударів аж здригалося тіло.
— Не рясно, — скривився хазяїн, перевіряючи вміст торбини.
Помічник чекав, стоячи біля столу.
— Ви їх попсували, — додав хазяїн. — Зубчики ось цієї геть понівечені.
— Надто старий сачок, — відповів помічник. — Якщо Хочете, щоб я ловив молодих і гарних марок, дайте грошей, щоб купити справного сачка.
— А хто його порвав, того сачка? Ви чи я? — гримнув хазяїн.
Помічник змовчав. Обпечена рука діймала нестерпним болем.
— Відповідайте! — не вгавав хазяїн. — Ви чи я?
— Я… для вас, — відказав помічник.
— Я вас не приневолюю, — гнув своєї хазяїн. — Якщо ви хочете мати п’ятдесят франків денно, їх треба все ж таки заробити.
— Відкиньте тридцять франків за квиток, — відважився зауважити помічник.
— Який квиток? Я вам сплачую за дорогу в обидва кінці.
— Атож, підробленими квитками.
— То не ловіть гав.
— А звідки я маю знати, що він підроблений?
— Це не штука, — відповів хазяїн. — Якщо квиток з гофрованого картону, він явно підроблений. Справжні квитки тільки дерев’яні.
— Хай так, — примирливо мовив помічник. — Але тридцять франків — верніть.
— А дзуськи! Всі ці марки ні на що не годящі.
— Неправда, — не погодився помічник. — Я витратив на їх ловлю цілі дві години. Довбав ополонки, ловив дуже обережно, і з шістдесяти марок пошкоджено не більш як дві.
— Та навіщо вони мені? Я хочу мати двоцентову Гвіану тисяча вісімсот п’ятдесят п’ятого року. Нащо мені занзибарські марки, коли ви їх наловили й учора?
— Ловлю, що ловиться. Та ще з таким сачком… До того ж на Гвіану тепер не сезон. А Занзибар можна поміняти…