Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 139)

Коли вони залишилися на самоті з непритомним, лікар зізнався «Уччелло», що його дивує відмова аристократа виходити зі своєї раптової коми.

— Слава Богу, наскільки я можу бачити, нічого страшного не сталося, за винятком того, що він не хоче прокидатися, — сказав він. — Хоч на цьому світі без любови, можливо, приємніше бачити сни, ніж прокидатися.

Лікар був простим, загартованим у битвах чоловіком на прізвисько Слава-Богу-Гокінс, добродушний хірург з обмеженими медичними знаннями, який більше звик до виймання іспанських куль із тіл своїх товаришів по плаванню та зашивання порізів, завданих абордажними шаблями після рукопашного бою з іспанцями, а не лікування загадкової сонної хвороби, що не знати звідки взялася, так само як «заєць» чи Божий суд. Гокінс позбувся ока при Вальпараїсо, а півноги — при Номбре-де-Діос, тому щоночі він співав сумну португальську фаду [69] про дівчину на балконі у передмісті Рібейра в місті Порто, акомпануючи собі на циганській скрипці. Слава-Богу-Гокінс, коли грав, гірко плакав, й «Уччелло» розумів, що добрий лікар уявляв собі, як йому зраджує його кохана, котра любить портвейн, і для більшого жалю бачив її у ліжку з чоловіками, які не мали каліцтв, себто з рибалками, що смерділи рибою, з облудними ченцями-францисканцями, з привидами перших мореплавців, а також з живими чоловіками усіх забарвлень та відтінків — з даго[70] й з англійцями, з китайцями і євреями.

Чоловіка, зачарованого коханням, думав «заєць», легко засмутити і спрямувати у потрібне тобі русло.

А тим часом Скатач минув Африканський Ріг та острів Сокотра, поповнив запаси води та їжі на Маскаті, тоді залишив перське узбережжя і, гнаний мусонними вітрами, пішов на південний схід до португальської гавані на острові Діу[71], південний берег якого доктор Гокінс називав «Ґузератом», а лорд Гоксбанк Гоксбанський собі мирно спав.

— Сон, слава Богу, спокійний, — вважав безсилий лікар Гокінс, — що свідчить про чистоту його сумління й помислів і що душа перебуває у дуже доброму стані й готова зустрітися зі своїм Творцем у будь-який момент.

— Боже борони, — промовив «заєць».

— Так, так, Боже, ще не забирай його, — погодився другий.

Під час довгого чергування біля хворого «Уччелло» часто питав лікаря про його португальську кохану. А Гокінса багато разів не треба було питати. Тому «заєць» терпеливо вислуховував довгі захопливі пеани про її очі, вуста, груди, стегна, живіт, зад і ноги. Він дізнався про секрети любощів та виявів ніжности, до яких вона вдавалася під час статевих зносин і які наразі вже були відомі багатьом, він чув її обіцянки бути вірною і клятви про вічний шлюб.

— Ах, але це все брехня, брехня, — плакав лікар.

— А ви це точно знаєте? — допитувався мандрівник.

І коли розчулений Слава-Богу хитав головою, кажучи:

— То було так давно, а я вже — не чоловік, я — півчоловіка, тому мушу бути готовим до найгіршого, — тоді «Уччелло» знову спрямовував його до чогось веселішого:

— Ну що, слава Богу, що Слава-Богу, бо крий Боже, то най Бог боронить! Вона — вірна вам, я впевнений у цьому, і чекає на вас, жодних сумнівів; і те, що маєте на ногу менше, то вона матиме надлишок кохання, і любов, призначена для тієї ноги, може перейти до інших частин; а оскільки ви не маєте ока, то вціліле вдвічі більше тішитиметься тією, що дотримала клятви, і кохає вас так, як ви кохаєте її! Слава Богу! Заспівайте і більше не плачте.

У такий спосіб він щовечора розраджував Слава-Богу-Гокінса, запевняючи, що команда почуватиметься нещасною, якщо не почує його пісень, і щоночі, коли залишався на самоті з непритомним мілордом, перечекавши кілька хвиль, нишпорив по капітанській каюті, шукаючи схованки.

— Чоловік не побудує каюти лишень з однією схованкою, але щонайменше з двома або ж навіть з трьома, — міркував він, і до часу, коли на горизонті з’явився порт Діу, він обдер лорда Гоксбанка як липку, знайшовши сім схованок у розсувних стінах, а всі самоцвіти з усіх дерев’яних скриньок тепер лежали в іншому місці — в плащі Шалаха Корморано, так само як сім золотих зливків, проте плащ видавався легким, наче пір’я, бо зеленоокий Мавр з Венеції знав, як надати плащеві легкости, хоч би якими важкими були предмети, що ховалися в тому магічному предметові одягу. Що стосується інших «предметів доброчесности», то вони не цікавили крадія. Він залишив їх у гніздах висиджувати своїх пташенят. Але навіть під кінець свого шахрайства «Уччелло» був незадоволений, оскільки від нього вислизав найбільший скарб. Усе, що він міг зробити — це приховувати своє хвилювання. Проте йому випала нагода, і він не мав права не скористатися нею чи змарнувати її. Але ж де лежала так потрібна йому річ? Він оглянув кожен дюйм капітанських кают, але все надаремно. Прокляття! А може, скарб перебував під охороною чарів? Може, він став невидимим для сторонніх?

Після короткої стоянки Скатач в Діу корабель узяв курс на Сурат[72] (нещодавно сам Акбар здійснив каральний візит до Сурата), з якого лорд Гоксбанк мав намір вирушити у подорож до столиці Могола. В ніч, коли вони досягай Сурата (який лежав у руїнах, усе ще димлячи гнівом імператора), коли Слава-Богу-Гокінс співав від щирого серця, а команда впивалася ромом і веселилася з нагоди закінчення довгої морської подорожі, нишпорка нарешті знайшов під підлогою те, що так уперто шукав: восьмий сховок — наступний за черговістю після магічного числа сім, тобто, як цього й очікував грабіжник, існував ще один сховок. За тими останніми дверима таки була річ, яку він так довго шукав. Тоді він одразу приєднався до гуляк на палубі й співав, і пив так щиро, як ніхто інший на облавку. Позаяк він володів даром довго не спати і ніхто інший не міг з ним у цьому змагатися, то слушний час настав одразу після півночі, коли він зміг прокрастися на берег в одному із корабельних яликів і, як фантом, зник на просторах Індії. Задовго до того, як Слава-Богу-Гокінс здійняв тривогу, виявивши лорда Гоксбанка Гоксбанського з посинілими губами в його останньому підвісному ліжку і назавжди звільненого від болючих прагнень його ковбаси finocchiona, «Уччелло ді Фіренце» вже був далеко, залишивши по собі тільки своє ім’я, як покинуту зміїну шкуру. До грудей безіменний подорожній притискав скарб із скарбів, лист, написаний рукою Елізабет Тудор і скріплений її ж печаткою, себто послання королеви Англії імператорові Індії, яке було вірним засобом, його перепусткою до двору Могола. Наразі він став послом Англії.

На світанку в новому «місті перемоги» Акбара Великого величні палаци, збудовані із червоного пісковику, видавалися червоним димом. Більшість міст справляють враження вічних уже від самого народження, а Сікрі завжди здаватиметься міражем. Сонце — в зеніті, і велика палиця денної спеки б’є по каменю-плитняку, заглушуючи чутливість людського вуха до всіх звуків, змушуючи повітря тремтіти, як перелякана чорна антилопа, і послаблюючи межі між свідомістю та маренням, між уявним та реальним.

Навіть імператор не встояв перед спокусою пофантазувати. У його палацах, наче привиди, плавали його дружини-королеви, бавилися у квача раджпутські й турецькі султани. Одного з цих королівських персонажів насправді не існувало. Вона була уявною дружиною, вигаданою Акбаром, так само як самотні діти вигадують собі уявних друзів; імператор, незважаючи на присутність багатьох живих, навіть якщо і плаваючих, дружин, вважав справжніх королев привидами, а неіснуючу кохану цілком реальною. Він назвав її Джодгою, бо так йому захотілося, і жоден чоловік не міг йому суперечити. В жіночих палатах, у самотніх шовкових коридорах палацу її вплив і влада дедалі міцнішали. Тансена вона надихала на пісні, також її вроді віддавали шану, малюючи портрети, а в палаті для переписування рукописів на її честь складали вірші. Портрет роботи перського майстра Абдуса Самада, намальований з пам’яті чи, радше, так, як вона йому вимріялася (насправді він навіть мигцем не бачив її обличчя), настільки сподобався імператорові, що він аж у долоні заплескав, захоплений красою, що сяяла з полотна.

— Вийшла як жива, — вигукнув Акбар, й Абдус Самад одразу розслабився, а неприємне відчуття, ніби голова надто слабо тримається на шиї, вмить залишило його; після виставлення твору уявного мистецтва майстра імператорської студії для загального огляду весь двір заговорив про реальність Джодги, а найвидатніші придворні, себто Навранта, або ж Дев’ять Зірок, одностайно визнали не тільки її реальність, але також висловлювали захват від її вроди, розуму, величі її рухів та ніжносте її голосу. Акбар і Джодгабай? Аго-го-го! Любовна історія всього століття!

Будівництво міста завершилося до імператорового сорокаріччя. Минуло дванадцять гарячих років надсадної праці, але в імператора вже давно склалося враження, ніби місто зводиться само собою, рік за роком, ніби за помахом чарівної палички. Адже діяла заборона міністра праці на здійснення найменших будівельних робіт під час перебування імператора у новій столиці. Тож навіть упродовж дуже короткого візиту імператора у свою резиденцію раптом замовкали інструменти каменярів, теслі навіть не торкалися цвяхів, а художники, майстри мозаїчних робіт, оббивальники та різьбярі перегородок просто кудись зникали. Тоді, як то кажуть, наступав час оксамитової насолоди. Лунали лишень звуки радости. Ледь чутно побрязкували дзвіночки на щиколотках танцівниць, хлюпотіли водою фонтани, а над ледь відчутним вітерцем витала ніжна музика геніального Тансена. До імператорового вуха мусив долинати шепіт поезії, а в четвер у дворі на підлозі з квадратами довго грали у пачизі[73] живими фігурами, себто дівчатами-рабинями. В тиху післяполудневу пору віконниці зачинялися, і під розсувними віялами наступав тихий час кохання. Чуттєва міська тиша навіювалася всемогутністю монарха і денною спекою.