Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 43)

Торн об’їхав ріг будинку, тоді знову натиснув на газ, і машина, вихопившись на під’їзну дорогу, помчала до шосе. Деміен лежав поруч на сидінні, все ще приходячи до тями. Торн повернув на шосе в напрямі Лондона й до відпору притис педаль газу. Туман уже розвіювався, і небо почало ясніти, провіщаючи світанок. Машина гнала безлюдним шосе, наче літак перед зльотом. Вона й справді майже летіла, і осьова лінія шосе молочно-білою стрілою розтинала асфальт просто під нею, а мотор аж ревів од надміру швидкості.

Тим часом Деміен почав опритомнювати — він заворушився й постогнував від болю. Торн зосередив усю свою увагу на дорозі попереду, намагаючись не думати про те, що хлопчик тут, поруч нього.

— Це не людське поріддя! — прошепотів він крізь зціплені зуби. — Це не людське поріддя!..

Машина мчала вперед, а хлопчик, так і не отямившись до кінця, й далі глухо стогнав.

Поворот із шосе на такій швидкості виявився надто важким, Торн не вдержав машини, її занесло, і Деміен упав на підлогу. Тепер вони гнали просто до собору Всіх Святих, і попереду вже видно було його стрімкі шпилі. Від різкого струсу на повороті хлопчик прийшов до тями й перелякано дивився на батька.

— Не дивись на мене, — буркнув Торн.

— Я забився… — захлипав малий.

— Не дивись на мене!

Деміен слухняно опустив очі. Знову завищали на повороті шини, собор був уже зовсім близько, коли це Торн поглянув угору, і його вразило те, як зненацька потемніло небо. Темрява швидко густішала, так ніби на землю поверталася ніч. Почорніле небо мовби падало, і ось уже його розітнули блискавки й увігналися в землю десь недалеко попереду.

— Тату… — хлипав Деміен.

— Замовкни!

— Мене нудить…

Хлопчик почав блювати. Торн, аби не чути його, голосно кричав. Уперіщила страшна злива, вітер жбурляв вуличне сміття в отвір на передній шибі. Нарешті Торн загальмував біля собору й розчинив дверці машини. Вхопивши Деміена за комір піжами, він витяг його з кутка сидіння. Хлопчик заверещав і почав відбиватися ногами, раз у раз копаючи Торна в живіт, аж поки відіпхнув від машини. Торн знову кинувся вперед, схопив його за ногу й витяг надвір. Деміен випручався й побіг геть. Торн наздогнав його, згріб за піжаму й жбурнув додолу. В небі лунко гримнуло, блискавка полоснула біля самої машини, і Деміен завертівся на асфальті, намагаючись вивільнитися. Торн навалився на нього, затис і міцно вхопив за груди. Хлопчик і далі молотив ногами й верещав, а Торн уперто тяг його до церкви.

На протилежному боці вулиці розчинилося вікно, і якийсь чоловік голосно загукав до Торна, але той, не бачачи й не чуючи нічого довкола, неухильно продирався крізь суцільну стіну дощу. Обличчя його скидалося на страхітливу застиглу маску. Шалені пориви вітру забивали йому віддих, валили з ніг, і він на превелику силу посувався вперед. Хлопчик звивався у нього в руках, упинався зубами в шию, Торн кричав від болю, але йшов далі. Крізь перекоти грому пробилося завивання поліційної сирени, чоловік навпроти, перехилившись через підвіконня, несамовито кричав Торнові, щоб він пустив дитину. Але Торн нічого не чув і все ближче підступав до церкви. Дико ревонув вітер, і Деміен відчайдушно вчепився руками Торнові в обличчя. Один палець влучив просто в око, Торн упав на коліна і майже наосліп потяг хлопчика до високого ганку. Вогненна стріла блискавиці порвалася вниз і вдарила зовсім поруч, але Торн уже ступив на сходи й, напружуючи останні сили, тягнув Деміена нагору. Одначе подужати його вже не міг, бо виснажився до краю, а хлопчик, навпаки, ще лютіше дряпав йому нігтями обличчя й молотив ногами в живіт. Торн задихався. Надлюдським зусиллям він повалив малого на сходи, застромив руку до кишені й намацав згорток з ножами. Деміен пронизливо заверещав і вибив згортка в нього з руки. Блискучі кинджали розсипалися на сходах довкола. Торн схопив один з них, силкуючись другою рукою вдержати Деміена. Знову завила поліційна сирена і нараз замовкла. Торн замахнувся кинджалом.

— Стій! — долинуло з середини вулиці, і з-за запони дощу виринули два полісмени.

Один з них на бігу висмикував з кобури револьвера.

Торн поглянув на них, потім на хлопчика і враз, нестямно закричавши, щосили вдарив кинджалом.

Дитячий зойк і револьверний постріл пролунали воднораз. На мить запала тиша. Полісмени прикипіли до місця. Торн закляк на сходах перед розпростертим тілом хлопчика. Потім відчинилися високі двері собору, крізь завісу дощу на ганок вийшов священик і з жахом утупив очі в ту моторошну німу картину.

Вість про страшну трагедію швидко поширилася по всьому Лондоні, а потім розлетілась і по інших країнах. Поголос набирав просто-таки неймовірних форм, чутки суперечили одна одній, і репортери протягом двох діб тримали в облозі лікарню, намагаючись вивідати в персоналу, що ж усе-таки сталося насправді. Нарешті, третього ранку, лікарі вийшли до вестибюля, і навколо них ураз задзижчали телекамери. Із заключним повідомленням виступив Грут Шуур, провідний хірург, спеціально викликаний з Південної Африки.

— Мені випав сумний обов’язок повідомити вас, що о восьмій годині тридцять хвилин ранку містер Торн помер. Ми зробили все можливе, щоб урятувати йому життя, але характер поранення не залишав жодної надії на одужання…

По юрмі репортерів перебігло сумне зітхання, і лікар почекав, доки все стихне.

— Більше додати мені нічого. Заупокійна відправа відбудеться в соборі Всіх Святих… там, де й сталася трагедія… Потім тіло відвезуть до Сполучених Штатів для поховання.

У Нью-Йорку, на катафалку, за яким розтяглася довга валка лімузинів, стояли поряд дві труни. Попереду їхав полісмен на мотоциклі. Коли процесія дісталася кладовища, там уже зібралося чимало люду. Охорона із служби безпеки тримала сторонніх на відстані, а прибулі з катафалком родичі та офіційні особи підійшли до двох свіжовикопаних могил. Біля постаменту з американським прапором стояв священик у білій сутані. Залунала музика, і труни поставили перед священиком. Якийсь робітник квапливо перевіряв механізми, що мали спустити труни в могили.

— Сьогодні ми глибоко сумуємо, — протягло заговорив священик, — з приводу дочасної смерті двох членів нашої людської родини. У свою мандрівку назустріч вічності вони взяли з собою і частку наших душ. Тож посумуймо не про них, що віднайшли вічний спокій, а про себе самих. Хоч яке коротке було їхнє життя, це життя скінчилося, і ми маємо бути вдячні їм за той недовгий час, що його вони поділили з нами…

Люди непорушно стояли довкола, хто тихенько схлипуючи, хто мовчки; багато хто прикривав долонею очі від яскравого сонця.

— Ми кажемо сьогодні останнє «прощай» синові великої людини, що був народжений у багатстві та благоденстві й мав усі земні втіхи, про які тільки можна мріяти. Та його приклад показує нам, що самого земного благоденства ще не досить…

За огорожею, біля воріт кладовища, юрмилися репортери й здалеку клацали камерами. Трохи осторонь купка людей обговорювала те, що сталося з небіжчиком.

— Який дикий випадок, правда ж?

— Та нічого особливого. Хіба вперше людину вбивають серед вулиці?

— А як же з тим свідком, що побачив їх на сходах церковних? З отим, що викликав поліцію?

— Він же був п’яний. У нього взяли кров на аналіз, і виявилося, що він перед тим добряче хильнув.

— Хто його знає… — озвався ще один. — Як на мене, все воно трохи дивне. Що їм було робити біля церкви о такій порі?

— У посла вмерла дружина. Може, прийшли помолитися?

— Та й якому дурневі набреде в голову вчинити злочин перед дверима церкви?

— Ой, та повно таких, запевняю вас!

— І все-таки незрозуміло, — знову висловив сумнів третій. — Схоже на те, що від нас багато чого приховують.

— І то не вперше.

— І не востаннє…

Дві труни поволі спускалися в могили, і священик здійняв руки до неба. Серед людей, що стояли попереду, вирізнялося подружжя, яке трималось трохи осторонь. Його оточували охоронці та перевдягнені полісмени, що нишком пильно стежили за натовпом. Ставний чоловік мав дуже поважний вигляд, поряд з ним стояла жінка в жалобному вбранні й тримала за руку чотирирічного хлопчика. Друга рука малого була забинтована й лежала на черезплічнику проти грудей.

— Проводжаючи Джеремі та Кетрін Торнів у світ вічного спокою, — знову заговорив священик, — ми звертаємо свої погляди на їхню дитину, Деміена, єдиного спадкоємця своїх померлих батьків. Тепер він входить до іншої сім’ї. Тож хай зростає в любові, що її дістане від своїх нових батьків, хай перебере на себе батьківський спадок і посяде чільне місце серед людності…

Деміен стояв зовсім близько від священика і, вчепившись у руку жінки в чорному, дивився, як спускаються труни.

— І нарешті, Деміене Торне, — промовисто звівши очі вгору, провадив священик, — хай дарує тобі Господь Бог своє благословення та ласку, хай дарує тобі Христос свою вічну любов!

З безхмарної небесної високості долинув віддалений гуркіт грому. Натовп почав неквапливо розходитись. Нові Деміенові батьки терпляче перечекали, поки всі підуть, а тоді підступили ближче до могил, і хлопчик схилився над ними в молитві. Люди, озирнувшись, спинялися й зворушено дивилися на цю сцену. Дехто плакав. Нарешті хлопчик випростався й разом з названими батьками рушив до виходу з кладовища. Охоронці оточили їх з усіх боків і провели до урядового лімузина.