Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 38)
Дженнінгс повернувся до готелю аж уранці. Він не став розповідати Торнові про свої нічні пригоди, а одразу ж пішов до ванної і, навіть не причинивши за собою двері, почав мочитися в складені ковшиком долоні й обмивати сечею геніталії. Потім помітив, що Торн гидливо спостерігає його дивні маніпуляції, і весело ошкірився.
— Мене навчили цього англійські льотчики. Помагає незгірш за пеніцилін.
Торн зачинив двері до ванної і терпляче дожидав, поки репортер одягнеться. Його вже нудило від Дженнінгса. Але залишатися самому було ще гірше.
— Ходімо, — сказав той, беручи свою сумку з фотоапаратами. — Я придбав квитки на екскурсію по розкопках.
Вони їхали в мікроавтобусі з десятьма іншими екскурсантами старими кварталами Єрусалима: Спинилися біля Стіни плачу, і всі їхні супутники вискочили з автобуса й кинулись фотографуватися. Навіть і в цьому місці печалі йшла жвава торгівля: серед натовпу заплаканих євреїв снували продавці, вихваляли свій товар, від гарячих сосисок до пластикових розп’ять. Дженнінгс купив два такі розп’яття, одне почепив на шию собі, а друге простяг Торнові.
— Надіньте, друже. Може, знадобиться.
Але Торн відмовився. Його дратував Дженнінгс, що поводився так, ніби приїхав сюди розважатись.
Переїзд пустелею був зовсім нецікавий. Гід розповідав про недавні воєнні дії між ізраїльтянами й арабами, про Голанські висоти, де точились особливо запеклі бої. Вони поминули селище Даа-Лот, де арабські терористи по-звірячому розправилися з групою єврейських школярів. Розповівши про це, гід додав, що ці жертви не лишилися невідомщені: було захоплено й розстріляно іншу арабську банду, а тіла страчених інші єврейські школярі розтовкли ногами на криваве місиво.
— Отож не дивно, чого тут стоїть такий плач, — пробурмотів Дженнінгс.
Торн не озвався, і решту дороги вони сиділи мовчки.
Коли нарешті приїхали до місця розкопок, туристи вже добряче притомилися й нарікали на спеку. Гід показав обгороджену мотузками ділянку й пояснив, які там проводяться роботи. Просто в них під ногами простягалися каменярні та копальні царя Соломона, складна й заплутана іригаційна мережа, що, судячи з усього, сягала аж до Єрусалима. Десь серед неї лежали руїни стародавнього міста. Багато хто вважав, що саме там було написано біблійні тексти. їх знайшли у глиняних дзбанах, дбайливо загорнутих у полотно. Історії, записані на тих сувоях, дуже подібні до викладених у книгах Старого Завіту. Розкопки виявилися далеко не простим ділом, бо ж ніхто не знав до пуття, де те місто, і його відкопували мало-помалу, руками — ніяка техніка тут не годилася.
Поки гід усе це розказував, Дженнінгс і Торн натрапили на студента-археолога, але й від нього не довідались майже нічого нового. Прізвища Бугенгаген студенти не чули, а про місто Мегіддо знали тільки те, що багато століть тому воно зникло під землею внаслідок якогось стихійного лиха. Можливо, це був землетрус, але найімовірніше — повінь, бо археологи знайшли в цьому віддаленому від великих водойм місці черепашки.
Торн і Дженнінгс повернулися до готелю, а трохи згодом вирушили в напрямі базару. Дорогою вони раз у раз питали перехожих, чи не знає хто прізвища Бугенгаген, але воно нікому ні про що не говорило. Одначе вони вперто шукали далі — й до кінця того дня, й наступного ранку. Торн уже був на грані розпачу, він геть знесилів і ледве пересував ноги. Зате Дженнінгс не занепадав духом, мотався по місту, запитуючи про Бугенгагена в крамницях, майстернях, телефонних довідкових бюро і навіть у поліції.
— А може, він змінив прізвище, — зітхнув Дженнінгс другого дня» коли вони сіли перепочити на лаві в парку. — Може, він тепер Джордж Буген, чи Джім Гаген, чи Іззі Гагенберг…
Через день вони переїхали до старого Єрусалима й оселилися в невеличкому готелі. Знов і знов никали серед місцевого люду, сподіваючись натрапити на когось, хто бодай раз чув це незвичайне прізвище. Але все було марно.
— Схоже на те, що пора відступитися, — сказав Дженнінгс, — стоячи на веранді біля вікна їхньої кімнати.
У кімнаті було задушно. Торн лежав на ліжку, спливаючи потом.
— Якщо цей Бугенгаген тут єдиний, нам його нізащо не знайти, — провадив Дженнінгс. — Але поки що все говорить за те, що його взагалі не існує. — Він повернувся до кімнати й почав шукати сигарети. — Хай йому чорт, той малий священик весь час був стуманілий від морфіну, а ми так легко взяли на віру все, що він казав. Ще добре, що він не послав нас на Місяць, а то б ми повідморожували собі гепи… — Дженнінгс важко сів на ліжко й подивився на Торна. — Не розумію, що це зі мною, Торне. Ще кілька днів тому я й тіні сумніву не мав, що треба шукати, а тепер усе воно здається мені геть безглуздим.
Торн кивнув головою, і скривившись од болю, сів на ліжку. Тоді зняв бинт, і Дженнінгс аж на обличчі змінився, побачивши відкриту рану.
— Не до вподоби мені це.
— Ет, пусте.
— Ще, гляди, зараження почнеться.
— Пусте, — повторив Торн.
— Чому ви не хочете, щоб я знайшов вам лікаря?
— Знайдіть краще того старого, — буркнув Торн. — Це єдиний, кого мені треба.
Дженнінгс хотів був щось заперечити, але його випередив тихий стук у двері. Відчинивши, він побачив якогось злидаря. То був невисокий на зріст літній араб, голий до пояса. Араб усміхнувся, сяйнувши золотим зубом, і дуже чемно вклонився.
— Чого вам треба? — спитав Дженнінгс.
— Це ви шукаєте старого?
Дженнінгс і Торн швидко перезирнулися.
— Якого старого? — обережно запитав Дженнінгс.
— Мені сказали на базарі, що ви шукаєте старого.
— Так, ми шукаємо одного чоловіка, — сказав Дженнінгс.
— Я проведу вас до нього.
Торн із зусиллям підвівся і промовисто поглянув на Дженнінгса.
— Швидко, швидко, — поквапив їх араб. — Він каже, ви встигли приїхати вчасно.
Вони вирушили пішки старими єрусалимськими вуличками. Йшли швидко, мовчки. Невеличкий араб, навдивовижу моторний як на свій вік, простував попереду. Торн і Дженнінгс чимдуж налягали на ноги, щоб не відставати, але він раптом зник у базарній юрбі й так само раптово зринув аж ген по той бік. Здавалося, його потішала їхня забарність, і він весь час тримався на кільканадцять кроків попереду, спритно пірнаючи в криві завулки та підворіття. Коли Торн із Дженнінгсом нарешті здогнали його, засапані й мокрі від поту, араб стояв і осміхався, мов чеширський кіт. Як видно, то був кінець їхнього походу, але перед ними височів глухий цегляний мур. І обидва водночас подумали, що їх пошито в дурні.
— Униз, — мовив араб і, піднявши якусь решітку, показав, куди лізти.
— Що за чортівня! — обурився Дженнінгс.
— Швидко, швидко, — сказав араб і знов осміхнувся.
Торн і Дженнінгс перезирнулись і мовчки скорилися. Араб спустився за ними. У підземеллі було темно, і він запалив смолоскип. А тоді квапливо пішов попереду, ведучи їх усе глибше вниз. У тьмяному світлі смолоскипа вони ледве бачили під ногами слизькі сходи з грубо обтесаного каменю. Там-таки проходила каналізаційна система, і все навколо було вкрите якимись лиснючими темними пагонами, що гидко тхнули й заважали йти. Сходами вони спускалися не так прудко, обережно, та коли зійшли на рівне, араб знову наддав ходи. Торн і Дженнінгс спробували бігти за ним, але раз у раз спотикалися на слизькому камінні. Тим часом араб швидко віддалявся, і скоро його смолоскип почав скидатися на манюсіньку світну цятку ген попереду. Торна й Дженнінгса огорнула глибока сутінь, перехід попереду дедалі звужувався й неначе ловив їх у кам’яний мішок, і вони вже насилу посувалися поряд. Цей тунель чимось скидався на зрошувальний канал, і Торнові раптом подумалося, чи не йдуть оце вони «складною і заплутаною іригаційною мережею», про яку розповідав гід у пустелі. Вони вже пробиралися вперед навпомацки серед темряви й каміння, і їхня хода гучно відлунювала в напруженій тиші. Світна цятка смолоскипа остаточно зникла з очей, Торн і Дженнінгс спинилися й нараз усвідомили, що зосталися самі. Вони не бачили один одного, але кожен чув важкий віддих товариша.
— Дженнінгсе… — здавлено мовив Торн.
— Я тут.
— Я нічого не бачу.
— Той мерзотник…
— Почекайте мене.
— Нема чого чекати, — сказав Дженнінгс. — Ми вперлися в стіну.
Торн ступив уперед, порівнявсь із Дженнінгсом і відчув під рукою холодний камінь. Глухий кут. Араб наче крізь землю провалився.
— Він не міг пройти далі вперед, я певен, — пробурмотів Дженнінгс. — Іншої дороги нема.
Він запалив сірника й освітив кам’яний закуток, в якому вони опинились. То було щось ніби склеп: низька стеля нависала просто в них над головою, у вологих тріщинах кишіли таргани.
— Що це — стічний канал? — спитав Торн.
— Тут справді вогко, — озвався Дженнінгс. — 3 чого б то, в біса, тут так вогко?
Сірник згас, і їх знов огорнула темрява.
— Нагорі ж пустеля. Звідки, чорти її бери, ця вода? — провадив Дженнінгс.
— Певно, десь має бути підземне джерело, — висловив припущення Торн.
— Або підземне озеро. Та й не диво буде, якщо десь поблизу виявиться велика маса води. Вони ж бо знайшли там у пустелі черепашки, то, може, після того землетрусу й виникло природне водоймище.
Торн нічого на це не сказав — він ніяк не міг звести дух.
— Ходімо, — тільки й видушив із себе.
— Крізь стіну?
— Назад. Треба вибиратися звідси.
Поверталися навпомацки, ковзаючи долонями по слизьким кам’яним стінам. Посувалися ледь-ледь, і кожний крок коштував більших зусиль, ніж добра миля. Раптом Дженнінгсова рука зірвалася в порожнечу.