Останній найбільший найманий полководець, так казав Аргалія, був Андреа Дорія, ватажок Золотої Банди, який саме в той час намагався звільнити Ґеную з-під французького контролю.
— Але ж ти флорентієць, а французи — наші союзники, — вигукнув Аґо, пам’ятаючи про місію своїх родичів у Парижі.
— Коли ти стаєш найманцем, — промовив Арґалія, помацавши підборіддя, аби перевірити, чи де не з’явилася щетина, — то місце свого народження ти викидаєш за облавок.
Воїни Андреа Дорії вже мали на озброєнні «гаківниці», себто аркебузи або ж гаркебузи, ґнотові рушниці, які під час стріляння треба ставити на триніг, ніби переносну гармату. Багато хто з них були швейцарцями, а швейцарські найманці — то найбезжалісна вбивча машина, люди без облич чи душ, невидимі, страхітливі. Коли Дорія розіб’є французів і візьме під своє командування генуезький флот, то збирається піти на турків. Арґалії подобалися морські битви.
— Ми і так не мали грошей, — казав він, — а борги мого батька з’їдять наш будинок у місті і нашу невеличку власність за містом, тому мені доведеться або жебрати на вулицях, ніби бідняцький собака, або ж померти, намагаючись заробити грошей. Ви обоє погладшаєте від влади і заплідните пару безталанних жінок, які народять вам дітей, і ви їх залишите вдома слухати верещання малих покропивників, а самі підете до борделю Ла Цінгаретта або ж до якоїсь піддатливої висококласної шльондри, яка трохи знається на поезії; ви, як дурні, дриґатиметеся на ній, а я тим часом з турецькою кривою шаблею у череві помиратиму на підпаленій каравелі під Константинополем. Але хто знає? Може, я сам стану турком. Арґалія Турок, Володар Чарівного Списа, з чотирма височезними швейцарськими велетнями, наверненими у мусульманство, у моєму почті. Так, швейцарські магометани. А чом би й ні? Коли стаєш найманцем, тобою керує лишень золото і скарби, а тому мусиш вирушати на схід.
— Але ти, так само, як і ми, — дитина, — намагався напоумити його іль Макія. — А чи не ліпше спочатку вирости, а вже потім помирати в бою?
— Це не для мене, — промовив Арґалія. — Я вирушаю до поганських земель, аби боротися проти невідомих богів. Хто знає, кому вони поклоняються — скорпіонам, монстрам чи хробакам? Однак вони помирають так само, як і ми. Б’юся об заклад.
— Не йди на смерть з повним ротом блюзнірства, — сказав Ніколо. — Залишайся з нами. Мій батько любить тебе щонайменше так само, як і мене. Тільки подумай, скільки Веспуччі живе в Оґніссанті. Якщо ти погодишся жити в Аґо, вони навіть не помітять одного зайвого.
— Я іду, — сказав Арґалія. — Адреа Дорія вже майже вигнав французів з міста, а я хочу побачити прихід свободи.
— От ти зі своїми трьома богами: теслярем, його батьком і духом, ну ще з тесляревою мамою — четвертою, — запитав імператор Маґора з деяким роздратуванням, — ти з тої святої землі, де вішають своїх єпископів і на вогні спалюють своїх священиків, де найбільший священик командує військами і поводиться настільки брутально, ніби він — звичайний генерал чи принц, от як ти вважаєш, яка з диких релігій цієї поганської землі для тебе найбільш приваблива? А чи вони для тебе всі однакові у своїй ницості? В очах отця Аквавіа та отця Мансеррате ми всі такі, якими нас бачить Арґалія, тобто, м’яко кажучи, безбожні свині.
— Ваша Величносте, — промовив дель’Амор спокійно, — мене приваблює великий політеїстичний пантеон тільки тому, що там кращі історії, їх там більше, вони — драматичніші, гумористичніші, дивовижніші; а також тому, що боги не є хорошим прикладом для нас, вони — набридливі, пихаті, дратівливі й нечемні, а це, мушу зізнатися, мені подобається.
— Ми маємо таке ж відчуття, — промовив імператор, заспокоївшись, — і наше захоплення цими свавільними, злими, грайливими, люблячими богами дуже велике. Ми створили загін із сотні й одного чоловіка і дали їм завдання порахувати і назвати всіх богів, яким поклоняються в Індії, тобто не тільки видатних богів, але також низьких, маловідомих духів місцин, духів сумних гаїв і веселих гірських потічків. Ми змусили сотню й одного чоловіка покинути свої домівки та сім’ї й вирушити у безконечну подорож — у подорож, яка закінчиться тільки тоді, коли вони помруть, оскільки завдання, яке ми поставили перед ними, виконати неможливо, і коли людина береться за виконання неможливого завдання, то вона щодня подорожує зі смертю, приймаючи подорож як очищення, розгортання душі, тож подорож стає не просто перелічуванням богів, але подорожжю до самого Бога. Вони ледь взялися до роботи, як уже нарахували один мільйон найменувань. Таке поширення божественности! Ми думаємо, що на цій землі існує більше надприродних сутностей, ніж людей з крови та плоті, і всі вони щасливі жити у такому магічному світі. Однак ми мусимо бути тим, ким ми є. Мільйони богів — це не наші боги; сувора релігія нашого батька завжди буде нашою релігією, так само як вчення тесляра буде вашою.
Він уже не дивився на Маґора і поринув у марення. Півні стрибали по вранішньому камінні Сикрі, а там, удалині, як видіння, грало велике озеро. Імператорів погляд минув півнів і озеро, минув королівський двір у Гераті та землі несамовитих турків і зупинився на шпилях та банях далекого італійського міста.
— Уявіть собі жіночі уста, — прошепотів Маґор, — що чекають поцілунку. Це місто Флоренція, низинне по краях, з підвищенням у центрі, а через нього тече Арно, ніби розтуляє уста. Місто — неначе чарівниця. Коли ж Флоренція поцілувала вас, ви пропали, байдуже простолюдин ви чи король.
Акбар ішов вулицями того іншого камінного міста, в якому ніхто, здавалося, не хотів сидіти вдома. Життя у Сикрі минало за опущеними шторами та решітчастими брамами. А життя цього чужого міста проходило під небесним склепінням. Люди їли в місцях, де птахи могли вихопити їжу, і грали в азартні ігри там, де кишеньковий злодій міг вкрасти виграш, вони цілувалися привселюдно і якщо хотіли, то навіть злягалися у затишних кутках. Що ж бо означає бути людині безпосередньо межи чоловіками, а також межи жінками? Коли відступає самотність, людина стає більш, а чи менш сама собою? Натовп підносить, а чи стирає особистість? Імператор почувався халіфом Багдада Гарун аль-Рашидом, що обходить уночі своє місто, перевіряючи, як живуть його піддані. Але плащ Акбара було пошито з тканини часу і простору, і ці люди були не його. Тоді чому він так сильно відчував спорідненість з мешканцями цих крикливих вуличок? Чому він розумів, ніби свою власну, їхню непривабливу європейську мову?
— Питання монархічної форми правління, — перегодя промовив імператор, — турбують нас дедалі менше. Наше королівство має достатньо законів, аби управляти ним, і достойних посадовців, вартих довіри, а також систему оподаткування, що забезпечує достатню кількість грошей і водночас робить людей нещасливими лишень у розумних межах. Коли ж з’являються вороги, яких нам треба розбити, то ми їх розбиваємо. Словом, у тій сфері у нас існують відповіді, яких потребуємо. Однак нас непокоїть питання Людини і майже так само споріднене питання Жінки.
— У моєму місті, Ваша Величносте, питання Людини було вирішене назавжди, — сказав Маґор. — А щодо Жінки, ну, то це питання є суттю і змістом моєї історії. Оскільки багато років після смерти Симонетти, першої чарівниці Флоренції, з’явилася друга чарівниця, прихід якої був передбачений.
Усе, що він любив, було на його порозі, казав Ато Веспуччі; не було жодної необхідности йти цілим світом і вмерти між гортанними чужинцями в пошуках своєї сердечної подруги. Давним-давно у восьмикутному мороці Баттістеро ді Сан-Джованні його, як і заведено, було охрещено двічі — один раз як Християнина, а потім ще як Флорентійця, і для нерелігійного хлопця, яким був Аґо, мало значення друге хрещення. Місто було його релігією, світом, настільки ж досконалим, як і небеса. Великий Буонарроті називав двері баптистерію[84] воротами до раю, і коли Аґо-немовля винесли звідти з мокрою головою, він одразу зрозумів, що потрапив в Едем зі стінами та воротами. Флоренція мала п’ятнадцять воріт із зображеннями Непорочної Діви та різних святих. Мандрівники торкалися воріт на щастя, і ніхто з тих, що вирушали у подорож крізь ворота, не робив цього без попередніх консультацій з астрологами. На думку Аґо Веспуччі, абсурдність таких забобонів тільки підтверджувала безглуздя далеких подорожей. Ферма Макіавеллі у Перкуссині була поза рамками всесвіту Аґо. За ними починалася хмара невідомости. Генуя і Венеція були настільки ж далекими і вигаданими, як Сиріус та Альдебаран у небі. Слово планета також означало мандрівну планету. Аґо недолюблював планети і надавав перевагу нерухомим зорям. Альдебаран і Венеція, Генуя і Сиріус могли бути надто далекими, аби бути цілком реальними, але щонайменше вони були настільки ласкаві, що залишалися на одному місці.
Як виявилося згодом, Папа і король Неаполя не напали на Флоренцію після розгрому заколоту Пацці, однак, коли Аґо було трохи більше двадцяти років, король Франції таки з’явився, з тріумфом увійшовши у місто, — присадкуватий рудий карлик, від нестерпної французькости якого Аґо ледь не знудило. Але цього не сталося, він пішов до борделю і поліпшував собі настрій уже там. На порозі зрілости Аґо погодився зі своїм другом Ніколо «іль Макією» щодо однієї речі: хай які труднощі напосядуть, хороша й активна ніч з дівчатами владнає усе.
