Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 138)
— В Італії ми кажемо Маґор, — промовив молодий нахаба. — І хто знає, як це слово може видозмінитися і перекрутитися в інших мовах.
Їхню дружбу скріпила книжка —
— Ах, могутній Петрарка, — вигукнув «Уччелло». — Справжній маг.
І ставши у позу римського сенатора, почав декламувати:
Після чого лорд Гоксбанк підхопив сонет англійською:
— Людина, якій цей вірш подобається так само, як мені, мусить бути моїм господарем, — промовив «Уччелло», кланяючись.
— І людина, яка відчуває ці слова так само, як відчуваю я, мусить зі мною випити, — відповів шотландець. — Ти маєш ключ, що відмикає моє серце. Тепер хочу відкрити тобі секрет, але ти про це ні пари з вуст. Ходімо зі мною.
У невеликій дерев’яній скриньці, схованій за розсувною стінкою у спальній каюті, лорд Гоксбанк Гоксбанський зберігав цілу колекцію улюблених «предметів доброчесности» — чудових невеличких речей, без яких чоловік у постійних подорожах міг би вибитися з колії, а лорд Гоксбанк добре знав, що надмірна кількість ексцентричности та новизни може послабити спокій душі.
— Ці речі — не мої, — сказав він своєму новому флорентійському другові, — однак вони нагадують мені, ким є я. Якийсь час я виконуватиму роль їхнього хоронителя, а коли той час спливе, я їх віддам.
Він вийняв із скриньки кілька коштовних каменів вражаючого розміру і чистоти, відклав їх убік, а тоді, знизавши плечима, дістав зливок іспанського золота, який би забезпечив людині, що його знайшла, заможне життя і небідну старість.
— Це ще нічого, нічого, — бурмотів він.
І лишень тоді він дістав свої справжні скарби, ретельно загорнуті у полотно і вставлені у гнізда із зім’ятого паперу та клаптів тканини: шовкову хусточку поганської богині із стародавньої Соґдії, яку вона подарувала забутому героєві на знак свого кохання; витончене різьблення на китовій кості, що зображувало полювання на оленя-самця; медальйон з портретом Її Величности Королеви; шестикутну книжечку в шкіряній палітурці із Святої Землі, на крихітних сторінках якої, прикрашених незвичайно яскравими мініатюрами, вмістився весь текст Корану; голову із відбитим носом, привезену з Македонії, про яку казали, що то зображення Олександра Великого; одну із таємних «печаток» з Індуської цивілізаційної долини, знайдених у Єгипті, на котрій було зображено бика та низку ієрогліфів, які так і не вдалося розшифрувати; предмет невідомого призначення; плаский відшліфований китайський камінь із зображенням гексаграми і темних природних знаків, що нагадували гірське пасмо у присмерках; розмальоване порцелянове яйце; всохлу голову, препаровану мешканцями амазонських вологих лісів; словник втраченої мови панамського перешийка, носії якої вже повимирали, а лишилася тільки одна стара жінка, що не могла як слід вимовляти слова через вибиті зуби.
Лорд Гоксбанк Гоксбанський відчинив засклену шафку з цінними виробами зі скла, що пережили не один океанський перехід, вийняв пару венеційських опалових випуклих склянок і налив у кожну добрячу порцію бренді. «Заєць» підійшов ближче і підніс склянку. Лорд Гоксбанк глибоко вдихнув повітря і випив.
— Ти — з Флоренції, — промовив він, — тому ти знаєш про величність найвищих монархів, про індивідуальність внутрішнього єства кожного чоловіка, про його палке бажання вгамувати голод краси й кохання.
Чоловік, що називав себе «Уччеллом», хотів щось відповісти, але Гоксбанк підніс руку.
— Дай мені сказати, — вів далі він. — Є питання, про які твої видатні філософи нічого не знають. Внутрішнє єство може бути королівського роду, але голодувати як останній лайдак. Воно може якийсь час підживлюватися спогляданням таких загорнутих чудес, як ось у цій скриньці, але воно залишається бідним, голодним, спраглим внутрішнім єством. Воно є королем, що перебуває у небезпеці, монархом, якому вічно загрожують повстання, наприклад страху, тривоги, ізоляції та збентеження, чи дивної невимовної гордости й дикого мовчазного сорому. Внутрішнє єство обсідають секрети, і ті секрети постійно терзають чоловіка, секрети незабаром розривають на шматки його королівство і залишають у пилюці зламаний скіпетр.
— Бачу, я заганяю тебе у глухий кут, — він зітхнув, — тож я говоритиму простіше. Секрет, якого ти нікому не розкриєш, не схований у цій скриньці. Він полягає, ні, не полягає, але направду лежить, ось він, дивись.
Флорентієць, котрий інтуїтивно відчув правду про приховані бажання лорда Гоксбанка дещо раніше, розсудливо виразив належну пошану до ваги та товщини вкритого плямами члена, що лежав перед ним на лордовому столі, відгонячи трохи солодким кропом, ніби
— Якби ви покинули море і переїхали жити до мого рідного міста, — промовив він, — то ваші труднощі минулися б досить швидко, бо серед молодих франтів Сан-Лоренцо ви легко знайшли б чоловічу насолоду, якої так прагнете. Що стосується мене особисто, то, на превеликий жаль…
— Пий, — скомандував шотландський мілорд, почервонівши як буряк, і опорядився. — Ми про це більше не говоритимемо.
У його очах замерехтіли вогники, котрих його компаньйонові аж ніяк не хотілося бачити. Також його рука була значно ближче до руків’я шпаги, ніж того хотілося його компаньйону. А посмішка його була вищиром звіра.
Запала довга гнітюча мовчанка, і «заєць» розумів, що саме тепер вирішується його доля. Потім Гоксбанк допив склянку бренді й засміявся огидно і страдницьки.
— Ну, шановний, — крикнув він, — ти знаєш мій секрет, а тепер уже ти мені розкажеш про свій секрет, поза сумнівом, ти маєш якусь таємницю, яку я так необачно визнав за свою, а тепер давай відверто.
Чоловік, що називав себе Уччеллом ді Фіренце, намагався перевести тему розмови на інше.
— А чи не удостоїте ви мене, мій лорде, розповіддю про захоплення
Гоксбанк жбурнув склянку об стіну і вийняв шпагу.
— От негідник, — сказав він. — Або відповідай, або зараз і помреш.
«Заєць» добирав слів.
— Мій лорде, — промовив він, — я аж тепер збагнув, що мета мого перебування тут — це виконувати різні ваші доручення. Так, це правда, однак, — додав він швидко, щойно вістря торкнулося його шиї, — я маю й дещо інше на меті. Справді, я — людина, яку ви можете назвати такою, що почала пошуки, таємні пошуки, до того ж… але мушу попередити вас, що мій секрет несе на собі прокляття, накладене найбільшою чарівницею віку. Лишень одна людина може почути мою таємницю, а я не хочу бути винним у вашій смерті.
Лорд Гоксбанк Гоксбанський знову засміявся, але цього разу не огидним сміхом, а сміхом, що розганяв хмари і повертав сонце.
— Ти мене тішиш, пташко, — промовив він. — Ти що, гадаєш, ніби я злякаюся прокляття зеленолицьої відьми? Я танцював з бароном Самеді на День Мертвих і пережив його шаманські завивання. Я вважатиму образою, якщо ти мені негайно все не розповіси.
— Нехай буде так, — почав «заєць». — Колись жив принц-шукач пригод Аргалія, якого також називали Аркалія, великий полководець, що володів чарівною зброєю, а в своєму почті мав чотирьох велетів, а також з ним була жінка, Анжеліка…
— Стоп, — промовив лорд Гоксбанк Гоксбанський, мацаючи чоло. — Щось починає від тебе голова боліти. — А перегодя додав: — Продовжуй.
— Анжеліка принцеса голубої королівської крови з династії Чингісхана і Тамерлана…
— Стоп. Ні, продовжуй.
— …найпрекрасніша…
— Стоп.
І лорд Гоксбанк упав непритомний на підлогу.
Подорожній, збентежений легкістю, з якою він підлив опію у склянку свого господаря, обережно поклав невелику скриньку зі скарбом до схованки, укрив лорда своїм різнокольоровим плащем і поквапився на палубу кликати на допомогу. Плащ він виграв у карти від украй здивованого венеціанського торговця діамантами, який не міг повірити, що простий флорентієць приплив на Ріальто[67] і виграє від них у їхню ж гру
— Хутчіш, друзі, хутчіш, — гукав подорожній з переконливим виразом занепокоєння на обличчі. — їх світлість потребує нашої допомоги.
Якщо між грубими матросами команди капера[68], котрі наразі виконували роль дипломатів, не бракувало циніків з примруженими очима, а несподіваний колапс їхнього капітана викликав у них неабияку підозру, і вони вже почали було думати про прибульця у формі, несумісній з його добрим здоров’ям, але їх частково заспокоїло непідробне занепокоєння станом Гоксбанка з боку «Уччелло ді Фіренце». Він допоміг віднести знепритомнілого чоловіка на койку, роздягти його, одягнути в піжаму, також прикладав до лоба капітана гарячі і холодні компреси, відмовлявся їсти і пити, допоки не поліпшиться здоров’я шотландського мілорда. Корабельний лікар сказав, що «заєць» став у великій пригоді, після чого команда розійшлася, бурмочучи і стенаючи плечима.